«У 80% випадків люди, чуючи, що Луганськ чи Донецьк, кидають трубку або ж прямо кажуть, що жодних справ з такими мати не хочуть», — донеччанин Ігор Єремічев каже, що навіть з грошима найняти житло переселенцеві з південного сходу в Одесі непросто. Працюючи в благодійному фонді «Дім надії», він переймається прийомом переселенців з охоплених війною територій. І може робити якісь узагальнення.

Працьовитість не завжди в ціні

«Донецьк і Луганськ — це Україна, — по-іншому і бути не може. «ЛНР» і «ДНР» для мене — просто терористи, які шантажують місцеве населення». Ігор каже, що не раз йому погрожували. А коли 24 серпня на Дерибасівській він (Ігор професійний музикант-вокаліст) виконав гімн України, то очільники «ДНР» навіть пообіцяли нагороду тому, хто доправить його до тамтешньої адміністрації.

Ігор каже, що йому пощастило. Друзі допомогли з роботою — знайти її музикантові в Одесі легше, ніж шахтареві. Його дружина, майстер манікюру та педикюру, теж влаштувалася на роботу, і в салоні відразу опинилася на хорошому рахунку. «В нас інші темпи роботи, — пояснює Ігор, — одесити більш розслаблені». Та працьовитість переселенців, схоже, мало чим може їм зарадити. Із понад 20 тисяч з тих, хто виїхав  із зони АТО і зареєструвався в Одеській області, 7,5 тисячі працездатні, а отримали  роботу тільки 118.

За враженням Ігора Єремічева, одесити з більшою недовірою ставляться до переселенців з Донбасу, ніж, скажімо, до тих, хто раніше виїхав із Криму. Через те, міркує активіст, що «в Криму більшість нікого не запрошувала і нікого не кликала — там просто верхівка розхитала ситуацію, а в Донецьку половина жителів вийшла на вулиці і стала кричати: «Путін, прийди, порядок наведи». Слід зважити, либонь, і на те, що більшість тих, хто виїздив із Криму, щось втрачали, роблячи вибір на користь України, наприклад житло. З Донбасу люди тікали від війни, від смертей і від руїни.

Переселенці з Донбасу дякують одеситам за підтримку і мріють про той час, коли її не потребуватимуть. Фото автора

Роздуми під благодійними дверима

Переселенці стоять у черзі за безкоштовними ковдрами. Майже всі літні люди, дехто з ціпками чи на милицях. Отримавши бажаний подарунок, літня жінка не втримує сліз: «Дожилися. Маємо жебрачити. Кому потрібна ця війна?»

Черга довга, зі списками і номерами. Часом комусь вривається терпець, але на скандалістів черга реагує одностайно: «Ось через таких, як ви, про нас і думають погано». А таки думають і думками цими діляться. У соцмережах раз по раз з’являються оповідки, скажімо, про жінку, що вкрала якісь харчі у супермаркеті, а потім влаштувала скандал. Звісно, вона з Донецька. Ясна річ, де, крім Донбасу, в нас водяться корисливі стерви?..

Чи то недоумки, чи то вороги тихою сапою готують маскультівське відторгнення цілого регіону, зберегти який країна намагається ледь не з останніх сил. «Коли кажемо, що Україна Єдина, то об’єднуймося в цей складний час», — закликає Ігор Єремічев. Втім, активіст мусить визнати, що патріотичні мотиви тут не завжди визначальні.

Ідейні борці за грошові знаки

«Коли справа торкається фінансів, то своя сорочка зажди ближча до тіла», — пояснює Ігор.

«За перші два місяці заплатили, а потім платити не хочуть», — таке трапляється чути від тих, хто здає в Одесі житло. Ігор погоджується, що  часто з донеччанами не хочуть мати справи не через ідейні розбіжності, а через сумніви у їхній платоспроможності та дискомфорт, який супроводжує спілкування з емоційно виснаженими людьми. При цьому поживитися за рахунок тих переселенців, хто зміг врятувати якісь «активи», «велика земля» не цурається.

Ось ще одна переселенка Світлана, медпрацівник. Раніше вона мешкала у містечку Торез, що на Донеччині. Місто опинилося на території так званої ДНР, і Світланин чоловік, працівник пенітенціарної системи, не захотів служити новій «владі». Його перевели до нині прифронтового Маріуполя. Тож на новому місці проживання «донецькі» навіть теоретично не можуть бути чужими. Світлана зауважує тут лише високу вартість оренди житла. За квартиру (не найшикарнішу) її сім’ї доводиться платити 2 тисячі гривень. Війна  війною, єдність єдністю, а момент пропустити ніхто не хоче. Але квартирне питання зіпсувало не всіх.

«Пожалів, пустив мене так, грошей не бере», — дякує своєму благодійникові літня хвора жителька Донеччини. І таке теж є.

Ще одна літня жінка зауважує, що хоч люди в Одесі різні, — «один підійшов і обізвав нас фашистами», — переважають чуйні й доброзичливі: «Саме звичайні одесити допомагають, а не держава».

Не те щоб на офіційному рівні зовсім нічого не робили, проте участь держави в долі переселенців вважають недостатньою і вони самі, й волонтери та активісти, що займаються їхнім розміщенням та підтримкою.

Чи стане прихистком держава?

Світлана, що разом із чоловіком виїхала до Маріуполя, до державних органів особливих претензій не має. Каже, компенсацію на оренду житла ще не отримували тільки тому, що не встигли оформити документи. Впевнена, що матимуть її, щойно залагодять паперові справи, бо інші переселенці отримують. Світлана каже, що займатися пільгами чи пошуками гуманітарки їм із чоловіком особливо не випадає. Пройшовши стажування в Дніпропетровську, вона влаштувалася до приватної лабораторії. При роботі й чоловік. Копійка є, а ось вільного часу катма.

У прифронтовому Маріуполі сім’я Світлани не почувається в цілковитій безпеці. Пощастило, що їхнє помешкання на значній відстані від району, який обстріляли. Але документи й найнеобхідніше завбачливо тримають напохваті. А якщо скаржитись, то хіба на «дурдом із перепустками»: «Могли б якось краще організувати цей процес, бо черга перевищує тисячу, а пропускають не більше ста людей на день».

Відірватися від землі, що опинилася по той бік лінії фронту, вони не можуть. Бо там старенькі батьки, домівка, до якої ще сподіваються повернутися. Таку надію мають вже далеко не всі, хто переїхав з південного сходу. Чиїсь будинки вже рознесло вщент мінами і снарядами. Хтось, як той самий Ігор Єремічев, не ризикує повернутися до рідних пенатів, бо там вже надто багато «доброзичливців».

Активістка євромайдану і керівник Одеського кризового медіа-центру Олена Балаба головну проблему перселенців вбачає у нестачі відповідної державної програми, яка, серед іншого, передбачала б і забезпечення житлом.

Активістка наводить приклад Грузії, де, за підтримки США, вже через два місяці після російського вторгнення для біженців з Абхазії та Південної Осетії збудували кілька містечок за 80 кілометрів від Тбілісі.