У цьому закладі з неяскравою назвою «спеціалізований загальноосвітній», іншими словами — школа-інтернат, куди потрапляють діти з відхиленнями здоров’я і з неблагополучних сімей, здивував не басейн, а культура поведінки учнів. В коридорі на перерві ні мене, ні фікуси ніхто не збивав з ніг і з точки опори. В класі на запитання дорослих відповідали, щоразу піднімаючись з-за парти. 

Ця ніби й дрібна деталь нагадала зовсім протилежні емоції  при відвідуванні ЖЕКу, паспортного столу, інших подібних кабінетів,  де «господарі» дивляться на кожного «згори на долину». У цій школі раптом знайшла відповідь на одвічне риторичне питання, яким задаємося, вийшовши від невихованих чиновників: «І звідки такі беруться?..»  Картаємо школу, сім’ю, вулицю, поганих товаришів. Винні всі і ніхто без гармонійності і стержня, які побачила тут, у педагогічній послідовності і всеохопленні — під час навчання, відпочинку, в мікрокліматі спілкування з однолітками.

Цього року добігає двісті років заснування в Україні закритих навчальних закладів — інститутів шляхетних дівчат і подібних — для хлопців, куди дітей посилали жити (!) і вчитися не лише на добрих господинь і дружин, а й на канцеляристів, писарів, різного роду і рангу людей служивих — державних! Що спільного між цим інтернатом та згаданими дореволюційними освітніми закладами? Вишкіл закритого типу, де соло у створенні тандему навчання з вихованням належало професійним,  як правило, здібним вчителям. Вчили для життя і конкретного поприща: сім’ї, службі батьківщині. Вплив родин, навіть благополучних, тієї ж «безсмертної вулиці» зводився до необхідного мінімуму. Вишколи починали з 6 років, щаблями — до повноліття. На канікули чада приїжджали на 1,5 місяця, певно, щоб довший час не розхолоджувався молодий розум і не забулось втовкмачене.

Стержневою — вже тоді — була ідея «виховати нову генерацію людей, здатну до сприйняття основ європейської цивілізації» за переваг спеціальної освіти перед загальною та приватною. Відчуваєте? Звучить по-сучасному!

Чи не поспішили в післяреволюційний час позбутися таких навчальних закладів? Може, тому й досі процитована вище «європейськість» залишається модною демагогією? А ми століттями ставимо собі класичне запитання: «Хто винен?», щоденно зализуючи моральні рани від невихованості (чит. невишколеності) чиновників, які потрапляють на свої крісла і на наші голови випадково, через знайомого вуйка.

Нарікаємо на суцільні адміннегаразди, пробуксовують реформи, навісніють чиновники. Уповаємо на молоде покоління. А попри те, вчимо кухарів, швачок, юристів, не вишколюючи навіть дипломатів, не кажучи про працівників того ж паспортного стола. В школі всі вчаться алгебри, але не культури поведінки в товаристві і в громадських місцях.  Нема вишколу національної еліти, яка б створювала атмосферу, якщо хочете — соціомоду, від якої «престолові», вітчизні й народові  було б затишно, хотілося б працювати й вчитися, як у цій загальноосвітній школі-інтернаті, куди дівчинку з синдромом Дауна мама возить щодня за 30 кілометрів, щоб в атмосфері дружби, творчості, доброзичливості 5-А адаптувати її до повноцінного життя. Цій сім’ї відтак вся держава здається рідною.

 В інваспорті займають перші місця у командних заліках, п’ятикласники з комп’ютером на «ти». Коли дехто з них прийшов сюди, то, як каже заступник директора Рогатинської спеціалізованої загальноосвітньої школи-інтернату Мирослава Кривун, не знали, що таке стілець, минаючи, сідали на стіл. Одна з вихованок, успішна в бісероплетінні, зайшовши вперше у спальню, мостила з одягу кубло, в якому звикла спати вдома, де її, покинуту 26-річною мамою, знайшли працівники соціальної служби.

Я це до того, що  не тільки ведмедя можна навчити танцювати,  а й з державної дитини виховати державну людину. Кадри на кожному робочому місці вирішують все, якщо їх цьому ретельно вчити. 

 Ольга ЛОБАРЧУК 
для «Урядового кур’єра»