Гроза налетіла зненацька: дощ сипонув великими краплями по пересохлій землі й за кілька хвилин ущух разом із вітром, що так само раптово пронісся над селом. Усе було б добре, якби не прикрість: гроза знеструмила населений пункт, що для суботнього вечора було не дуже приємно. І хоч односельці до таких витівок природи звикли (світло у нас «вибиває» навіть за невеликого вітру та дощу), перспектива просидіти без електрики решту вихідного всіх засмутила. 

29 жовтня 1955 року о пів на другу ночі у Північній бухті Севастополя прогримів потужний вибух під днищем лінкора «Новороссийск». Попри величезну пробоїну та інші пошкодження, флагман Чорноморського флоту ще понад дві години тримався на плаву, а потім ліг на лівий борт і миттєво перевернувся догори кілем. Саме у цей момент загинула найбільша кількість матросів і офіцерів — більш як 600 «новоросійців» та рятувальників з інших суден, що поспішали на допомогу. Сотні людей потонули, а ще жахливішою виявилася смерть матросів, живцем замурованих у сталевих відсіках «Новороссийска»: приречені, прощаючись із життям, співали «Варяг», і їх було чути ще навіть 1 листопада.  

Сміття нині в епіцентрі життя в Україні: якщо не воно саме, то принаймні сміттєві баки. Одні такий спосіб народної люстрації схвалюють, інші — критикують. Та от проблема: сміттєві баки під радами різних рівнів зовсім не змушують депутатів замислитися про сміття в прямому значенні слова — а ми в ньому вже потопаємо. Судіть самі: щороку в Україні утворюється 13 мільйонів тонн (або 60 мільйонів кубометрів) відходів, які «залягають» на 10 тисячах гектарів землі. І це ще, так би мовити, вчорашня статистика. 

Під час минулої виборчої кампанії до Верховної Ради на прес-конференції з відомим політиком не втримався від запитання і я.
— Як ви, друже Олеже, ставитеся до поширеної серед виборців сентенції про те, що політичні партії в Україні нині — закриті акціонерні товариства? Що через довіру і підкуп виборців вони прагнуть отримати можливість робити найдохідливіший бізнес — на політиці?

Висока худорлява жінка, тримаючи за руку хлопчика років п’яти, похитнулася на порозі магазину. З ким не буває? Спіткнулася, напевне, подумалося. Однак сила тяжіння чомусь повстала саме проти цієї молодиці: хитань було забагато як для випадковості.
Мадонна нашого часу напідпитку — саме така картина стає, на жаль, звичним явищем. Причини цього різні: від соціально-побутових до життєво-драматичних. А посередині — невміння молоді обирати правильні пріоритети, протистояти обставинам, виявляти характер.

Від трагічних подій на Інститутській минає дев’ять місяців, але назвіть хоч одного покараного за масові розстріли. Рука руку миє чи як? Понамуровували міжпартійних і виборчих блокпостів та барикад і задоволено чубляться… Агов, чим задоволені? На руїнах сидимо, на попелищі… «Розділяй та владарюй», — казали римляни. У власній оселі забули це мудрослів’я, а східний сусід — ні. 

У романі Еріха Марія Ремарка «На Західному фронті без змін» одна зі сцен вражає: солдати в окопах намагаються подолати навалу пацюків. Створінь огидних настільки, що автор не без презирства описує цю погань: «Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. У них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту».
Гризуни не просто додають воїнам неприємних вражень, вони злодії. Підступні створіння обгризають пайки хліба. На намагання солдат зберегти їстівне діють по-хитрому. «Кроп щільно замотав окраєць у плащ-намет і поклав собі під голову, та однаково не може спати, бо пацюки бігають йому по обличчю, добираючись до хліба. Тоді Детерінг надумав схитрувати: він причепив до стелі тоненьку дротину і підвісив на ній клуночок із хлібом. Коли він уночі ввімкнув кишенькового ліхтарика, то побачив, що дріт гойдається. На клуночку сидів верхи жирний пацюк». 

 Написала заголовок і одразу подумала: «А чому б не дурити, коли дозволяємо». Причому на всіх виборах усіх рівнів, які у нас відбувалися.  Головне — гасло, бренд, а хто і що за цим стоїть — не важливо. Інакше треба було б кожному виборцеві думати, порівнювати, аналізувати. А ліньки. Підтвердження того — закриті партійні списки. Відкрили б, якби виборці поставили їм вето. Тут уже й не треба бути великим мудрагелем, щоб здогадатися: шифруються, є кого приховувати. Спротиву — жодного.

— Слава Україні! — Героям Слава! — цими словами вітаються справжні патріоти не лише в Україні, а й на закордонних курортах. Це саме ті слова, які найчастіше тепер можна почути на пляжі. В цьому переконалася моя подруга, яка нещодавно повернулась із відпочинку з Єгипту.

Перше, що її вразило, — український прапор, який майорів над рестораном єгипетського готелю. Особливої пікантності ситуації додавало те, що через номер жив… російський снайпер. Він не лише не приховував роду своєї діяльності, а й вихвалявся цим. Мовляв, для мене люди — лише мішені. Щоправда, висловлювався так недовго. Адже дуже швидко українці роз’яснили йому, хто є хто, як ми ставимось до войовничо налаштованих росіян, і снайперів передовсім.

Наша хата стояла на невеликому узвишші, з якого всю довколишню місцевість видно немов на долоні. Зовсім поряд петляє й виблискує проти сонця вузька степова річка. Понад нею зеленіють густі чагарники та дерева, а трохи далі високою стрімкою стіною нависає жовта глиняна круча. «Отією дорогою зайшли німці, й там довго їхній згорілий танк стояв», — іноді розказувала й показувала моя прабабуся. Ще дошкільнятами ми із сусідом і тезкою (хлопчаків тоді здебільшого називали на честь першого українського космонавта) аж тремтіли від збудження. Де у світі справедливість? Ну чому ми не народилися раніше? Та ми б під час війни навіть гори звернули!..