ЖАХЛИВІ СПОГАДИ

Кожна сім’я у Кривушах на Полтавщині боролася за життя як могла

Страшний голод і події, що з ним пов’язані, які довелося пережити в дитинстві на малій батьківщині — Полтавщині — Ользі Писарєвій, пам’ятаються до дрібниць. Попри пережиті жах і страждання, вона не прагне нічого з того забути. Вдячна батькам: у лиху годину зберегли їй життя, яке продовжується 80 років потому. З Ольгою Никанорівною ми зустрілися в її власному будинку в Ужгороді, де вона живе останні 62 роки.

Почалося з розкуркулення

— Мої батьки побралися 1923-го, — розповідає жінка-ветеран. — Через рік і до 1928-го в сім’ї народилося троє дітей, я — посередині цього часового проміжку, другою після брата. Мій батько, Никанор Іванович Жук, закінчивши в 1917-му реальне училище в Кременчуці, з часом і Ленінградський технологічний інститут, твердо стояв на ногах, був інженером. Він володів кількома іноземними мовами, але не казав про це нікому. Батько боявся розголосу про своє дворянське походження.

— Тато працював техноруком на маслозаводі в місті, — продовжує співрозмовниця. — Його часто відправляли у відрядження на інші заводи для налагодження обладнання. Ми жили в селі Кривуші, що під самим Кременчуком, і не бідували. Батько мав мотоцикл, яким щодня їздив на роботу. У нас, дітей, були велосипеди…

Першим потрясінням її дитинства стали сцени розкуркулення. Куркулями оголосили сім’ю сусідів Горіславців, по-вуличному — Таранів. У ній було 12 душ — 8 дітей, батько з матір’ю, дідусь і бабуся. Врізалися в пам’ять переляк на обличчях дітлахів, яких посадили на дві підводи, а ще — розпач бабусі й гірке мовчання дідуся. Відтак їх усіх повезли, і більше ніколи в селі не бачили.

Ще раніше дітей із цієї сім’ї позбавили батька й матері. Їхня «провина» полягала в тому, що мали 12 десятин (те саме, що й гектарів) землі. Багато трудилися, тож досить добре жили. Повісивши ярлик куркулів, їх вивезли в Сибір. У хаті розмістили колгоспну бригаду, а на дворищі — вівцеферму.

В іншій сім’ї — Гриценків — розкуркулювачі знайшли сховані під лежанкою півмішка ярої пшениці. Зерно призначалося для весняної сівби, але його відібрали. Забрали хліб, господаря арештували.

Ольга Писарєва з чоловіком після війни. Фото з сімейного архіву

Пожувати або хоч посмоктати

— Услід за тим роком настав час страшного голоду, — продовжувала Ольга Никанорівна. — У 1933-му нас, школяриків, щоранку до школи, що за 2 кілометри, водили дорослі по черзі. Боялися, щоб дорогою хтось не напав на дітей і не «пустив», як тоді казали, «на холодець». У Кривушах людожерства не сталося, але розмов про небезпеку було багато…

— Щоранку матір давала мені й братові по дві скибочки хліба. Між ними прокладений шматочок сала, — пригадує співрозмовниця. — Коли в школі я розгортала той хлібчик із сальцем, мене оточували діти з патронату (був такий сирітський заклад на території села, на зразок сучасного інтернату). Просили пожувати шкірочку хліба чи хоча б «посмоктати». Сама я того хліба ніколи не з’їдала — ділилася із сиротами.

— Тим, що сім’я не голодувала, — продовжувала жінка, — завдячую величезній праці матері й батька. Він щодня приносив з роботи 400 грамів хліба, та й корова в нас була. Але чого коштувало вберегти ту корову! Коли батько від’їжджав на день-два й мама лишалася сама з дітьми, брала до рук рушницю з набоями і, сівши біля вікна, стерегла корівку аж до ранку. Худобу викрадали, тож її треба було пильно стерегти. У мого дядька Василя вночі поцупили дорослу свиню, влаштувавши підкоп під хлівом.

Повільні, бо… товсті

— Після великої повені на Дніпрі 1931-го наше село захистили дамбою, — продовжувала Ольга Никанорівна. — Ця протипаводкова споруда тягнулася через усе село, нею ходили люди. На берегах цієї дамби я не раз бачила померлих від голоду, та їх нікому було поховати. То були люди не з нашого села, всі вони йшли світ за очі в пошуках хоч якоїсь їжі.

