ДАТА

Наприкінці минулого року кіногромадськість відзначила 100-річчя від дня народження видатного режисера Віктора Івченка 

Є митці, роботи яких стають взірцями для послідовників. Утім, тільки окремі з них у змозі бути взірцями для тих, хто, обираючи життєвий шлях, воліє присвятити себе мистецтву. Світочами, Вчителями (саме так — із великої) молодих, їхніми турботливими батьками, вочевидь, стають одиниці.

Коли йдеться про кіно, не можна не згадати Віктора Івченка, його унікальне вміння розгледіти талант і допомогти йому розкритися. Це він 1961-го очолив перший кінофакультет славетного вишу ім. І. Карпенка-Карого і почав навчати Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Раїсу Недашківську, Зою Недбай, Валерія Бессараба, Володимира Савельєва...

Хіба можна було не знімати таку красуню? Дружина режисера Нінель Мишкова
зіграла головну роль у «Гадюці». Фото з сайту kinokopilka.tv

Віддати шану майстрові прийшли поціновувачі українського поетичного кіно — ті, хто пам’ятає його «Іванну», «Лісову пісню», «Гадюку», а також учні славетного режисера.

Горіла свічка з Печерської лаври, яку передав народний артист України Володимир Талашко, — у студентські роки заступництво Віктора Іларіоновича допомогло йому продовжити навчання у виші, лунала улюблена пісня майстра «Місяць на небі».

Ніде правди діти, Вікторові Івченку, на відміну від інших режисерів, дозволяли знімати, чи то пак, не заважали. Подейкують, що саме фільм «Гадюка» був його мрією. І свою мрію Віктор Іларіонович втілив у життя. Стрічка «Гадюка» (1965) з Нінель Мишковою в головній ролі (Н. Мишкова — друга дружина В. Івченка), знята за однойменною повістю Олексія Толстого, — це оповідь про Ольгу Зотову, безстрашного бійця Червоної армії, яка по завершенні громадянської війни не змогла себе реалізувати в мирному житті. За цю картину Віктора Івченка й було відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка. 

Друзі родини Івченка-Мишкової розповідали, що частенько, провівши кохану до потяга, який курсував між Києвом і Москвою, Віктор Івченко поспішав до аеропорту: волів зустріти дружину в Москві. 15 років тому, на святкування 85-річчя режисера, Нінель Мишкова передала аудіозапис своєї промови.  Особистість Віктора Івченка промовисто характеризує її фінальне, безперечно, риторичне запитання: «Не знаю, за що мені випало таке щастя?»

У фільмі про робітничу молодь «Є такий хлопець» (1956 рік) засвітилисяМикола Гринько, 
Наталія Фатєєва, Андрій Сова, Наталія Крачковська. Фото з сайту fotki.yandex.ru

Так, його називали й нині називають акторським режисером, позаяк його любов і повага до акторів були безмежними.

Мало кому відомо, що Віктор Івченко мріяв про те, щоб увесь його перший курс працював на кіностудії ім. О. Довженка. Зрештою, і ця його мрія здійснилася.

1960-го, побачивши на сцені столичного Палацу піонерів ученицю випускного класу 87-ї київської школи, яка репрезентувала індійський танок, Віктор Іларіонович упізнав… Мавку. Він запросив дівчину у свій фільм «Лісова пісня». Так, одразу на головну роль! Десятикласниця  Раїса Недашківська тоді, пробуючись, щиро заявила Івченкові, що не підходить на цю роль, мовляв, не така лірична й поетична, як Мавка. Поза тим режисер, переглянувши проби професійних актрис, затвердив саме її, а потім, упродовж зйомок, неабияк оберігав і дбав, щоб своїми поведінкою і словом не настрахати юну кінодебютантку. Він навіть виконав вельми дивне прохання Раїси Недашківської: дівчина зажадала, щоб на майданчику лунала класична музика, пояснивши, що вона допомагає їй, недосвідченій актрисі, налаштовуватися на роль, перебувати в образі. 

Особливі стосунки склалися в режисера з Іваном Миколайчуком. Минули роки, проте й досі достеменної відповіді на запитання, чому Віктор Іларіонович не зняв свого учня в ролі Лукаша, немає. Це дивує, бо ліпшого Лукаша тоді, коли Івченко замислив екранізувати «Лісову пісню», було годі й шукати. Тільки згодом, 1965-го, Іван Миколайчук зіграв роль білогвардійця Брикіна у фільмі свого вчителя «Гадюка». Хтозна, можливо, режисер передчував ту, справді найголовнішу, роль в Івановому житті.

Якось, привівши Миколайчука на студію, він запропонував Сергієві Параджанову: «Подивися хлопця!» І це тоді, коли виконавця на головну чоловічу роль у стрічці «Тіні забутих предків» вже було затверджено! Оператор Юрій Іллєнко, знявши проби з Миколайчуком, був ошелешений. Він не зміг приховати свій захват і покликав Параджанова. Так з легкої руки Віктора Іларіоновича Сергій Йосипович упродовж години затвердив на роль Івана Палійчука Івана Миколайчука.

Прогриміла прем’єра «Тіней…», Миколайчук став справжньою зіркою, проте залишився незаможною людиною. І тоді саме Віктор Івченко, побачивши, як поневіряються Іван і Марічка (подружжя в ті роки мешкало в жіночому гуртожитку: дружина — в кімнаті з трьома дівчатами, Іван — у коридорі), подбав про те, щоб молода родина отримала житло. Скромна квартира, яку він виклопотав для свого колишнього студента, невдовзі стала осередком кіно і творчості загалом: у ній збиралися актори, режисери, лунали кращі українські поезії й пісні.  

