ВІДВЕРТО

Суспільство — і не лише напередодні  Дня медичного працівника — мусить усвідомити:  всі учасники системи охорони здоров’я повинні брати участь у її управлінні

Олег МУСІЙ,
голова Громадської ради
при Міністерстві
охорони здоров’я

Поза сумнівом, Національний план дій щодо охорони здоров’я, хоч і повільно, але впроваджується в життя. Однак поряд із перевагами він має й слабкі місця. Одне з найуразливіших зокрема — брак розуміння, що впродовж реформування потрібно також змінювати систему управління охороною здоров’я. У плані дій цій проблемі майже нічого не присвячено.

Рудименти старої системи

В Україні залишилася централізована система управління галуззю: держава керує всім і вся в охороні здоров’я, а професіонали, що працюють у цій системі (лікарі, медсестри, фармацевти, біологи) і пацієнти, які приходять у систему для отримання допомоги, до управління не долучені.

Парадокс ситуації полягає в тому, що фахівці зовсім не допущені до ухвалення управлінських рішень, виступаючи лише виконавцями. Маємо класичний приклад командно-адміністративної системи, на відміну від європейських країн. У цих країнах система охорони здоров’я управляється збалансовано, а тому ефективно: з одного боку, державою у вигляді відповідного міністерства та органів місцевого самоврядування, з другого — професіоналами, яким держава, аби не виконувати не властивих їй функцій, передала певні повноваження. Зокрема питання післядипломної освіти, безперервного професійного вдосконалення лікарів, ведення реєстрів професіоналів, запровадження механізмів дотримання етичних норм, контроль якості надання медичної допомоги, страхування професійної відповідальності.

В Україні цими проблемами також займається МОЗ, тому процедура, наприклад, підтвердження кваліфікації вже давно стала суто формальною. Адже як чиновник, що працює в МОЗ чи в управлінні охорони здоров’я в регіоні, може знати, хто кращий фахівець, кого більше поважають пацієнти, хто ліпше навчається? Тому й маємо суто формальний підхід: зібрали папірці, підписали — і все.

Ще один аспект — ведення реєстру лікарів. Здавалось би, це суто міністерська функція. Але в системі охорони здоров’я, окрім МОЗ, існує ще 14 відомств, де також працюють лікарі. Звісно, вони не дуже знають одне про одного. Крім цього, нині в Україні працюють близько 5% приватних медиків, й окрім ліценції, яку вони отримують від міністерства, більше ніхто жодним чином на них не впливає. Тож ведення реєстру лікарів у європейських країнах — це функція професійних лікарських корпорацій.

Ба більше: є функція, якої зовсім не може контролювати держава, й належить до компетенції самих професіоналів. На жаль, в Україні вона абсолютно не реалізована. Ідеться про етичний кодекс лікаря. 2009 року на 10-му з’їзді Всеукраїнського лікарського товариства було ухвалено цей документ, у якому відображено стосунки між лікарями, між медиком та пацієнтами, між закладами охорони здоров’я та лікарями, прописано нюанси морально-етичних стосунків. Проте він так і не став обов’язковим до виконання.

2006 року Всеукраїнське лікарське товариство — організація, що об’єднує всіх лікарів країни, незалежно від їхньої спеціальності, — внесло на розгляд Верховної Ради законопроект «Про лікарське самоврядування». На жаль, ані тоді, ані 2009 року, коли законопроект подавали востаннє, до його розгляду так і не дійшло. Ті, кому реально загрожувала втрата повноважень у разі його ухвалення, доклали максимум зусиль, щоб його поклали під сукно. Припускаю, що саме через супротивників зміни управлінської моделі в Національному плані дій ідеї лікарського самоврядування не знайшлося місця.

