Їду в Дяківці Вінницької області — рідне село письменника. Хочу чути землю, живу для його героїв. Хочу побачити, де народився лауреат найпрестижніших радянських премій, Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань. Його твори, наповнені значущою і гострою проблематикою, були незручними для влади і тому довго йшли до читача. Письменник відверто казав про бюрократію, відсутність демократії в колгоспах, про сирітські долі... Першим в літературі сказав про голодомор 1932—1933 років. Звісно, він був людиною свого часу і майже піввікову історію українського села подав з присмаком соціалістичного реалізму. Але зробив це так, що і тепер неймовірно цікаво: що він, зі своїм талантом, написав би про сьогодення села?  

Ми звикли вирішувати питання не в міру їх накопичення, а коли припече. У цьому сенсі чималий перелік того, що вкрай потрібно зробити, виник у зв’язку з проведенням фінальної частини Євро-2012. Візьмемо, приміром,  дороги: ями в нас були й, схоже, в багатьох місцях залишаться і після великого футболу. Надто непідйомною у всеукраїнських реаліях виявилася  ця «біда». Звісно, головні магістралі  впорядкували, а через села  хіба хто поїде?

Тема безпритульних тварин менш затратна. Однак щоб  упоратися з нею, потрібні не лише кошти, а й голова на плечах.  У нашому випадку — продумана діяльність місцевої влади.

Майже два роки Юрій Вітомський як депутат Богунської районної ради у Житомирі, а насамперед батько двох дітей і голова батьківського комітету київської гімназії №315 та загальноосвітніх закладів Дарницького району Києва, переймається проблемою безпеки учнів в освітніх закладах під час навчально-виховного процесу, відшукуючи меценатів та спонсорів, які за власний рахунок погоджуються обладнати школи та дитячі садки сучасними реєстраційно-аналітичними системами безпеки. Для чого це і що вдалося зробити у цьому напрямку — наша розмова з ініціатором цієї справи.  

У радянські часи служба побутових послуг вважалася однією з провідних і до неї було особливе ставлення. Пригадується кумедна сценка за участі відомих Тарапуньки і Штепселя, побудована на звукописі української та російської мов. Штепсель, з притаманною йому в’їдливістю, допитувався в свого товариша про роль у суспільстві «службы быта». Тарапунька, уважно вислухавши запитання, відповідав чітко і простодушно: «А що? Ця служба — бита та ще й як бита. Перепадає їй і в хвіст, і в гриву».

А таки справді, побутовикам діставалося на горіхи. То пальто перефарбують так, що замовник хапався за голову, то телевізор полагодять з гарантією тиждень замість року, то з кількох старих годинників примудрялися збирати один так званий новий і переконували власника в його надійності… Хоча разом з тим усі визнавали: мережа побутового обслуговування виконувала свою важливу соціальну місію. Ще чверть століття тому рідко яке село обходилося без мінімального набору послуг, а саме — перукаря, ремонту телевізорів та радіотехніки, взуття, пошиття одягу тощо. 

Колеги інколи по-доброму «приколюються», називаючи мене «дитиною мегаполіса». Водночас натякаючи, що комфортно почуваюся тільки тоді, коли з крана за першим рухом руки біжить холодна чи гаряча вода, а приготування їжі зводиться до розігрівання її у мікрохвильовці. І, ніде правди діти, напевно, вони не помиляються.   

…Донині відчуваю в собі ті біль і розпач, які охопили мене у «святая святих» «Чорнобиля-2» — багатоповерховій будівлі командного пункту колишнього найпотаємнішого об’єкта — загоризонтної радіолокаційної станції «Дуга». Піднявшись на другий поверх сходами, захаращеними битим склом, всілякими шлангами та дротами, буквально німію від побаченого. Величезне приміщення, ще кілька років тому начинене унікальними ЕОМ, розтрощено вщент. Під ногами — сотні зламаних блоків, плат та іншого електронного начиння. Десятки шаф під саму стелю — колись унікальних обчислювальних комплексів — зяють лише каркасами із залишками «мозкового» центру комплексу, призначеного для раннього виявлення міжконтинентальних балістичних ракет військ НАТО.

