Цього літа кияни масово заходилися встановлювати квартирні лічильники води. Так, за перше півріччя їх встановлено 15 402. А загалом уже є більш як 700 тис. Враховуючи, що особових рахунків житлофонду в Києві, за даними ГІОЦ, налічується 942 766, можна припустити, що до завершення «загальної водоміризації» залишилось не так багато. Люди дедалі більше переконуються: засоби обліку вже стають, по суті, предметами першої необхідності в домі. Адже користування ресурсами дедалі дорожчає. У прес-службі Київводоканалу навели такі дані: сім’я з трьох людей, що разом споживає в середньому 5 м3 холодної води на місяць і має лічильник, сплачує втричі менше, ніж така сама родина, що безобліково користується послугою. Адже норма використання води лише на одну особу нині — 5,5 м3. 

Розкішний український хутір Мотронівка у Борзнянському районі на Чернігівщині. Тут і пасіка, й коні, і вівці, й корови. А гостей — не протовпитися. Одні ярмаркують, другі співають, треті пригощаються яблуками і сливами з Кулішевого саду. А он і хазяїн сидить на жолобі неподалік колодязя з журавлем. Напевне, саме в такі хвилини журливих роздумів про життя він написав дружині Леоніда Глібова — Параскеві: «Я зовсім старий в душі моїй. І мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під старість робилися пасічниками…». 

Виголошуючи вітальний з приводу Дня Незалежності спіч одній  людині, я після слів «і чарочку за здоров’я держави підняти повну» почув у відповідь невдоволене бурчання. Мовляв, я віддаю перевагу чарочці за здоров’я дружини, дітей, нарешті власного. Яка, набрякав гнівом добродій, держава, коли в нас це група людей, котра перебрала на себе її повноваження, змінила русло (у відомий бік) переваг та преференцій, найбільше фінансових! 

«Коли помирає поет, то помирає щось таке, що не кожний здатний побачити», — так казав герой Івана Миколайчука в його фільмі «Вавилон ХХ». Ці слова і про його своєрідного хрещеника в кіно, його товариша Богдана Ступку. Акторові пощастило увійти до видатної неповторної когорти українських «поетів» кіно 60–70-х років минулого століття, побачити театральних легендарних майстрів і створити свій неповторний талановитий світ — Богдана Ступки. І якимось дивовижно-містичним чином він усе життя був пов’язаний із двома безсмертними філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком. 

У навколишніх селах Сватівського району, що на Луганщині, мілуватців чомусь кличуть «французами». Жодного історичного під∂рунтя для цього немає. Колеги запропонували версію, що прізвисько приросло після якогось фільму кінця 50-х років ХХ століття, де молодий Микола Мащенко грав роль іноземця: стрункий чорнявий красень. Саме такий, якими видавалися французи тодішньому обивателю з глибинки. Може, саме так і народжуються легенди?  

«Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.

Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва. 

Загальновизнаною є позитивна роль зрілого громадянського суспільства у функціонуванні й відтворенні демократичних політичних систем та забезпеченні суспільної стабільності. Через його інституції, які діють у певній системі усталених цінностей, виявляються й узгоджуються різноманітні інтереси громадян і їхніх груп, формуються відповідні позиції щодо того чи того питання суспільного життя, які відстоюються в подальшому перед державою та іншими об’єднаннями громадян.  

Ті, хто «колекціонує» крилаті вислови членів Клубу веселих та кмітливих (а такі ентузіасти неодмінно є), пам’ятають жарт багаторічної давності від студентів Харківського авіаційного інституту. Як залізний аргумент на користь свого вишу вони пропонували майбутнім абітурієнтам «вступати до ХАІ, бо в небі немає ДАІ». Але Державтоінспекції так само немає не тільки в небі, а й на річках. Скажімо, на Пслі. Якщо ж і з’являються працівники інспекції, то хіба що рибної. А в них, як відомо, зовсім інші обов’язки.  

Нині, за даними соціологічної служби Центру Разумкова, лише 0,7 відсотка українців вірять у рівність усіх перед законом. Каюсь, але автор цієї публікації раніше теж належав до тих, хто вважав, що в більшості випадків все-таки можна домогтися справедливості. Адже як журналіст неодноразово бував на розгляді справ у судах різних інстанцій і переконувався в цьому. 

На вітчизняному ринку квіти неукраїнські. 90% продукції імпортують із Голландії, Німеччини та Франції. А якщо й вирощують на нашій землі, то переважно із привезеного звідти ж посадкового матеріалу. Ростуть ці квіти у тепличних комплексах, зведених за новітніми голландськими технологіями кмітливими інвесторами. А теплиці, де за радянських часів вирощували якісні сорти рослин, підприємці не бачать сенсу відновлювати. Та й селекцією професійно вже ніхто не займається...