Найкращим промоутером реформ мав би бути лікар, який їх і здійснюватиме. Фото Володимира ЗAЇКИ

Однакових моделей не існує

Треба завважити, що самоврядуванню в кожній європейській країні притаманна власна специфіка: однакових моделей не існує. Нам найдоцільніше було б узяти на озброєння досвід найбільш прогресивної в економічному та медичному аспектах країни — Німеччини. Ще 1947 року там ухвалили закон, згідно з яким німецьким землям делегували функції створення лікарських товариств. Пізніше було утворено Загальнонімецьке лікарське товариство.

1989 року польський Сейм ухвалив закон про саморегулювання лікарської професії. Закон про корпоративні організації в медицині чинний із 1991 року й у Болгарії. 2000-го відповідні закони, завдяки яким постали професійні лікарські організації, ухвалили всі колишні республіки Югославії. Рік тому корпоративну лікарську організацію було створено в Косово. І найсвіжіший приклад. Реформа охорони здоров’я в Молдові, що тривала п’ять років, наближається до завершення. Наразі лишилося тільки узгодити механізми управління галуззю. До речі, ще п’ять років тому світові експерти висловити бажання, щоб ми не винаходили велосипед, надати професійну допомогу щодо підготовки кадрів у цій сфері.

На одному із засідань в Національній академії медичних наук міністр охорони здоров’я Раїса Богатирьова висловила думку щодо необхідності включити цю ініціативу до Національного плану реформ. Так, щоб розробити новий закон про самоврядування лікарських професій було створено робочу групу, куди увійшли академіки НАМН та чиновники профільного міністерства. На жаль, ініціатива міністра не знайшла продовження: хоч НАМН взяла на себе відповідальність за створення законопроекту, жодного документа робоча група не написала.

Більше того, до цієї робочої групи, як і до написання законопроекту, не залучені обізнані у проблемі фахівці, а їх в Україні на пальцях однієї руки можна полічити. У нас не існує жодних навчальних програм та курсів із підвищення кваліфікації з професійного лікарського самоврядування. Тим часом це мало б бути одним із пунктів плану реформування галузі. Тому багато хто з наших лікарів навіть не підозрює, як можна долучитися до ефективного управління системою.

Наскільки лікарська спільнота готова до таких змін? Вважаю, що вона не буде готова ніколи. Це рішення має бути погоджене на найвищому рівні.

Згадаймо сімейну медицину: всі ніби й розуміли, що вона потрібна, проте допоки не ухвалили рішення на найвищому рівні, ніхто цього інституту не впроваджував. Крім того, що ці рішення суспільство сприйняло позитивно, повинно бути те, чого немає за нинішньої реформи охорони здоров’я — упереджувальна та супровідна інформаційна кампанія.

У виграші будуть усі

Хто буде у виграші від запровадження професійного самоврядування лікарів? Насамперед самі лікарі зможуть почуватися захищеними у професії.

Багато отримають пацієнти: через обов’язковість дотримання медиками етичного кодексу та правил належної лікарської практики. Крім того, нині в державі не існує страхування професійної відповідальності від лікарських помилок. Лікарська помилка — звичайна річ у цивілізованому суспільстві, оскільки передбачити всі реакції людського організму на певні ліки чи процедури часом неможливо. Тому якщо таке сталося не з вини лікаря, а через обставини, то пацієнт має отримати певну фінансову компенсацію. У разі запровадження закону лікарська професійна корпорація матиме право на проведення професійного страхування.

Але найбільше отримує держава, в такий спосіб формуючи позитивний імідж у світі й у своїх громадян. Адже в деклараціях Світового лікарського товариства (World Medical Association) є прямі вимоги до національних систем охорони здоров’я, зокрема щодо запровадження лікарського самоврядування і обов’язкової участі лікарів в управлінні системою охорони здоров’я.

Повертаючись до питання, чому в Україні суспільство без великого ентузіазму ставиться до реформи охорони здоров’я, ще раз наголошу: в механізмі, який намагаються збудувати, бракує одного коліщатка — професіонали не залучені до управління галуззю. Найкращим промоутером реформ мав би бути лікар, який їх і здійснюватиме.