Закарпатський обласний організаційно-методичний центр культури створено того самого року, коли край за Карпатами ввійшов до складу України — 1945-го. Цьогоріч йому виповнюється рівно 75.

Чого досягнуто за три чверті століття, чим сповнені будні працівників закладу, розповідає його директор Ганна ДРОГАЛЬЧУК. Робота в цій установі охопила більшу частину трудової біографії співрозмовниці, з якою зустрівся наш позаштатний кореспондент. 

«З нами співпрацювали світочі Закарпаття»

— Ганно Василівно, згадайте, будь ласка, про етапи існування й розвитку центру культури, який очолюєте.

— Так, позаду в нас —  історичні етапи. Стартували у листопаді 1945 року як Закарпатський обласний будинок народної творчості. Тоді в штаті значилися 12 працівників, а директором був народний художник України Андрій Андрійович Коцка. Протягом десятиліть назви кілька разів змінювалися, аж поки у лютому 2008-го ми стали називатися так, як тепер — обласний організаційно-методичний центр культури. Маємо потужний кадровий склад із кількома десятками дипломованих фахівців.

— І що записано на його, так би мовити, скрижалях?

— Відповім коротко: ми опікуємося збереженням української національної культури. Йдеться чи не про всі види і жанри мистецтва. Маємо унікальні документи про нашу діяльність від самого її початку, допомагаємо тим, хто проводить різні культурологічні дослідження.

У центрі працювали або співпрацювали з ним світочі культури Закарпаття — музиканти, композитори, письменники, режисери, художники, культурологи. Серед них Федір Манайло, Августин Шерегій, Володимир Гошовський, Адальберт Борецький, Антон Контратович, Йосип Бокшай, Андрій Коцка, Гавриїл Глюк, Володимир Микита, Андрій Гойда, Василь Свалявчик, Олена Кондратюк, Петро Шолтес, Михайло Митровка, багато інших.

Рівно 10 років тому ми створили власний музей. Тут зібрано автентичні народні костюми з різних регіонів Закарпаття, яким понад сто років,  старовинні народні музичні інструменти, вироби декоративно-ужиткового мистецтва, народних ремесел; є чудові зразки вишивки з різних регіонів області, а також багата колекція писанок. В архіві багато документальних фільмів, відзнятих більш ніж за пів століття.

 Музей один із перших таких в Україні, має на зберіганні більш ніж 4 тисячі експонатів.

— Про минуле дізналися. А в чому сьогоднішня місія центру?

— Ми є регіональним творчим закладом, який координує діяльність закладів культури клубного типу Закарпатської області. Створюємо умови для розвитку народної творчості, дозвіллєвої діяльності, мистецького аматорства… Беремо активну участь у важливих культурних подіях, що відбуваються в області, пропагуємо їх. Ще один сегмент нашої діяльності — збереження культур, фольклорних традицій, звичаїв і обрядів національних меншин, які проживають на Закарпатті.

— Які події, що до них причетний центр, можна назвати?

— Думаю, ніхто з працівників культури області не заперечить, що ми — базова установа у проведенні найбільш значущих обласних фестивалів. Таких як «Коляди в Старому селі», «Василля», «Лемківська ватра», «Дзвінкі перлини Верховини»,  фестиваль-ярмарок «Гуцульська бриндзя», відкритий фестиваль стрілецької пісні «Красне поле», виставка-конкурс «Світ писанки», конкурси українського художнього слова імені Івана Ірлявського «Моя весна», конкурси образотворчого мистецтва для дітей і юнацтва…

Долучаємося до проведення пленерів, виставок умільців декоративно-прикладного мистецтва та художників-аматорів. Надаємо організаційно-методичну допомогу дитячим школам мистецтв області, яких у області нараховується (увага!) аж 65.

— У вашій установі є свій музичний колектив…

— …Народний вокальний ансамбль «Розмарія» було засновано у далекому 1986 році професійним диригентом і композитором, фольклористом, заслуженим працівником культури України Михайлом Керецманом. Згодом, у 2007-му, до керування колективом прийшла талановитий диригент, заслужений працівник культури України Наталія Петій-Потапчук. І того ж року «Розмарія» став володарем золотої медалі у номінації «вокал» конкурсу-фестивалю виконавських мистецтв «Кубок Євразії», що проходив в Одесі. Тоді це був відбірковий тур на всесвітній конкурс «Кубок Світу», що відбувається у американському місті Лос-Анджелес.

Уже понад десятиліття центр видає щоквартальний вісник «Культурологічні джерела». Такі видання, які видають за державний кошт і які регулярно виходять у повнокольоровому форматі — нині рідкість. Рівень, узятий вісником на самому старті завдяки упорядникові Марині Офіцинській, широкому авторському активу, і тоді, і зараз залишається високим. У ньому вміщуємо все-все, що має стосунок до культури нашого Закарпаття.

— Край дуже багатий фольклорними набутками. Як їх збираєте?

