Завдяки фотографіям та відео екскерівника пресслужби полку «Азов» Дмитра КОЗАЦЬКОГО з позивним «Орест» світ дізнався правду про те, як відбувалась оборона Маріуполя. Разом з побратимами військовий упродовж 84 днів перебував на металургійному комбінаті «Азовсталь», а потім ще чотири місяці пробув у російському полоні. 21 вересня Дмитро став одним із 215 українських захисників та захисниць, які повернулися в Україну з російського полону.

Журналістці Укрінформу вдалося зустрітися із Дмитром в його рідному місті Малин на Житомирщині, куди він попри щільний графік приїхав на вихідні. Про його перебування на Азовсталі, російський полон, закордонні поїздки, вихід із полку «Азов» та плани на майбутнє читайте в інтерв’ю.

— Дмитре, як часто буваєте в рідному Малині після звільнення з російського полону?

— Я тут удруге. Уперше приїжджав на один день на похорон до бабусі, а наступного дня ми відлітали у Вашингтон. Удруге — зараз, і то відпросився, щоб додому заїхати на вихідні перед поїздкою у Варшаву.

— Маріуполь був вашим другим домом до повномасштабної війни. Днями ви опублікували в соцмережі фото вцілілого будинку, де ви жили, на тлі зруйнованих довкола багатоповерхівок. Яким вам запам’ятався мирний Маріуполь?

— Я приїхав у Маріуполь на військову службу наприкінці 2015 року і майже постійно там жив. Це надзвичайно розвинене місто. Я цікавлюсь урбаністикою, і мені було дуже цікаво спостерігати, як воно розвивається. До того ж Маріуполь для мене — це місто багато чого великого і першого: моєї першої серйозної роботи і крутої посади, яку мені запропонували; сильного кохання; купівлі й ремонту квартири. Малин для мене теж місто, де багато чого сталося вперше, а оcь у Маріуполі відбулося моє дорослішання.

— Маріуполь зараз болить дуже багатьом людям. Дехто з тих, хто вимушено виїхав з міста, каже, що не зможе туди повернутися, адже там пролито багато крові. Натомість є чимало людей, які хочуть приїхати в місто і прийняти його таким, яким воно є. Ви особисто поїхали б у Маріуполь після того, як його визволять ЗСУ?

— Так. Навряд чи я там зможу жити на постійній основі, але хотів би туди приїхати, щоб побачити свої улюблені місця, які, звісно, вже всі зруйновано. Хотів би потрапити на територію Азовсталі, щоб у спокійному темпі подивитися, що там залишилося. Хочеться приїхати туди, щоб відрефлексувати, згадати все, пережити його, відпустити і прийняти той факт, що Маріуполя вже немає. Зараз я цього ще не можу прийняти попри те, що бачив фотографії звідти. Це як реаліті-шоу. Ось коли побачу все на власні очі, то прийму цей факт.

— Вас запрошували до онлайн-спілкування із глядачами в різних містах, які в межах кінофестивалю Docudays UA переглядали фільм «Фортеця Маріуполь. Орест». Те, що повторно це все бачите і обговорюєте з аудиторією, повертає вас подумки знову на Азовсталь?

— Мені легше це все передивлятися, бо я його пережив не тільки через екран, а й через своє життя. Ось ми з вами спілкуємося, а я знову відчуваю запах крові й гасу, чи чого там, що використовується в авіабомбі. Не можу зрозуміти, що це за запах, але я його запам’ятав, і він інколи з’являється на якомусь психосоматичному рівні.

Складно переживати тим, у кого там загинули близькі, і тим, у кого рідні в полоні. Я це все пройшов. Я екстраверт, і мені краще виговоритися. З кожним разом це все спокійніше згадую. З одного боку, добре, що я емоційно легше все сприймаю, а з іншого, — всередині, на емоційному рівні, наче знецінюю ці всі події численними розмовами про них.

— Перебуваючи на Азовсталі, ви усвідомлювали, що своїми фото та відео фіксуєте історію?

