Актор 
Богдан БЕНЮК

Однією з найбільш показових рис характеру народного артиста України Богдана Бенюка є… непосидючість. Що, дещо несподівано? Але насправді так воно і є. Адже для того, щоб встигати так багато, як він, треба бути справді людиною невгамовною і небайдужою. Вистави, репетиції, зйомки в кіно, озвучування фільмів, а ще ж родина, студенти, політична діяльність… «Життя навколо дуже швидке, динамічне, — зауважує Бенюк. — І я не маю права засиджуватися, бо ніхто не знає, скільки йому відпущено на цьому світі».

«Ми ж, актори, егоїсти…»

— Богдане Михайловичу,  нещодавно вам виповнилося 55. Ви, титулований актор, щасливий батько і дідусь, можете сказати: так, моє життя відбулося?

— Якби я сказав це слово — «відбулося» — це означало б, що я заспокоївся. Ні, все відбувається. Я продовжую шукати режисера, який пропонуватиме мені нові роботи… Ми ж, актори, егоїсти і думаємо, що світ творчості обертається тільки навколо нас. Це нормально, так і повинно бути. Хоч ми розуміємо, що це зовсім не так. Бо якщо подивитися, які портрети розташовані на другому поверсі, в музеї нашого театру, хто там є і кого там немає… Величезна кількість людей топтали цю сцену, мріяли так само, як і я, але не всі мрії здійснюються. Я нині сиджу на місці народного артиста України Віктора Цимбаліста, який здав мені цей стіл і спустився вниз. Він також мріяв, неймовірно талановитий чоловік. Але доля бере своє… Найважливіше, щоб ті ролі, які ми граємо, залишалися в пам’яті. Бо ми ж тільки в пам’яті й живемо… Це процес, який залежить від багатьох речей. Але треба завжди бути людиною і розуміти, що ми призначені сьогодні жити  і встигнути щось зробити.  Навіть якщо йдеться про ті незрозумілі емоційні штуки, які даються нам підсвідомо, — це також великий дар.

— Ви могли б себе уявити поза театральним мистецтвом, поза акторством?

— Я по життю потрапив  у професію, в яку треба було потрапити, витягнув щасливий квиток. Колись в інституті у нас вважали: прочитаєш Станіславського — вже майже артист. Я читав Станіславського і взагалі не міг зрозуміти, що там було написано. А всі ж приходять на заняття, розповідають, що читали Станіславського, обговорюють, і я почав думати, що артистом не стану. І потім уже, через багато років, коли почав сам працювати, коли прийшло усвідомлення  важливості партнера на сцені, коли відчув енергетику багатьох режисерських рук, — тоді лише зрозумів цю систему, яку Станіславський структурував і розклав по поличках. Приймаєш ти її чи ні — це така справа… Головне, щоб твоя душа мала можливість перелетіти рампу і зачепити іншу душу. Душу людини, яка знайшла час, заплатила гроші, прийшла і дивиться на тебе. Це фантастична дяка. І якщо я ставитимуся нечесно до тієї душі — то гріш мені ціна.

Кожною роллю Богдан Бенюк відчиняє глядачам двері в багатогранні світи театрального мистецтва. Фото Володимира ЗАЇКИ

«На театральній сцені є величезна кількість стежин»

— Хто з режисерів мав особливий вплив на становлення актора Богдана Бенюка?

— Насамперед, це Володимир Оглоблін, я грав у його виставах  «Моя професія — сеньйор з вищого світу», «Благочестива Марта», «Трибунал» … Це вагомі роботи, які в моєму житті були етапними. Він, а також Володимир Опанасенко, Андрій Жолдак — це саме ті режисери, які можуть  дозволити тобі зіграти роль, про яку ти мрієш. Хоч дуже швидко я зрозумів, що мрійником бути добре, але… тут є певна небезпека. Бо можна намріяти собі Гамлета — і так далі мрії й не просунутися. Аж поки ти поряд із собою не матимеш такого ж мрійника-режисера, який повірить у тебе. Який закумулює в собі величезний шмат енергії, закохає в майбутню виставу усіх навколо. Якщо ти знаходиш таких людей — то це супер. Власне, мені в цьому плані дуже таланило. До мене приходили режисери і на тарілочці приносили ролі і закохували мене в них. Я їх грав, і вони потім ставали «бенюківськими роботами».

— Невже актора Бенюка завжди влаштовували ролі, на які його призначали, чи щось доводилося робити, переборюючи себе?

— Звісно, я любив свої ролі, але якщо відповідати на це запитання в площині «Актор і амплуа», то в рамках сміху, комізму мені було тісно. А ще завжди дратувало, коли в театрі вивішували розподілення ролей на нову виставу і всі говорили: «О, це класна роль, пам’ятаєте, як колись її блискуче виконував такий-то артист…» Я до цього ставився з великою осторогою. Бо розумів, що коли люди згадують про артиста, який у цьому персонажі зробив знакові речі, і його прізвище асоціюють саме з цією роллю, то треба шукати такі шляхи, щоб ця роль у моєму виконанні була не меш яскравою.  На театральній сцені є величезна кількість стежин. І коли ти знайдеш свою і крокуватимеш нею впевнено — то ніколи в ногу колючку не заженеш.

