На початку 2022 року він висвітлював акції протесту та насильство в Казахстані, а потім повернувся в Україну на тлі повідомлень про те, що росія готує вторгнення. У середині січня він уже працював кореспондентом для Associated Press у Харківській області та на Донбасі. Євген Малолєтка жив у Харкові, проте коли з командою AP зрозумів, що війна росії неминуча, переїхав у Маріуполь. Разом з відеожурналістом Мстиславом Черновим і відеопродюсером Василісою Степаненко Євген Малолєтка прибув до Маріуполя за годину до початку російського вторгнення. 

 Напередодні Дня адвокатури, який в Україні відзначали минулого тижня, відбувся захід, що матиме велике значення для професійного вдосконалення українських юристів. Представники вітчизняного адвокатського середовища та вишів, у яких готують правників, зустрілися у форматі відеоконференції з очільниками фундації «Центр американських студій в Україні». Затвердили меморандум про узгоджені дії та окреслили поетапну реалізацію американсько-української програми співпраці. Про що говорили та до чого дійшли –– у розповіді «Урядового кур’єра».

 Понад три місяці в Тернополі діє центр підтримки внутрішньо переміщених осіб «Я — Маріуполь». Його створено з ініціативи Маріупольського міського голови Вадима Бойченка. У цьому закладі маріупольці працюють для маріупольців. Очолює його Оксана Гринько, яка прожила у приазовському місті три десятиліття. Там вона закінчила університет, працювала у медійній галузі: на радіостанції, телебаченні, в місцевій газеті. Певний час очолювала департамент культурно-громадського розвитку міської ради, депутат двох скликань Маріупольської міськради. 

 «Першим, до кого я 2009 року прийшов з ідеєю конкурсу «Я — журналіст!», був тодішній начальник Рівненського обласного управління освіти Іван Вєтров. «А не думав Ігореві Пасічнику запропонувати партнерство? Він журналістику планує відкривати», — поділився ідеєю Іван Вєтров.

Напередодні новорічних свят міста й селища нашої країни зазвичай перетворюються на казкові містечка. Яскрава ілюмінація на вулицях, новорічні ялинки на площах та святкові заходи повсюди. Але 2023 рік українці вимушені зустрічати стриманіше, адже війна та постійні атаки країни-агресора становлять небезпеку головному, що є в людини, — життю. Напередодні свят цілком доречно виникало запитання, чи варто в умовах воєнного стану ставити ялинки на площах та влаштовувати багатолюдні святкові заходи. 

 Попри те, що росіяни продовжують обстрілювати нашу енергосистему, незламні українці непохитно протистоять побутовим складнощам. Однак дедалі частіше лунають нарікання на нерівномірний розподіл електроенергії, зокрема й у соцмережах, а невдоволення людей стає підґрунтям для ворожих ІПСО. Подарувати ж русні нагоду розсварити українців ми не маємо права.

 Почавши повномасштабну агресію проти України 24 лютого 2022 року,  російські загарбники відразу стали обстрілювати ракетами не тільки військові об’єкти, а й цивільні споруди, зокрема житлові будинки, лікарні, школи тощо. А з 10 жовтня свої повітряні атаки ворог став спрямовувати переважно на об’єкти енергетики, не приховуючи намірів повністю знищити економічний потенціал України.

 «Міста, села, садиби були так оздоблені й замасковані тріумфальними арками, гірляндами квітів і ошатними архітектурними декораціями, що вигляд їхній обманював, перетворюючи їх у нас на очах на чудові міста, раптово споруджені палаци тощо».

Ось як описав так звані потьомкінські села очевидець французький посол при дворі катерини ІІ, який взяв участь у поїздці цариці до південних степів Причорномор’я. Намагаючись справити найкраще враження, організатори дійства помітно переборщили, і відтоді те назвисько бутафорного розквіту стало синонімом примітивних окозамилювання і показухи.

 Із початком цього року художниця, доцент, кандидат мистецтвознавства з міста Кременець на Тернопільщині Олександра Панфілова взялася за творення серії портретів про жінок золотого віку — тих, у кого помітні прожиті роки, а кожна зморшка може розповісти історію життя. І писати хотілося не з уяви, а з дійсності. В інтернеті шукали цікаві світлини майбутніх героїнь полотен. На першій картині, яку назвала «Літня жінка», зобразила пані в зеленій картатій хустці, яка з хитринкою, але впевнено дивиться в далечінь, у прийдешнє.

 До 1990-х років у сумському краї витинанкою як видом декоративного мистецтва ніхто з народних майстрів не займався. Траплялися поодинокі спроби, однак здебільшого це були любительські і спонтанні намагання опанувати техніку. А сюжетно-орнаментальні композиції, вирізані з паперу, завжди були складовою культури і побуту українського народу, зокрема на Сумщині. Їх активно використовували в оздобленні хат, розміщуючи на вікнах, стінах, мисниках, сволоках, печах, гармонійно поєднували з розписами та іншими видами народного мистецтва.