— Розумів, що це треба фільмувати і показувати просто зараз, у момент, коли вирішується, виживемо ми чи ні. Але розуміння, що це може увійти в історію, не було. Коли йдеться про Маріуполь, він мені болів, і я хотів показати це всьому світові.

 — Ви пробули на Азовсталі 84 дні. Можете розповісти, яке враження чи подія вам найбільше запам’яталися?

— Перші дні. До того щодня я проїжджав повз комбінат і мріяв потрапити на завод, бо цікавлюсь індустріальною архітектурою. Яскравою була емоція, коли ми щойно туди заїхали: круто, цікаво, бо можеш походити, порозглядати.

Друга емоція негативна. 15 квітня авіабомба впала у бункер поруч із нашою кімнатою, там винесло повністю одну стіну.

Мала бути евакуація цивільних, але рашисти постійно обстрілювали та скидали боєприпаси із дронів, і ми не могли взагалі вийти й евакуювати людей. Ми залишилися в цивільних, потім вночі туди впала авіабомба, і всі виходи повністю завалилися. На щастя, тоді ніхто не загинув. Від вибуху утворилася велика діра. Якщо ви дивилися відео про евакуацію цивільних, то саме нею їх підіймали. Ми з того бункера вранці вибігали й дивилися, чи над нами нічого не літає.

Коли ми йшли конвертерним цехом, там настільки величезні масштаби — ковші, гаки... Це все таке велике, а ти почуваєшся таким маленьким на його тлі. Там проходило сонячне проміння, і було так красиво… Це схоже на мене, бо я навіть у такому жахливому бачу щось красиве.

Зрозуміло, що було багато неприємних моментів. Якось я прибіг від цивільних під обстрілами в наш бункер, де перебували поранені, і туди теж влучила авіабомба. Вона завалила операційну. Наскільки пам’ятаю, там, на щастя, нікого не було, просто завалило всю апаратуру. Завалило також кімнату з пораненими, і вони загинули.

Для всіх військовослужбовців найтяжче на війні — це втрата побратимів, а ми, на жаль, бачили це на Азовсталі щодня. Люди із твого підрозділу на військовій службі стають твоєю сім’єю, друзями, і втрачати їх дуже боляче.

— На Азовсталі ви фільмували цивільних, зокрема дітей, які там ховалися від обстрілів. Чи знаєте, як склалася в подальшому їхня доля?

— У Нью-Йорку я зустрічався з Ганною Зайцевою, яка була там із наймолодшою дитиною (на початку вторгнення синові Ганни було близько трьох місяців, вона з дитиною пробула в укриттях меткомбінату 65 днів. — Ред.). Мені також писала одна жінка з бункера і дякувала. Аня Зайцева розповідала, що більшість тих людей евакуювали на підконтрольну Україні територію. Ще частина залишилася в Маріуполі. Я не засуджую цих людей, хоч декого можу, хто був там зі своїми «соображеніями» і постійно обурювався.

— Розкажіть, як дізналися про евакуацію з Азовсталі і як сприйняли те, що після неї доведеться потрапити в неволю?

— Я був майже на всіх етапах прийняття цього рішення, бо жив і працював на командному пункті, тому чув усе. У мене настільки сильний інститут поваги до свого командування і довіри до нього, що навіть не виникало жодних сумнівів. Я був спокійний, що буду разом з побратимами. Якогось сильного хвилювання не було, хоч був тремор, коли йдеш до ворога.

Днями жінки в деяких групах в соцмережах взяли мою цитату з інтерв’ю «Голосу Америки»: «У полоні було трохи спокійніше. Тому що ти знав, що будеш живий. Головне просто протриматися. Неясно, скільки — місяць, два місяці, рік — але вийдеш живий». Багато хто з них на мене накинувся, мовляв, я дурень, знецінюю те, що відбувається в полоні. Поважаю всіх рідних полонених і співпереживаю їм, у полоні перебуває багато моїх близьких друзів. Тільки чомусь ніхто не дочитав наступну фразу в тому інтерв’ю: «Однак таке відчуття було до моменту теракту в Оленівці».

