КУХНЯ СТРАХІВ

Інформаційні телевипуски часто перетворюються
на прихований PR  або суцільні «страшилки»

Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра» 

У радянські часи картина, яку малювали новини на екранах телевізорів, була простою й ясною: «у нас» усе добре (за винятком окремих недоліків, які усуваються), «у них» —  усе погано. В часи перебудови ця картина почала давати тріщини. З’ясувалося (для глядача), що «там» не все й погано і, навпаки, в нас доброго не так уже й у достатку. Воно, це «добре», в такому ж дефіциті, як і товари на полицях магазинів.

Від позитиву  до негативу

Критичне осмислення на екрані вітчизняної дійсності на першому етапі наближало глядачів до об’єктивної оцінки ситуації, до правди. Потім засилля критики почало потроху спотворювати цю правду, віддаючи перевагу виключно негативу й не помічаючи позитив. На такий новий крен вплинули кілька чинників.

По-перше, суспільна потреба викривальних матеріалів, які поступово день за днем, місяць за місяцем руйнували у свідомості людей старі  стереотипи. Це допомагало знизити рівень конфліктності від зіткнення психологічних установок, сформованих радянською дійсністю, з новими реаліями. Це допомагало прийняти їх. У цьому сенсі роль ЗМІ (насамперед телебачення) у тому, що «розлучення» республік-сестер відбулося без великих жертв, без громадянської війни, є, на мою думку, дуже великою.

По-друге, вітчизняні журналісти почали використовувати у своїй практиці досвід західних колег, почали опановувати як принципи демократичної журналістики, так і напрацювання «жовтої преси» з її інтересом до сенсацій та псевдосенсацій, до драматичних подій та подробиць життя відомих особистостей, до скандалів та казусів.

По-третє, перехід телебачення на комерційні рейки (чи на «напівкомерційні», якщо казати про державні ТРК) змусив привчатися  оцінювати кожний матеріал як потенційний товар рекламного ринку.

Час «джинси»

Пригадую, як на початку 1990-х діяли всі ми, керівники ДТРК, прагнучи заробити копійчину. Адже бюджетне фінансування, як шагренева шкіра, все скорочувалося і скорочувалося. Діяли, не маючи досвіду ведення бізнесу, «навпомацки», створюючи рекламні відділи з 2-3 чоловік та ставлячи перед ними завдання знаходити рекламодавців. Справи йшли не дуже... Тоді почали лунати заклики до всіх працюючих у компаніях: «Шукайте замовників —  матимете відсоток від суми грошей, отриманих за замовлення компанією!» В різних ТРК відсотки були різними, коливаючись від 10 до 20.

І тут миттєво з’явився «чорний ринок». Він мав різні форми, часом кумедні. У Донецьку, наприклад, знайшлися спритники, які перехоплювали замовників на шляху від прохідної до рекламного відділу, приводили клієнта й пояснювали, що знайшли рекламодавця. Гіршою стала інша біда —  прихований PR, а по-сучасному —  «джинса». Журналіст пропонував бажаючим прорекламувати себе як   опосередковану рекламу, тобто зробити за певну винагороду позитивний матеріал про фірму, підприємство, про чудові якості його продукції тощо.

Ще за кілька років до того основний контент інформаційних програм становили матеріали про передові трудові колективи та їхні досягнення. Тому за інерцією працівники інформаційних служб сприймали подібні сюжети як норму, не вбачаючи в підготовці їх замовного характеру. Правда, факти про те, що журналіст узяв за матеріал на стороні  «гонорар» (фактично хабара), обкрадаючи свою організацію, час від часу таки випливали. Винних карали, та спокуса не зникала і, мало того, процес набирав обертів.

Поступово на кожний матеріал про справи хороші начальство почало дивитися з підозрою, хоча нерідко й саме було не без гріха. «Джинса» запанувала і в матеріалах економічної тематики, і  в тих, де розповідалося про політичні події. Тут визначити замовний матеріал чи ні, часом було ще складніше, бо «джинсою» міг бути й критичний сюжет, спрямований замовником проти опонента. Згодом таку «зброю» інколи почали використовувати в економічних війнах проти конкурентів.

Втім, основний потік «джинси» був пов’язаний з прихованою рекламою товарів, послуг, брендів. Топ-менеджмент каналів, аби запобігти цьому, зменшував питому вагу матеріалів про успішну економічну діяльність та й узагалі про товари та послуги в міру того, як виробництва переходили у приватну власність. Кожен виробник перетворився для ТБ на рекламодавця. Будь-який виступ з критикою конкретного суб’єкта економічної діяльності обертався на підтримку його конкурентів і потенційно виявлявся втраченою вигодою.  Адже той, кому телебачення таким чином допомогло, без рекламної підтримки опинявся в кращій позиції у своєму ринковому сегменті. «Лізти» в економіку з критикою стало небезпечно і через можливість судових позовів з боку ображених критикою небідних власників.

«Кухні страхів»

Таке обмеження тематики робило новини дедалі  «чорнішими»: про аварії, катастрофи, вбивства, з∂валтування, епідемії... Найцікавіше, що ця тенденція перетворення інформаційних редакцій на «кухні страхів» (як влучно написали кілька років тому польські публіцисти М. Яницький, Є. Вілк на сторінках щотижневика «Політика») стовідсотково відповідає потребам ринкової економіки.