ДОСЬЄ «УК»

Віктор ІВЧЕНКО. Народився 4 листопада 1912 року в місті Богодухів Харківської області. Закінчив Харківський автодорожній технікум,  Київський театральний інститут. 1937—1953 — режисер Українського драматичного театру ім. М. Заньковецької (м. Львів); 1953—1972 — режисер Київської кіностудії художніх фільмів; 1960—1972 — педагог Київського театрального інституту мистецтв.

Зняв фільми «Доля Марини» (у співавторстві з Ісаком Шмаруком), «Назар Стодоля», «Є такий хлопець», «Над?звичайна подія», «Іванна», «Лісова пісня», «Здрастуй, Гнате!», «Срібний тре?нер», «Десятий крок», «Гадюка», «Падав іній», «Шлях до серця», «Софія Грушко». Народний артист України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. 6 листопада 1972 року, перебуваючи в Ростові-на-Дону (де готувався до зйомок фільму «Коли людина усміхнулася»), помер від інфаркту.

ПРЯМА МОВА

Раїса НЕДАШКІВСЬКА,
народна артистка України:

— «Лісова пісня», сказати б, триває все моє життя. Кілька років тому Людмила Семикіна пошила мені костюм Мавки. Коли ж Микола Мерзлікін побачив мене в ньому, сказав: «Так! Робімо виставу!» З 2001-го на сцені Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва я граю моновиставу «Лісова пісня», поставлену за кіносценарієм Віктора Івченка, і виконую майже всі ролі сама.  

Наталя ІВЧЕНКО,
донька:

— Батько був для мене ідеалом чоловіка і взірцем в усьому, зокрема й у ставленні до людей. Тішить, що Віктора Івченка й нині згадують як театрального режисера, а його вистава «Вій, вітерець» досі йде на сцені львівського театру імені Марії Заньковецької (впродовж 16 років роботи в цьому театрі Віктор Івченко поставив 23 спектаклі; за 19 років служіння кіностудії ім. О. Довженка зняв 13 повнометражних фільмів. — Л. Б.).

У кіно він створив надзвичайно стабільну ватагу однодумців і здебільшого трудився зі своєю групою, у складі якої були оператор Олексій Прокопенко, художник з костюмів Ядвіга Добровольська. 

Пригадую, як він опрацьовував сценарії: робив це виключно «в голові». Прогулюючись до площі Перемоги й назад, розмірковував, аналізував. А потому, перебуваючи в санаторії, впродовж місяця все занотовував і, зрештою, повернувшись до Києва, ніс на студію готовий матеріал.

Ядвіга ДОБРОВОЛЬСЬКА,
художник з костюмів:

— Доля подарувала мені прекрасні роки роботи з Віктором Іларіоновичем: я працювала в семи його стрічках «Лісова пісня», «Гадюка», «Падав іній», «Софія Грушко», «Срібний тренер», «Здрастуй, Гнате!», «Шлях до серця». То була наука кіно, а також наука життя, спілкування. Не скажу, що довелося гарувати, мозолитися: під час роботи панував порядок; ніхто не порушував дисципліну, проте не через страх, а через повагу до Віктора Іларіоновича.

Борис ШИЛЕНКО,
кінорежисер:

— Пригадую, як, побачивши мій дипломний, знятий на плівці, фільм «Чотири дні», тодішній новий ректор заявив: «Шиленка треба виключити з інституту!» (стилістика стрічки, схожа на італійський неореалізм, тоді, наприкінці 1960-х, була малозрозумілою глядачам і навіть кінофахівцям. — Л. Б.). Віктор Іларіонович йому відповів: «Моїх учнів не виключають. Не знаю, задля чого і як це знято, проте знято талановито!»

Валентина СЛОБОДЯН,
кінознавець:

— Коли університет ім. І. Карпенка-Карого готувався відсвяткувати 50-річчя Інституту екранних мистецтв, я вирішила, що в «Науковому віснику», який видає наш виш і який нині читають у всіх театральних і кіношколах світу, має бути стаття передусім про Віктора Івченка. Адже він відкрив для екрана Інну Бурдученко в картині «Іванна», Катерину Литвиненко й Леоніда Бикова у фільмі «Доля Марини», Раїсу Недашківську в «Лісовій пісні». Стрічку ж «Надзвичайна подія» багато хто пам’ятає завдяки В’ячеславу Тихонову, який цікаво зіграв моториста Віктора Райського — безпосереднього й зухвалого одесита. Івченко утверджував тип актора, який уміє розкривати духовний світ персонажа.

Борис МІРУС,
народний артист України:

— Я, власне, — перший студієць Віктора Івченка. 1945-го Віктор Іларіонович створив творчу студію, запросивши до неї молодих людей, не байдужих до мистецтва. Згодом я став студентом курсу Віктора Івченка в театральному інституті. У Києві мене заарештували, звинувативши в тому, що я український буржуазний націоналіст. Дев’ять місяців страшних допитів і вирок: десять років заслання у Воркуті. Повертаючись із Воркути, не знав, як Віктор Іларіонович до мене поставиться. Проте поїхав не до рідних, а саме до нього, бо вважав його найріднішою людиною. Учитель прийняв мене — я прожив у його родині півтора року.

Раїса СКАЛІЙ,
письменниця, мистецтвознавець:

— Поетичне кіно почалося з фільмів режисера Віктора Івченка. «Доля Марини», «Гадюка» — це поетичне кіно. Були часи, коли люди, дізнавшись, що картину знято на кіностудії імені О. Довженка, відмовлялися йти на її перегляд. Та з приходом на студію Віктора Іларіоновича все змінилося: відтоді глядачі почали ходити «на фільми Івченка». Гадаю, його стрічки житимуть довго.