«Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї». Ці крилаті слова Великого Каменяра якнайточніше передають життєве кредо та земний шлях великого духівника українства Івана Огієнка — постаті рівня Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. А ми ще донедавна нічого про нього не знали. Жодна наша енциклопедія до 90-х років минулого століття не давала про нього бодай скупої згадки. Причина — ненависть більшовиків до Великого Українця.
Він народився 1882 року в містечку Брусилів на Київщині (нині Житомирщина). У Києві закінчив військово-фельдшерську школу, класичну гімназію та Університет імені
св. Володимира, звідки і бере початок його науково-просвітницька діяльність на українській ниві. Молодий і вже знаний вчений-енциклопедист 1917 року з головою поринув у розбудову Української держави та її науки. Міністр освіти УНР, організатор історичного Акта злуки українських земель в єдину Соборну Українську державу, а після поразки тодішніх національно-визвольних змагань — науковець у Львові, згодом у Варшаві, де започаткував багатотомну «Бібліотеку українознавства», а з 1937 року присвячує своє життя розбудові Автокефальної української церкви. 1940 року він прибирає собі ім’я Іларіона і стає архі?єпископом, а з 1944-го — митрополитом Холмським і Підляським.
1946 року — вимушена евакуація з Холмщини, переїзд до Канади, де 1951-го його обирають першоієрархом Української греко-православної церкви. Тут він засновує низку журналів, зокрема «Слово істини», «Наша культура», «Віра і культура», стає ректором Українського народного університету у Вінніпезі, деканом богословського факультету Манітобського університету. 1960 року під його керівництвом відбулося єднання всіх автокефальних православних митрополій за межами України.
Понад 20 літ митрополит Іларіон трудився над перекладом Біблії сучасною українською літературною мовою, що, за його висловом, мав стати найкращим підручником для її вивчення. Видання побачило світ у Лондоні 1962 року. На думку авторитетних фахівців, воно своєю простотою і дохідливістю вирізняється з усіх інших перекладів Біблії.
Останні роки життя митрополита Іларіона, як і всі попередні, позначені великою науковою працею. Він пише низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви та мовознавчих творів. А загалом перу Івана Огієнка належить близько двох тисяч праць. Його спадщина налічує майже 120 томів надзвичайно вагомих та актуальних і нині праць. А ми про все це не знали навіть через багато років після його смерті в 1972 році.
Прорив Івана Огієнка в Україну стався аж у 90-ті роки минулого століття. Горбачовська гласність дала змогу ознайомитися з його діяльністю за кордоном. 1991 року створено Товариство імені І. Огієнка, організатором та натхненником його роботи став письменник і краєзнавець Олексій Панасюк. До спадщини великого українського духівника доторкнувся молодий учений Микола Тимошик. Налагодивши контакти з Канадою, він став фундатором видавничого проекту «Запізніле вороття», завдяки якому видано 18 культурологічних і духовних праць Івана Огієнка. Скульптор Василь Кобець із Вінниці виготовив пам’ятник видатному вченому-духівнику. Їм працювалось непросто. Бо й у самому Брусилові вистачало тих, хто сичав: «Бандерівці зібралися… Знайшли кого звеличувати».
Повернення батька української духовності додому сталося лише днями. Напередодні 23-ї річниці Незалежності України у Брусилові нарешті відкрито музей його імені. А тижнем раніше закладено капсулу на місці запланованої відбудови церкви, у якій хрестили майбутнього Великого Українця.
У відкритті музею взяла участь не лише громадськість Житомирщини. Тут були і представники Української православної церкви в Канаді, науковці Манітобського університету. Вони привезли послання тамтешнього митрополита Юрія з ∂рунтовною оцінкою заслуг Івана Огієнка перед рідною церквою, українством загалом та пропозиціями щодо зміцнення контактів новоствореного музею з Канадою, поширення і вивчення духовної спадщини митрополита Іларіона в Україні. До речі, канадійська громада українців вагомо допомогла у створенні експозиції музею в Брусилові. І, як було заявлено на його відкритті, це лише початок великої і копіткої роботи з повернення Огієнка в Україну.
На цьому наголошували й фахівці Житомирського краєзнавчого музею, які теж зробили великий внесок у створення чудової експозиції та взяли новонароджену скарбницю під свій патронат. Про це говорили невтомний пропагандист огієнкознавства Микола Тимошик і нарешті зацікавлене в тому керівництво Брусилівського району та області.
Так, це лише початок добрих справ з осягнення постаті та увічнення пам’яті Івана Огієнка в Україні, поселення його духовних засад у наших душах. Бо експозиція в Брусилові — це ще не вся Україна. Треба відродити храм, видати його праці, наповнити серця й уми молодих його світоглядом. І варто сказати, що це буде непросто зробити. Бо не лише брак коштів стоїть на заваді. Ще живучі метастази злого ставлення до українства.
Повернувшись до Києва з дійства у Брусилові, ми з товаришем — активним ентузіастом усіх добрих справ не лише у цьому, рідному йому, райцентрі Борисом Войцехівським міркували над тими планами. Говорили в метро ніби й тихо, але цього було достатньо, щоб мовлене слово і синьо-жовті стрічки на лацканах наших піджаків викликали шалену лють якогось типа-сусіда, що просичав, думаю, не лише до нас: «Ваше время прошло».
Не діждетесь! Що запланували — зробимо.
Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+