Для забезпечення національних інтересів України на тривалу перспективу як високорозвиненої держави у нас немає важливішого завдання, ніж збереження і примноження інтелектуального та освітнього потенціалу її народу. Зокрема модернізація економіки України вимагає нової якості освіти. Але державу вже двадцять років лихоманить від експериментів у цій сфері.

Тож із величезним інтересом прочитав у газеті фундаментальне інтерв’ю із всесвітньо відомим ученим у галузі металофізики Станіславом Ошкадьоровим («Бездумне роздавання наукових ступенів страшніше від «експорту» вчених», «УК» від 14. 03. 2013 р.). Хотів би поділитися власними міркуваннями і пропозиціями щодо лікування симптомів «хвороб», які підточують нині систему підготовки фахівців у вищій школі загалом і наукової еліти зокрема. Тим паче, що нині в суспільстві киплять бурхливі пристрасті навколо різних проектів нового закону про освіту і науку, ухвалення якого вже давно назріло. 

З пічником Іваном Вільбоєм я познайомився, коли прийшов наймати його підремонтувати гру?бу. В хаті звернув увагу на затьмарену часом ікону Івана-Воїна. «Це ікона старовинна, — мовив господар. — Мама казали, що вона в її роду ще з прапрадіда. У Вільбоїв у кожному поколінні були Івани. От Іван-Воїн був їхнім покровителем. Ікона намолена, особливо мамою». Та й повів Іван Парфилович про нелегку долю своєї родини.  
Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»

Відгуляли, розговілися, відзвітували, відсвяткували День Перемоги. Велике свято зробили дійством політичним та ознаменували. Прапорами різними і без. Хто як може, хто на що здатний. Одні свастику забороняють, інші дозволяють, треті — нібито як точно проти, але пояснюють це нерозумно. Це все сумно і трохи шкода.
Мій День Перемоги — свято особисте. Заповітне, потаємне, інтимне. Якщо є «діти війни», то є і «онуки війни». Я — внучка війни. Дід мій, Костя, який пройшов усю війну, помер через чотири місяці після мого народження. Він не знав, що онука-журналіст обов’язково захоче розпитати його про бойові будні, про любов і радощі, про життя і щастя, просто поради попросити. Не судилося. Але у нас із дідом одначе є невидимий зв’язок. Це я зрозуміла, коли опинилася на цвинтарі в Івано-Франківську, де він похований. Стежка раптом привела до його могили ... 

Слава його розлетілася світами. Тож кожен, хто вважає себе культурною людиною, має за честь хоча б раз у житті побувати в місці, куди за покликом бентежної душі нашого Генія, виконуючи його останню волю, було доправлене на вічний спочинок і тлінне тіло. Кобзарева могила на Чернечій горі стала місцем паломництва не лише свідомого українства, а й усіх небайдужих людей на планеті. 

Відзначаючи Всесвітній день інформаційної спільноти, ми не просто  займаємося інформатизацією. Ми вирішуємо, без перебільшення, долю свого подальшого суспільно-політичного розвитку, здійснюючи усвідомлений рух до нового облаштування суспільства — постіндустріальної доби. Її поява обумовлена зустріччю індустріальної економіки із креативним потенціалом планети.

Сприйняття нової реальності і адаптація нашої людини до нових умов комунікації відбувається досить складно, і поки що важко сказати, чого тут більше — сподівань чи розчарувань. Тривога за віддалене і не зовсім віддалене майбутнє хвилює розум і почуття багатьох, напружує усталені інститути суспільства. І зовсім не випадково, що у нашій свідомості зійшлися два феномени — інформаційного й феномен суспільства. 

Саме три дні тому, 14 травня, але далекого 1835 року вийшла у світ «Казка про рибака і рибку» Олександра Пушкіна. Рибаків з того часу в нас стало мільйони, а от з рибкою — біда. Воно й не дивно: там, де були традиційні місця ікрометання — бетонні береги приватних володінь. А на саму рибу браконьєри влаштовують масштабні облави. Навіть попри оголошену рибоохороною на період нересту (з 5 квітня по 13 червня) заборону ловити рибу на Київському та Канівському водосховищах. Як наслідок, порядному рибалці-любителю замість карася на гачок чіпляються драні чоботи та інше сміття.  

Найбільшим віднайденим до цього часу в Україні захороненням жертв комуністичного терору є Биківнянські могили під Києвом, де покояться до 100 тисяч так званих ворогів народу. Протягом піввіку цей злочин приховувався від народу, і тільки наприкінці 1980-х під тиском громадськості рештки розстріляних, що валялися в лісі (близько 7 тисяч), було зібрано у велику могилу. Вона була належним чином оформлена з написом, що в ній поховані жертви німецько-фашистських загарбників, і відкрита напівтаємно шостого травня 1988 року. Однак ситуація в Україні складалася так, що тільки четверта урядова комісія була змушена прийняти правильне рішення, і вже через рік брехливий напис було збито.  

Споживача інформаційних технологій важко здивувати наявністю телебачення, радіо та друкованих видань. Це заслуга XXI століття, яке подарувало людству масовий доступ до Інтернету, зокрема до неймовірно швидко зрослого в попиті продукту з назвою соціальні мережі. Facebook, Twitter та ВКонтакте — ці гіганти Інтернет-простору відомі різноманітним верствам населення різних вікових категорій з усіх куточків світу. Безперервною модернізацією технологій вони зробили головну справу — стали легкими в доступі й охарактеризувалися стрімким зростанням кількості користувачів. А в повсякденне життя більшості увійшли непомітно, та ворогом чи другом вони виступили?  

На Вінниччині рівень злочинності значно менший, ніж у середньому по Україні. За підсумками першого кварталу цього року вінницька міліція посіла друге місце серед областей. Про нові підходи в роботі міліції розмовляємо з начальником УМВС в області Віктором РУСИНОМ.
 

26 грудня 2012 року, майже через 7 місяців після підписання указу, відбулося засідання Комісії державних нагород та геральдики, згідно з рішенням якої 35 міністерств та відомств отримали нові емблеми та відомчі заохочувальні відзнаки. Всі вони зібрані на сайті vto-orden.com.ua. Враження від них неоднозначні.
Рівень розробки багатьох відзнак викликає, м’яко кажучи, здивування — руки професіоналів там явно не відчувається. Дуже сподіваюсь, що наступний крок реформи відбудеться  — затверджуватимуться не ескізи, а зразки. Чому? Професіонали добре розуміють, що навіть не дуже вдалий ескіз відзнаки за бажання може бути втілений в металі як витвір мистецтва! Та може бути і навпаки…