— Тобто цю фразу вирвали з контексту?

— Так. Знаєте, мені трохи важко сприймати критику, яка не зовсім доречна. Коли мені кажуть, що я знецінюю те, що було в Оленівці, мало хто знає, що я там пережив.

— Ви були в колонії в Оленівці під час теракту?

— Я не був саме в тому бараці, де стався теракт, але того дня перебував в Оленівці. Там загинув один мій друг, іншому видалили селезінку.

— Під час полону ви знали, де саме перебуваєте?

 — Коли ми виходили в евакуацію, то знали, що нас везтимуть в Оленівку. Два місяці я був в Оленівці. 2 серпня мене вивезли в донецьку прокуратуру і пояснили, що інкримінують статтю «Участь у терористичній організації» кримінального кодексу так званої днр. Цю статтю інкримінували кожному азовцю і декому ще доповнювали. Увечері мене перевезли в ізолятор тимчасового тримання в Донецьку, а 4 серпня — в донецьке СІЗО, де я був до моменту звільнення. Туди здебільшого звозили азовців.

— Що вам давало сил вистояти в полоні?

— Мені пощастило, що не закрили в одиночній камері, як наших командирів, бо я людина дуже соціальна і не знаю, чи зміг би у психічному плані це все пережити. Мене заспокоювала підтримка і присутність поруч побратимів та віра, що це рано чи пізно закінчиться, просто треба все пережити. Нам там нічого не залишалося, крім спілкування, що полегшувало перебування в полоні.

— Неодноразово траплялася фраза, що на фронті немає невіруючих. А ви весь цей час на Азовсталі та в полоні вірили в Бога?

— Скажу вам, що на війні не всі віруючі. Щодо мене, то я молився та звертався до Бога, і мені ставало легше.

Коли я був у донецькому СІЗО, за день до того, як почався процес обміну, я ліг ввечері і прочитав «Отче наш», попросивши в Бога потрапити до мами на день народження. Вона віруюча, завжди наставляла мене на правильний шлях і заслуговує на це. Буквально через 15 хвилин після молитви почали відчиняти камери, нас виводили по кілька людей і перевіряли за якимось списком. Це було після відбою, чого раніше не траплялося. Я вже виліз із-під ліжка, бо було відчуття, що мене зараз викличуть. І мене й справді викликали. Ми потім уже не могли спати. Я був упевнений, що це обмін, і наступного дня таки розпочався процес обміну. Нас почали виводити з камер, ми підписували якісь документи, потім нас вивозили. І так я потрапив до мами на день народження.

— А чому ви були під ліжком? У камері не вистачало всім місця?

— Так, не було місця, бо в камері, яка розрахована на 10 людей, нас перебувало 25.

— У фільмі «Фортеця Маріуполь. Орест» є епізод, де ви розповідаєте, що під час перебування на Азовсталі у вас фактично не було жодних емоцій, і коли разом з побратимами залишите комбінат, вони, ці емоції, всі відкриються, як консервна банка. Дмитре, після повернення з полону ви вже дали волю всім своїм емоціям?

— Я їм даю волю, але не всі вони виходять. Мені кажуть, що моя психіка добре підготовлена: я або легко приймаю, або відбиваю те, що мені не потрібно. Мені іноді навіть хочеться поплакати, але не зовсім виходить. Ще потрібен час.

— Перед евакуацією з Азовсталі ви просили, щоб ваші фото відправляли на різні конкурси. Доки ви перебували в полоні, світлини і фільм «Останній день на «Азовсталі» отримали чимало нагород, зокрема за кордоном. Ви на це сподівалися? Як сприйняли ті нагороди, коли повернулися в Україну?

