Популярний у вітчизняному медійному просторі політолог, володар престижної журналістської премії імені Джеймса Мейса, кандидат політичних наук Олександр Палій написав цікаву за всіма ознаками книжку про нашу історичну минувшину, а останні розділи присвятив ще й подіям, які ми переживаємо останнім часом.

З якого табору автор?

Вочевидь, за аналогією з пріснопам’ятним виданням сталінської доби Олександр Палій назвав своє дослідження «Короткий курс історії України», розкривши її зміст на 460 сторінках. Це п’ята за рахунком книжка науковця-інтелектуала, котрий уже випустив у світ такі видання історичної і політологічної тематики, як «Ключ до історії України», «Навіщо Україні НАТО», «Історія України» (двічі перевидавалася).

Щоб зрозуміти, до якого табору вітчизняних істориків зарахувати Олександра Палія, варто заглибитися в розділ, присвячений зародженню Київської Русі. Для нього як модерного історика дуже важливо донести до сучасного українського читача кілька принципових моментів, пов’язаних із цим історичним періодом.

Як відомо, Київська Русь проіснувала кілька століть, і для автора передовсім дуже важливо було з’ясувати, в чому полягали причини занепаду цієї держави східних слов’ян у ХІІІ столітті, а також що лишили у спадок київські князі, перебуваючи при владі, кого, врешті-решт, вважати засновниками цього державного утворення з територією близько 800 тисяч квадратних кілометрів.

У таких розвідках, як «Заснування Києва», «Походження українського народу», «Князі варязького походження», «Підкорення Криму й Залісся», «Феодальна роздрібленість», «Русь», «Зародження Росії», «Мова Київської Русі» Олександр Палій не оминає жодної значущої події, що в подальшому вплинула на формування української народності.

Олександр Палій із своїм творчим доробком.

Імперські міфи бояться фактів

Досліджуючи питання з багатьма невідомими, Олександр Палій, судячи з його висновків, раз по раз наражався на викривлені, а здебільшого сфальсифіковані російською академічною історичною наукою цілі інформаційні пласти. Фактично історик взявся демонтувати те, що планомірно насаджували в уми не одного покоління людей.

Чи знає читач, що тривалий час імперські російські історики з піною на вустах доводили, що столиця Київської Русі одного разу (а може, кілька разів?) з Києва перемістилася… до Новгорода. Цей міф, як стверджує Олександр Палій, мав на меті прив’язати тюрксько-татарську і угро-фінську Московію до слов’янського етносу, сформованого виключно за рахунок місцевих племен, що проживали по обидва береги Дніпра.

Сама назва «Московія» теж є предметом дослідження історика. Він доходить логічного висновку, що саме за часів правління Катерини ІІ це слово було остаточно викинуте з ужитку і замінене на Київську Русь. Дуже хотілося цариці не лише приховати істинний родовід московських князів, а штучно їх поєднати з київськими, вважаючи, що це їх наблизить до королівських європейських династій. Автор посилається на готського історика Йордана та сирійського автора Ритора, котрі ще в IV і VI століттях у власних писемних творах чітко ідентифікували територію східних слов’ян словом «Русь», спростовуючи будь-які теорії щодо спільного минулого Києва і Москви.

Так само Київська Русь ніколи не була колискою для трьох слов’янських етносів. Як пише Олександр Палій, саме на околицях Київської держави, а не в її серці, розвинулися російський і білоруські народи, які, додамо, навіть антропологічно і ментально відрізнялися від українців. Не заглиблюючись у деталі, зауважимо, що ці думки автора суттєво відрізняються від того, що викладає, приміром, академік Петро Толочко у дослідженнях останніх десятиліть, де йдеться про зародження давньоруської народності. Крім нього, є ще чимало інших істориків в Україні й Росії, колись щедро обдарованих радянською владою званнями і ступенями, схильних і досі вбачати у Давньоруській державі більше російського, ніж українського.

То що написано в Переяславській угоді

У книжці переглянуто саму концепцію викладу історії, по-єзуїтськи вибудувану заангажованими науковцями в минулих століттях. До прикладу часи визвольної боротьби українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького і укладення ним Переяславської угоди. До яких лише інсинуацій не вдавалися спершу імперські, а згодом радянські історики, щоб сфальсифікувати правду про цю подію. Промовистим фактом є те, що жоден архівіст в очі не бачив оригіналу цього документа, захованого чи знищеного у підвалах Кремля.

У радянський період підписання цього міждержавного договору розглядали виключно в райдужних барвах, а Олександр Палій ніби показує зворотний бік. Авторитетні козацькі ватажки, приміром, Іван Богун та Іван Сірко висловлювали сумніви в доцільності підписання угоди, бо спілка України і Росії завдасть більше шкоди, ніж користі.

У таких авторських розвідках, як «Іван Мазепа й «мазепинці», «Наступ на права України», «Гайдамаки», «Запровадження кріпацтва», «Задунайська січ», подано глибокий аналіз суспільно-політичних процесів в українському суспільстві, яке на межі XVI—XVII століть остаточно втратило самоврядування. На практиці це мало такий вигляд: якщо у 1740 —1748 роках у семи полках Гетьманщини згідно зі статистикою, наведеною автором, налічувалося 866 шкіл, то у 1800 році не лишилося жодної.

Повернення до заборонених сторінок

Цікаве ще одне спостереження, яке виникає під час прочитання «Короткого курсу історії України». У колишній УРСР історики зайвий раз не згадували, а тим більше не досліджували війни проти Московії за участю українців. Скажімо, битву під Конотопом 1659 року. Адже перемога над таким грізним ворогом, як Московське царство, підносило національний дух українців, додавало їм упевненості в боротьбі проти поневолювачів. Тепер можна повернутися до тих сторінок нашої історії.

Це і робить зі знанням справи Олександр Палій у статтях «Нищення української самобутності», «Скасування кріпацтва», «Війна з більшовицькою Росією», «Українські повстанці», «Симон Петлюра», «Радянський режим», «Голодомор 1932—1933», «ОУН-УПА» тощо.

Книжка гарно проілюстрована. Читачеві пропонують унікальні світлини археологічних раритетів, визначних особистостей, портрети із сімейних архівів, репродукції старовинних картин, давніх архітектурних споруд тощо.

На обкладинку Олександр Палій виніс зображення маленької срібної фігурки у вишиванці й масці, знайденої археологами 1907 року на березі річки Рось у селі Мартинівка (нині Черкаська область). Дата походження артефакту — VI ст. н.е. Згадавши в такий оригінальний спосіб про мартинівський скарб, автор ніби доводить деяким невігласам — як доморощеним, так і сусіднім, що вони дуже помиляються, вважаючи, що зародження українського етносу відбувалося тільки за часів Гетьманщини.

ДО РЕЧІ

Нещодавно в Музеї історії та друкарства відбулася презентація англомовнової версії книжки  Олександра Палія «Короткий курс історії України»,  видання якої підтримало  Міністерство інформаційної політики.

Насамкінець. Три останні розвідки книжки — «Революція гідності», «Окупація Криму Росією», «Агресія Росії на Донбасі» — авторська рефлексія на події, що сталися в Україні за останні три роки. Символічно, що Олександр Палій завершує розповідь рядками з вірша «Україно, п’ю твої зіниці» Василя Симоненка, написаного 56 років тому. Поет наче відчував, що настане час — і Україна стане вільною. І його сакральні слова «Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права» зміцнюють віру в добре майбутнє нашого народу. 

Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»