— Якось узимку 1933-го до нашої хати зайшов незнайомий дідусь, — згадує літня жінка. — Маленький, худий, попросився переночувати. Батько дозволив йому залишитися довше. Розраховував на допомогу старого у дні своїх відряджень. Так і було. Часто увечері дідусь ішов до замерзлого болота, в якому залишалася така-сяка рибка, і закидав батькові ятери. Зранку ж приходив і забирав улов. Рибини були дрібнесенькі, та все-таки їжа. Сталася біда, коли дідуся за цим заняттям побачив голова колгоспу Федот Семенович. Звинувативши старого в розкраданні «колгоспного майна», витяг пістолет і пустив у чоловіка кулю. Той помер на місці, наша сім’я його й поховала.

…Якось у колгосп, названий на честь члена ЦК Компартії України Григорія Петровського, приїхав власною персоною сам Григорій Іванович. Щоб показати, як тут усе добре, керівник господарства Федот Горіславець викликав найкращу, «табачну» ланку. Жінки вирощували знаний всюди кременчуцький тютюн. Дружина Федота Семеновича — ланкова, навіть на ВДНГ у Москву їздила.

Від голоду жінки знесиліли, на роботу виходити вже не могли. Їм усе-таки наказали вийти в поле, щоб продемонстрували «ударну працю». Розпухлі від голоду, вони ледве ходили, рухи були уповільненими. Помітивши це, Петровський запитав: «Чому вони так повільно працюють?» «Та тому, що дуже товсті, і це їм заважає», — відповів голова. До речі, його в окупацію під час війни разом з 22 селянами-активістами розстріляли фашисти.

Сім’я Жуків, яка вижила під час голоду. Фото 30-х років минулого століття

Генеральське золото

Гроші тоді не мали ціни, проте їжу можна було придбати за золото. Коштовності люди, які їх мали, несли в магазини «Торгсин», де обмінювали на рис, крупу й інші продукти. Мама віднесла туди сережки, обручки, інші сімейні цінності. Найбільше нас виручило золото з ікон. Вони дісталися сім’ї Жуків у спадок від генерала-медика, який брав участь разом із хірургом Пироговим у Кримській війні.

— Наша хата в давнину слугувала генералові дачею. Багато добрих справ зробив — церкву збудував, школу… Жив сам-один і помер перед революцією в 1917-му. Майно ж цього доброго чоловіка після його смерті залишилося в хаті. Ікони мали золоті оклади. Мама повіддирала коштовні пластини й віднесла в «Торгсин». Виручені гроші добре підтримали нас, — зітхає Ольга Никанорівна. — Кожна сім’я віддавала все заради життя. А ікони й надалі залишилися висіти на стінах, проте вже без окладів.

Бо був наказ — вижити!

«Дотепер ходжу по землі тому, що, мабуть, батьки веліли довго жити», — завершує розмову співбесідниця. Всі троє дітей у сім’ї Жуків вижили і знайшли себе в житті. Брат Леонід став інженером-будівельником, споруджував військові об’єкти, сестра Віра стала науковцем, кандидатом історичних наук, авторкою монографій із краєзнавства. А Ольга, закінчивши Київський держуніверситет ім. Тараса Шевченка, в 1950-му приїхала до Ужгорода. У комерційному технікумі Ольга Никанорівна, за чоловіком — Писарєва, 38 років викладала українську мову й літературу, ще три — психологію в місцевій філії Київського славістичного університету. Її вихованцями стали сотні студентів, які й сьогодні з вдячністю приходять до улюбленого педагога.

Разом із чоловіком, доцентом Ужгородського держуніверситету Анатолієм Васильовичем, виховали двох синів, вже дорослі четверо онуків. П’ять років Писарєва пропрацювала секретарем ради інвалідів Ужгорода, пізніше в міській організації ветеранів очолювала первинну організацію. Керувала нею до 85-річного віку, тепер жінці йде

87-й! Ольга Писарєва стала упорядником двох книжок з нарисами про ветеранів-фронтовиків, одну видала. Більш як десять років співає в хорі «Ветеран».

На подвір’ї жінки ростуть квіти. Навесні вони вкривають все подвір’я, тягнуться до ледь теплого сонечка, обіцяючи новий день…