— У полоні про це не було роздумів. Мені приємно, що мене певною мірою визнали як фотографа у професійному плані. Для мене як творчої людини це важливо. Найбільше мене тішить, що ці фото були корисними у висвітленні трагедії Азовсталі та Маріуполя, були постійним нагадуванням про військовополонених. Для мене важливіше, ніж нагороди, те, що мої фотографії використовують на різних мітингах, вечорах пам’яті, фотовиставках, публікаціях, присвячених Маріуполю, Азовсталі та військовополоненим.

Мені іноді дорікають, хоч я й сам це чудово розумію, що не можу повною мірою радіти всім цим нагородам, бо усвідомлюю, яку ціну за них заплачено.

Не хочу залишитися автором лише кількох фотографій. Маю надію, що ще зроблю визначні світлини.

— Ви тепер упізнавана людина. Як на вас реагують на вулицях і в транспорті? Така увага вам не заважає?

— Не заважає, але мені дуже незручно, бо я звичайна людина, яка просто виконувала свою роботу. Крізь призму себе я бачу, як змінилося ставлення українців до військовослужбовців, але прикро і незручно, що не помічають інших військових, які не такі медійні. Чому не говорять про немедійних людей, які зараз у полоні? Усі ці фотографії та відео було зроблено завдяки захисникам Азовсталі, які тримали зброю в руках, обороняли місто та мене, коли я працював. Щоразу прошу представників ЗМІ, щоб вони шукали історії людей, які зараз перебувають у полоні, й розповідали їх.

— Ви нещодавно повернулися зі США. Якою була мета тієї поїздки?

— Мене запросило Посольство України у США на презентацію книжки Relentless Courage: Ukraine and the World at War, на обкладинці якої моя фотографія («Світло переможе». — Ред.). Вона має на меті показати іноземцям, зокрема американцям, гірку правду про те, що відбувається в Україні. У ній чутливий контент, тут фото трупів, але, на жаль, це те, що зараз відбувається у нас, і про це треба говорити, бо під обстрілами щодня помирають люди.

Ми їздили на різні інтерв’ю з Послом України у США Оксаною Маркаровою. Мене запросив на показ фільму «Свобода у вогні: боротьба України за свободу» режисера Євгена Афінеєвського. У фільмі є мої кадри і трохи про мене йдеться. Ми їздили представляти цей фільм, після кожного показу в нас був блок запитань та відповідей.

На одному із заходів ми зустріли сенаторку, якій розповідали про Азовсталь, військовополонених, про те, що нам потрібна зброя. Ми показували цей фільм у Держдепі. Використовували кожну можливість говорити про Україну.

— Днями ви повідомили в соцмережах, що вийшли з полку «Азов». Чим далі плануєте займатися?

— «Азов» належить до складу Національної гвардії, і я вийшов з підрозділу, але в Нацгвардії залишаюся. Тепер шукаю собі посаду в Національній гвардії або в системі МВС. Так само залишаюся військовослужбовцем до закінчення воєнного стану.

Не хочу, щоб люди мене героїзували. Деякі ЗМІ почали писати, що я нібито вже під Бахмутом. Я написав цей твіт, щоб мене більше не представляли як «азовця». Не хочу завдавати репутаційних втрат підрозділу, якщо раптом щось зроблю не так.

— 2022 рік, який добігає кінця, став переломним для нас усіх. Попрошу вас, підсумуйте його. Що для вас було найкращим і найгіршим цьогоріч?

— Найгірше — це Маріуполь, Азовсталь і полон, те, що там досі перебувають багато людей. Найкраще — це об’єднаність і сміливість українського народу.

— Дмитре, що ви побажали б українцям у 2023 році?

— У мене пісня одна й та сама, і вона не змінюється. Я зрозумів, наскільки багато людей мають близьких, які зараз у полоні. Ми у Вашингтоні зустріли дівчину, яка навчається у Джорджтауні. Виявилося, що це сестра мого побратима, з яким ми сиділи в одній камері в донецькому СІЗО. Він досі в полоні.

Бажаю, щоб найближчим часом всі дочекалися близьких з полону і загалом з війни, яка закінчиться тільки нашою Перемогою.

Ірина ЧИРИЦЯ,
Укрінформ, Житомир