— Як вам працюється у прем’єрній виставі «Жона є жона», яку цього сезону за Чеховим у вашому театрі поставив Валентин Козьменко-Делінде? У вас там цікава робота, навіть романси російською співаєте…

— Помаленьку «Жона є жона» обростає м’ясом. Режисерський малюнок, який у цій виставі запропонував Валентин Козьменко-Делінде, досить складний, втілити його на сцені непросто. А для того, щоб зробити його своїм, треба цей спектакль зіграти кілька разів. З кожною виставою ми нібито краще робимо те, що від нас хоче режисер. Це дуже важливо, що він контролює процес і не кидає виставу навіть після прем’єри. Яким буде її майбутнє? Вистава з кожним разом набирає, і коли на неї не залишатиметься квитків у касі — це й буде найкращим показником якості, з яким не зрівняється жодна критика. До речі, грав її на  свій ювілей, 25 травня, а потім запросив друзів на банкет.

— Богдане Михайловичу, на?скільки я знаю, ваші діти обрали професії, далекі від акторства…

— Так, мої діти — не актори. Старша, Леся, закінчила філософський факультет, захистилася і нині — в довготривалій декретній відпустці. Вона, як справжній філософ, народила мені трьох онуків. Мар’яна закінчила Києво-Могилянську академію. Працює редактором на телебаченні. А Богдан перейшов до дев’ятого класу і з професією ще визначається. Впливати на його вибір ми, поза сумнівом, не будемо. Він його прийме сам, як це зробили старші діти. Але поки є можливість говорити з ним про ту чи ту професію — ми говоримо. Професію тата Богдан бачить, а мама весь час натякає йому на медицину, бо вона сама провізор. Але що він обере…

Кіно і Жолдак

— Якими театральними і кіноролями потішите своїх шанувальників найближчим часом?

— У вересні-жовтні починаються зйомки фільму «Урсус» — це спільна українсько-грузинська картина режисера Отара Шаматави, там у мене буде надзвичайно цікава робота, мого героя звати Фома Гоголь. Я вже їздив із презентацією цього фільму на Берлінський кінофестиваль. 14 червня у нашому театрі імені Франка — прем’єра вистави за мотивами віршів Івана Малковича «Райськеє діло», її репетирує режисер Андрій Приходько, в мене там головна роль.  Дуже сподіваюся, що наступну виставу в нашій компанії «Бенюк і Хостікоєв» поставить Андрій Жолдак. Нещодавно їздив на його прем’єру «Дяді Вані»  в Гельсінкі.  Подивився із задоволенням — геніальна вистава. У нас склалося своєрідне ставлення до Жолдака, мовляв, і такий він, і сякий, і не відповідає естетиці… Але за кордоном він увесь час виграє гранти, ставить на престижних сценах. І в мене виникає запитання: чому так? Невже там люди більше потребують такого мистецтва, а в нас якесь перенасичення? Чи ми живемо в якійсь іншій атмосфері і можемо собі дозволити викидати з країни прекрасних режисерів? А талановитих  режисерів, нехай мені пробачають представники цієї професії, в нас не так і багато. Я знаю Андрія дуже давно, ще з того часу, як він захищався в нашому театрі. Спочатку Жолдак був реалістичним режисером, потім робив речі, які були нецікаві мені, але як художник він на них мав повне право, в тому числі і щодо того, що актор йому не був потрібен — він його сприймав як маріонетку у своїй виставі. Нині він повертається до того Андрія Жолдака, який був раніше. І ми стоїмо на порозі його 50-річчя, яке він святкуватиме 3 листопада. Я запам’ятав, бо і в моєї мами день народження 3 листопада. У Гельсінкі я йому так і сказав: Андрію, наступну виставу, коли в тебе буде «вікно», ти мусиш поставити в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». І він уже навіть назвав приблизний час, коли зможе цим зайнятися: це грудень, січень, лютий. Якщо ми Жолдака  умовимо зробити цю виставу  ще й за той гонорар, який отримують в нашій країні… А він повинен на це погодитися, бо себе всюди позиціонує як Андрій і наголошує, що він з України…

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Богдан БЕНЮК. Народився 1957 року в селищі Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області. Закінчив Київський  державний інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. З 1980 року — актор Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. У 1999 році разом з другом та колегою по театру Анатолієм Хостікоєвим і театральним продюсером та режисером Мирославом Гринишиним створив театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв». Зіграв десятки ролей у кіно (фільми «Москаль-чарівник», «Чорна рада», «Фучжоу», «Украдене щастя», «Кандагар»)  і на театральній сцені («Сеньйор з вищого світу», «Швейк», «Жона є жона», «Буря», «Сто тисяч»…). Народний артист України. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка,  Державної премії України ім. О. Довженка. Багаторазовий володар премії «Київська пектораль». Нагороджений орденом Святого Михаїла та орденом «За заслуги» ІІ ступеня.