У День захисників і захисниць України площа біля Маріїнського палацу в Києві була заповнена військовими. Були там не лише воїни Почесної варти, як зазвичай під час урочистостей за участю глави держави. Цього разу там зібралися ті, хто нині боронить українську землю від навали російської орди. Вони прибули до столиці з різних напрямків і районів виконання бойових завдань, звідти, де гаряче, де щохвилини ризикують своїм життям заради однієї мети — якнайшвидшого очищення України від кремлівських варварів. 

Останніми місяцями чи не  щодня з’являються повідомлення про виявлення вибухонебезпечних предметів у різних куточках Сумщини, яка на сьогодні серед областей України залишається однією з найбільш нашпигованих мінами, снарядами, уламками боєприпасів до реактивних систем залпового вогню. Ідеться насамперед про пересічних громадян, завдяки пильності й уважності яких вибухонебезпечні предмети, що залишили російські окупанти на узбіччях доріг, полях, у лісосмугах, вдається своєчасно виявляти і знешкоджувати.

 На майдані Незалежності в Рівному часто проводжають в останню путь захисника. Чи захисників… Люди стишують ходу, плачуть і моляться. За упокій зболених за Україною душ наших небесних соколів. У громадах краю Героїв зустрічають на колінах. П’ятеро соколів — представників родин споживчої кооперації Рівненщини тепер теж живуть на небі. Вічна та світла пам’ять нашим Героям.  

 Театр і живопис — два крила, на яких вільно літає у творчому світі заслужений художник України Володимир Якубовський. Рівно 40 років тому він став театральним художником. І всі ці роки працює в театрі актора і ляльки, щоправда, спочатку в Ужгороді, а потім — у Тернополі.
Малювати почав з дитинства. Власний напрям у мистецтві називає аналітичним сюрреалізмом. Барви на полотнах художника здебільшого світлі, хоч на житті пана Володимира та його батьків залишився чорний слід радянської репресивної машини.

московська бридка пропаганда упевнено йде згубним фарватером за однойменним кораблем. Черговий крах агресивної ідеології підтвердили активні маневри росіян після чергового кремлівського божевілля з назвою «могилізація». Що маємо? Понад десятиліття надпотужна пропагандистська машина поширювала мілітаристську риторику, спекулювала подіями та пам’яттю про Другу світову війну, заохочувала брутальне «побєдобєсіє» та істерію на кшталт: «Дєдиваєвалі!», «Можемпавтаріть!» чи «На Бєрлін!». Ще скоробрехи кремля свідомо ліпили образ лютого ворога з України: «неонацисти», «фашисти», «бандеровці» і наче вишенька на торті — «загроза державності рф». 

135 років тому в Тернополі відбулася крайова етнографічна виставка, яка стала знаковою. Експозицію відвідав крон­принц Австро-Угорської імперії, до складу якої тоді входила Галичина, Рудольф Габсбург, а висвітлював її роботу Іван Франко. Цьому Тернопільський обласний краєзнавчий музей днями присвятив виставку «Етновідлуння крізь віки», на якій ознайомлює з найцікавішими етнографічними добірками.

14 жовтня має особливе, глибинне значення для кожного українця. Здавна наші предки цього дня відзначали Покрову Пресвятої Богородиці. Свято, що було одним із найголовніших у запорозьких козаків.

Поколіннями українці боролися за свою ідентичність, за незалежність та свободу Української держави.

 13 квітня 2014 року Вадим Сухаревський, тоді ще старший лейтенант, віддав перший у російськоукраїнській війні наказ відкрити вогонь по російських бойовиках. Із 2014го для нього боротьба не припинялася ні на мить. Тепер полковник Сухаревський, який командує 59 окремою мотопіхотною бригадою ім. Якова Гандзюка, продовжує її на південному напрямку. «Ми не зупинимося, доки не відновимо наші кордони, не звільнимо наші землі і не повернемо людей із гнітючого полону», — каже командир «Борсук».

 У вагоні метро пасажирів було небагато, тому я одразу звернув увагу на чоловіка у військовій формі років 40—45: він стояв біля дверей і дивився у темінь тунелю, що пробігав за вікном. Мені потрібно було виходити на наступній зупинці, але я вирішив поїхати далі, щоб поговорити із фронтовиком (за час війни з 2014 року навчився розрізняти військових із фронту від інших).

 Готуючи матеріали з підрозділів, де служать наші хоробрі захисники, я чомусь безперервно повторював, як молитву, слова щемливо-правдивої та надзвичайно зворушливої пісні Павла Зіброва «Я так хочу додому». Мене давно не брали за душу сучасні пісні, але ця… Вона відлунювала кожним словом у серці, малювала в уяві картини воєнної реальності. Не випадково заголовками першого і вже другого розворотів я обрав рядки саме з неї.