— Золото, платину, срібло та інші коштовні метали вилучили тут ще в 1990-х роках, — зауважив Юрій Рейхман, підполковник запасу, який супроводжував мене руїнами «Чорнобиля-2». Цей, досить стриманий в оцінках наслідків тутешнього вандалізму, спец у галузі радіолокації, представляв тоді потужне державне спецпідприємство в 30-кілометровій зоні ЧАЕС — «Техноцентр», яке нині вже не існує. — Єдина цінність, яка поки що залишається в цьому колишньому військовому містечку, — металоконструкції його антенних полів. Їх загальна довжина 900 м, висота — 90–150 м, а загальна вага обох антен — великої та малої — 13–14 тисяч тонн. 

Повчальну історію розповіла знайома про «сміттєву» культуру в Німеччині зразка 1998 р. Наш співвітчизник, художник гостював в українських емігрантів у Мюнхені. Одним із його побутових обов’язків було… сортування сміття. Біля будинку стояли шість контейнерів для різних видів сміття, і для кожного виду призначався відповідний за кольором пакетик у домі господаря. Але художник — людина творча — він не став обтяжувати себе такими дрібницями і… звалив усе в один пакет. За це його оштрафували на 2 тис. марок. Щоб сплатити штраф, йому довелося продати одну з картин. Так гонорар… пішов на сміття...  

«На вашу думку, яким має бути покарання для продавців та власників торговельних точок, де продають алкоголь, слабоалкогольні напої та тютюнові вироби неповнолітнім?» Таке опитування нещодавно провів Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко на своїй сторінці у мережі Інтернет. І повідомив результати. Так, 40% опитаних пропонують позбавляти власників крамниць ліцензії без права її відновлення. 20% вважають, що достатньо буде штрафу, його сума повинна сягати 100 тисяч гривень. 10% опитаних наполягають, що треба діяти ще жорсткіше — таких продавців та власників, на їхню думку, слід притягати до кримінальної відповідальності.  

Недавно зустрів знайомого, який аж сяяв від радості. Той щойно придбав два квитки на концерт золотого голосу України Таїсії Повалій — для доньки і дружини. Хотів і сам піти, але фінанси не дозволяють: і так виклав зі своєї вчительської зарплати більш як тисячу гривень.

Однак згодом благородний намір мого знайомого тріснув по швах: за кілька днів організатори туру оголосили про скасування концерту в Сумах, оскільки не вдалося продати квитки. Вони коштували від 450 до 700 гривень, що для середньостатистичної слобожанської сім’ї  значна сума. 

Вранці 15-го одесити побачили на дорогах міста білі малюнки довкола вибоїн, ям і тріщин — від просто обведених контурів до вельми чудернацьких малюнків із побажаннями на адресу тих, хто відповідає за стан дорожнього покриття.

Це був перший день акції «Вдаримо фарбою по бездоріжжю». Поштовхом до неї стала загибель 26-річного мотоцикліста, котрий, за однією з версій, саме через яму, що раптово з’явилася на його шляху, змушений був виїхати на зустрічну смугу, де й зіштовхнувся з автівкою. Трагедія сталася 13-го травня, а вже наступного дня, у ніч на 15-те, Всеукраїнське товариство автомобілістів «Громадський контроль доріг» ініціювало акцію, в рамках якої усі небайдужі водії мали б розмітити білою фарбою усі вибоїни на одеських дорогах. Робили це вночі, коли припинився пожвавлений рух. Одесити охоче відгукнулися на заклик. Лише на площі Толбухіна, котра стала епіцентром акції, вже у перший день зібралося більш як сто осіб.