Який споживач був ідеальним для планової економіки часів Союзу? Невибагливий, орієнтований на «світле майбутнє» й готовий до побутових труднощів. Виховувало такого громадянина тодішнє ТБ за допомогою пропагандистських передач. Вагоме місце серед них займали інформаційні й інформаційно-публіцистичні програми. Вони оспівували совєцьку дійсність, втовкмачували вище перелічені ідеологічні постулати. Екран віддзеркалював для цього дійсність, дивлячись на неї крізь рожеві окуляри. А оскільки радянська економіка була економікою дефіцитів та низької якості товарів масового попиту, пропаганда таврувала «споживацькі» настрої, оголошувала бажання добре одягатися, мати красиві, вишукані речі міщанством.

Для ефективного ж функціонування ринкової економіки потрібна людина із зовсім іншими орієнтирами. Вона має щогодини, щодня  розуміти і відчувати, що живе в нестабільному, непередбачуваному, жорсткому світі великих можливостей. Тому треба брати від нього все можливе тут і зараз, жити сьогоднішнім днем і з максимальним успіхом. А визначається цей успіх «загальним еквівалентом» —  вашим капіталом, рівнем споживання товарів та послуг.

Екранні жахи новин, демонстрація небезпек, які оточують людину, стимулюють глядача до інтенсифікації споживання, до життя «на повну»: зараз, негайно, сьогодні. Вони є позитивними для економіки, яку рухає саме попит.

Поінформований —  значить, озброєний

Очікуючи від новин різнобічної інформації у форматі балансу позитиву і негативу, чи не вимагаємо ми нині від них неможливого? Реально можна ставити питання про об’єктивність, точність, повноту фактів, безсторонність, неупередженість, представлення протилежних точок зору, баланс думок в окремому матеріалі —  не більше. Не треба впадати у відчай, почувши «страшилки» подій одного дня.

Цензура ринку не менш сувора, ніж ідеологічна цензура. Колись новини показували дійсність у світлих тонах, нині —  здебільшого у темних, та хіба вона такою однокольоровою була тоді, хіба вона такою є зараз? Пам’ятаючи про це під час перегляду новин, ви одразу позбудетеся зайвих стресів.

ТОЧКА ЗОРУ

Псевдоподії під прісним соусом

Інна КОВАЛІВ, 
«Урядовий кур’єр»

Щодня на роботі, у транспорті, вдома наш мозок атакує безліч найрізноманітнішої інформації: вона невпинно ллється з екрана телевізора, радіо, Інтернету, телефону, рекламних білбордів, з вуст цікавих і не дуже співрозмовників... А відтак особисто я, щовечора повертаючись додому після такої інформаційної атаки, вже просто не в змозі змусити свій мозок сприймати додатковий «непотріб» у вигляді плаксивих телесеріалів, дешевих шоу чи позаторішніх концертів. Тому віддаю перевагу підсумковим випускам новин, сподіваючись на додаткову порцію корисної інформації.

Втім, дивно, що останнім часом зміст теленовин на провідних каналах став досить схожим. Замість аналітичних сюжетів на різну проблемну тематику, актуальну тут і сьогодні, глядачам під виглядом новин подають той же інформаційний «непотріб». Приміром, під час 4-6-хвилинного сюжету (а телеефір — на вагу золота!) журналісти розповідають, як в одному із зарубіжних зоопарків симпатична бегемотиха нарешті зустріла свого «нареченого». Далі всі глядачі мали неповторну змогу насолодитися подробицями шлюбних ігор тварин. Скажете, що тут такого?

Яким було моє здивування, коли впродовж чотирьох вечорів підряд по різних телеканалах знову ж у випусках новин розповідали про...  собаче весілля. Такий всеукраїнський PR песикового щастя обурив багатьох моїх колег, зокрема й телевізійників. «У нас що, більше немає актуальних, життєво важливих тем?! Навіщо телебачення перетворювати на програму «У світі тварин»? Одна річ, якщо це справжня сенсація, і зовсім інша, коли звичайний випадок видають за подію».

Далі — більше. Нещодавно випуски новин порадували черговою «сенсацією» — продемонстрували відео, на якому за кордоном кишеньковий песик своїм гучним гавканням відігнав грабіжників з магазину. Цікавий факт та й годі. Але ж ні — і до сюжету, й після нього телеведуча достеменно розповідала глядачам про песика-героя.

Буквально кілька днів тому героями найважливіших підсумкових випусків новин стали... метелики.

У той час як вмикаючи новини, кожен глядач хоче почути і побачити віддзеркалення життя в рідній країні зокрема і в світі загалом. У столиці щоднини голодують заробітчани, які роками не бачать своїх сімей та потерпають від шахрайства роботодавців. Майбутні мами в невеличких містечках змушені віддавити за пологи шалені кошти. Вчителі й медики,  які не в змозі прожити на мізерну зарплату, їдуть на заробітки до Європи — доглядати стареньких або мити підлоги. Скажете, чорнуха, і треба внести в наше життя більше позитиву? Запросто. А чому б не розказати з блакитного екрана, чим пишається саме наша земля: які унікальні підприємства працюють, чи є позитивний досвід фермерства, повідати про героїчні вчинки звичайних українців, а нашу молодь познайомити з юними вундеркіндами, які щодня створюють унікальні винаходи й перемагають на міжнародних олімпіадах. Адже втратити свого глядача так легко, а от зацікавити нового — кропітка праця.