— Це обов’язок наших працівників, які фіксують казки, перекази, прислів’я, пісні тощо у творчих відрядженнях, у листуванні з носіями фольклору. Не можу однак не згадати, що левову частку цієї благодатної роботи виконує відомий закарпатський фольклорист кандидат філологічних наук Іван Хланта. Він є провідним методистом нашої установи.

Один із сегментів діяльності центру — збереження культур, фольклорних традицій, звичаїв і обрядів національних меншин, які проживають на Закарпатті

Мріяла про фортепіано

— Ваша професійна діяльність у культурі й мистецтві, можливо, розпочалася в дитинстві. Принаймні у більшості випадків все відбувається саме так.

— Маєте рацію. З раннього дитинства я мріяла грати на фортепіано. Батьки зробили все, щоб ця мрія здійснилася. І за це я їм дуже вдячна, адже вони не мали безпосереднього стосунку до музики: мій батько був начальником нижнього складу Усть-Чорнянського лісокомбінату, мама працювала вихователем у дитячому садочку.

Нас, дітей, у сім’ї було троє, і першою навчилася грати на інструменті старша сестра. Вона брала приватні уроки гри від Емілії Іляшко — учительки з чудовою музичною освітою: була музикантом у другому поколінні. До слова, її донька теж продовжила сімейну традицію. Їхня родина опинилась у нашій Тересві після жовтневої революції, втікаючи від переслідувань радянської влади. Це — інтелігентна, високоосвічена сім’я дворянського походження.

Моя сестра на фортепіано грала гарно, і мені теж дуже вже хотілося навчитися. Батьки придбали нам інструмент «Бєларусь», після чого й мене віддали до вчительки. Мала я від народження лише шість років, але саме той крок визначив усе подальше життя у професії. Воно тісно пов’язалося з музикою.

— Іншими словами, музика визначила долю…

— Два роки займалася музикою приватно, після чого продовжила музичну освіту на фортепіанному відділі Тересвянської філії Тячівської музичної школи. Хоч батько бачив моє майбутнє як стоматолога, я твердо стояла на своєму. Можливо, певну роль відіграла й генетика, оскільки бабуся надзвичайно гарно співала й знала багато пісень.

Ще в сьомому класі вирішила, що вступатиму до Ужгородського державного музичного училища. Коли сказала про це батькам, вони сприйняли мій вибір із розумінням. І в усі подальші роки я була оточена увагою, ласкою і турботою, відчувала батьківську підтримку.

Терни трансформацій

— І потрапили на роботу в центр культури, звичайно, не випадково...

— У моїй трудовій книжці всього кілька записів. Це — робота науковим співробітником у музеї, викладачем у школі естетичного виховання; ось уже 25 років працюю в центрі культури. І він став мені по-справжньому рідним.

— Як почувалася культурницька установа в епоху становлення незалежної Української держави?

— Часи кардинальних змін переживати завжди нелегко. Завдячуючи величезним зусиллям, яких докладали у найскладніші 1990-ті начальник обласного управління культури Василь Габорець і директор Василь Кобаль, обласний центр народної творчості (такою в той час була назва) вдалося зберегти. Цього неможливо було б досягти без відданих культурі людей-ентузіастів.

Вдячна колегам за те, що, коли вже я очолила установу, підтримали мене. Що ставилися з розумінням до багатьох складних ситуацій. І що ми долали їх разом.

— У чому виявляються здобутки центру культури?

— Найпершим є те, що ми не розгубили напрацювання попередників, а розвинули їх і йдемо далі. А якщо конкретно? Всі вони в систематизованому вигляді відображені на сайті (https://zakfolkcenter.info/).

І все-таки про один наш успіх розповім. Торік за сприяння Українського культурного фонду створили інший інтернет-ресурс — «Онлайн-ХАБ для нематеріальної культурної спадщини Закарпаття». Він дає можливість віртуально побувати у цікавих куточках Закарпаття й дізнатися про народних майстрів, традиції, які здавна тут побутують. Запрошую всіх відвідати сайт (https://nks.zakfolkcenter.info) і переглянути 8 документальних кінострічок, які розповідають про талановитих людей Закарпаття, їхню майстерність і вірність традиціям.

— Чи погоджуєтеся з думкою, що від стану культури залежить процвітання держави?

— Так, і працівники культури роблять для цього все або майже все, що від них залежить! Але ж не все від них залежить. Фундаментом економічного процвітання й демократії в державі національна культура може стати в тому разі, якщо чинна влада усвідомлює потребу її розвитку, причому в усіх формах і виявах. Звичайно, і якщо готова приділяти їй належну увагу фінансово. На таке ставлення від чинної влади ми й розраховуємо.

ДОСЬЄ «УК»

Ганна ДРОГАЛЬЧУК. Народилася 14 березня 1962 року в селищі міського типу Тересва на Закарпатті. У 1981 році закінчила Ужгородське державне музичне училище, у 2009-му — Київський національний університет культури і мистецтв. Здобута спеціальність «Менеджер соціокультурної діяльності».

В обласному організаційно-методичному центрі культури працює від 1996 року, директором — від 2014-го. Нагороджена Почесними грамотами Міністерства культури України, Закарпатської облдержадміністрації, Національної всеукраїнської музичної спілки.

Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»