Так уже повелося з давніх-давен, що в новорічні та різдвяні свята ми, незважаючи на вік і стать, чекаємо подарунків. А отримавши їх, щиро радіємо, бо відчуваємо, що нас люблять і шанують. Хоч буває й навпаки: вибраний кимсь нашвидкуруч подарунок, як, наприклад, попільничка для не курця чи цукерки тому, хто не вживає солодощів, нічого, крім гіркого осаду, не принесе.

Саме такий подарунок, чи то пак сюрприз, піднесли харків’янам комунальники. Напередодні Нового року в усіх багатоквартирних будинках першої столиці, у яких зношене ліфтове обладнання, за ініціативою міської влади заварили на кожному поверсі сміттєпроводи. Це був один із тих небагатьох випадків, коли міська влада від слів перейшла до діла. Адже мешканці багатоповерхівок, не встигши  навіть оговтатися від звістки про комунальне ноу-хау, яке вводили, як повідомлялося у кинутому в кожну поштову скриньку спецвипуску офіційної міської газети «Харківські вісті», для їхнього ж  блага, відчули його дуже швидко в усій повноті.

Авторка цих рядків не була винятком. Прокинувшись в один із передноворічних днів та захопивши із собою відро зі сміттям,  пішла до сміттєпроводу і наткнулася на свіжоприварену металеву ляду, яка міцно закривала його отвір. Діватися нікуди, треба йти на вулицю до сміттєвих баків. Домашні капці та халат для такої «прогулянки» явно  не підходили. Тож перевдягнувшись і прихопивши із собою цеберко, прийшла до ліфта й натиснула кнопку. У відповідь — жодної реакції. Таке у нашому будинку — не рідкість, отже, я зрозуміла, що чекати на кабінку марно й спустилася з тринадцятого поверху на дванадцятий — раптом пощастить! Але ліфт уперто стояв, і треба було й далі спускатися східцями…

Десь на поверсі п’ятому наздогнала свою літню сусідку, яка, судячи з такого самого, як і в мене, сміттєбагажу, прямувала на вулицю до баків. Я взялася допомогти жінці, але це ніяк не втішило її:

— Мені  вже далеко за 70, і такий марафон із відром із тринадцятого поверху — геть не під силу! Викидати ж сміття з балкона чи ламати металеву ляду, як це роблять в інших харківських багатоповерхівках, — заняття не для мене. Про що, цікаво, думали керівники міської влади та депутати, приймаючи таке, м’яко кажучи, дивне рішення?

Нагадую пані Вікторії, що сміттєпроводи  заварили, як інформували в офіційному виданні міськради, через їх антисанітарію, яку підтвердила й санітарна служба.

—Тоді треба й двері у будинок заварити, — обурилася сусідка, — щоб ми, за їхньою логікою, залазили у вікна, прямо до квартир, бо антисанітарія на східцях та сходових майданчиках ще гірша, ніж у сміттєпроводі.

Заперечувати тут важко. І не лише тому, що від двох переповнених сміттям відер у мене вже боліли руки, а й тому, що йти тими самими східцями доводилося, як мінним полем, — щоб кудись не вступити. Адже тут ніхто не прибирає, не вкручує лампочок і нічого не ремонтує, хоч квартплату з мешканців за ненадані послуги знімають справно.

Не забарилися  і з новими, справедливішими, за тлумаченнями міської влади, тарифами на вивезення побутового сміття. Цей сюрприз приурочили вже до різдвяних свят. Буквально напередодні мешканці  харківських багатоповерхівок знайшли у своїх поштових скриньках черговий спецвипуск «Харківських вістей» з оприлюдненням нового договору на послуги. Однак хто та як має компенсувати мешканцям за спричинені їм незручності — в документі немає жодного слова. Де ж тут справедливість?!