Професор
Георгій ПОЧЕПЦОВ

Уже кілька днів у столичних книгарнях аншлаг: публіка цікавиться новою книжкою, автор якої стверджує, що ми перші в історії людства переселенці в новий світ, маючи на увазі соціальні мережі та інтернет-сайти, бо дедалі більше використовуємо інформаційний і віртуальний простір для продовження задоволення своїх інтересів, обираємо його типом свого існування і віддаємо віртуальному спілкуванню весь вільний час. У чоловіка, зображеного на обкладинці, цей новий світ відображається в окулярах. Видавці стверджують, що читач, перегорнувши й осмисливши майже 500 сторінок тексту, зрозуміє, як сучасна людина може реалізуватися в середовищі швидких змін, і називають видання «матрицею або соціальним конструктором» для всіх, хто прагне успіху.

Та ось автор, відомий київський професор Георгій Почепцов, справжній, а не з монітора, в нас у редакції. За скельцями його окулярів не віртуальні, а живі з іскринкою очі, вони сяють, бо для кожного письменника з’ява нової книжки — як народження первістка (навіть якщо вона …надцята). Щоб обговорювати книжку «Від фейсбуку і гламуру до вікіліксів: медіакомунікації», треба принаймні прочитати ці півтисячі сторінок дрібного шрифту, тож спершу розмова виходить за межі «матриці».

—  Пане Георгію, на презентації в книгарні «Є» ви щось казали про експеримент.

— Проводжу його виключно для себе. Цю книжку вже переклали естонці, видали таким самим тиражем — тисяча примірників, і сьогодні в цій країні її вже немає в продажу. Так-от, я хочу перевірити, чи спроможний рідний мені український читач швидко заглибитися в нашу працю і взяти щось для себе. Адже ви не спростовуватимете, що питання світового інформаційного контексту, в якому розвиватиметься наша держава, менше цікавлять наших співвітчизників. Facebook, Twitter, Skype, Youtube, Google — важливі чинники новітньої соціальної комунікації стають для багатьох з нас комфортним і цікавим місцем для спілкування та обговорення. Вони створюють нову дійсність, і від цього нікуди не подітися.

—  І це каже автор улюблених вже кількома поколіннями дитячих видань. Пригадуєте, як раніше говорили: «Писати для дітей треба так, як для дорослих, але краще»?

— І нині не соромлюся, коли мене називають дитячим письменником. Мені ще й 30-ти не було, коли вийшов у світ «Повітряний ведмедик», десь між закінченням факультету кібернетики та написанням кандидатської. Загалом написав для дітей і підлітків 20 книжок. З приємністю одержав нещодавно звістку з Москви, де видали мою «Золоту кулю». Щоправда, наклад ще радянського українського видання був 125 тисяч, а нового московського — три тисячі.

— А за дорослі коли взялися?

— Коли розпочав викладати. З’ясувалося, що складно писати по суботах дитячі казки, а в понеділок читати серйозні лекції студентській аудиторії. Розпочав із «Теорії комунікації», де вперше в Україні порушувалися проблеми спілкування. До речі, в сучасному російському підручнику з проблем паблік-рілейшенз другий етап становлення цієї сфери названо моїм скромним ім’ям — «етап Почепцова».

—  Чому так часто змінювали напрямки діяльності?

— Виникають нові спеціальності, бо з’являються нові проблеми. Як науковця, мене цікавлять різні сфери життя. До речі, справжня університетська освіта якраз і спонукала до такого пошуку. Які цікаві спецкурси читалися в часи нашого студентства! Приміром, мої однокурсниці по факультету кібернетики так захопилися тоді вивченням японської, що стали хорошими фахівцями-мовниками.

—  Отже, ви стали письменником ще до появи Інтернету. Все-таки щось, окрім нестримної цікавості до нового, спонукало вас до цього?

— Радянський Союз продукував і підтримував ідею «читаючої країни», і це було добрим чинником. Видавали багатотисячні наклади книжок, держава підтримувала бібліотеки. З’являлися прекрасні переклади. Звісно, і тоді дотримувалися формули «один пише — дев’ятеро читають». Видрукувати книжку було складно, особливо наукову.

Нині багато що змінилося, хоч і не завжди на краще. Спілкуючись зі студентами (читав в університеті КПІ курс «Стратегічний аналіз»), дійшов висновку, що багато хто з молодих не може відрізнити головне від другорядного, не вміє узагальнити, має бідний словарний і понятійний запас. Певною мірою це наслідок отримання знань шляхом Інтернету, через електронні книжки.

Світ дедалі більше починає це розуміти. Кажуть, що мозок лондонського таксиста дуже відрізняється від сірої речовини професора. Виросло покоління, яке не може прочитати більш як дві сторінки тексту. Діти зовсім не беруть книжку до рук, а читання — це передусім розуміння. Нині уряд Великобританії почав створювати умови для того, щоб тамтешні школярі більше читали. Навіть визначено, що за рік юні англійці повинні прочитати 52 книжки. Добре було б і нашим державним мужам визначитись зі списком книжок, які обов’язково повинні прочитати українські хлопчики і дівчатка.

Книжка була, є і, сподіваюсь, буде, поштовхом для розвитку людини. Знаю, що російський композитор Тихон Хренніков, прочитавши в п’ятирічному віці книжку про Моцарта, остаточно вирішив стати творцем музики.

—  Пане Георгію, ви говорили про нагальність сформувати нову національну ідею для молодих українців. У чому вона полягатиме?

— У нашому суспільстві створився певний вакуум з ідеями. Нині модно бути заможним, але вже зрозуміло, що гроші щастя не додають, а роз’їдають суспільство як іржа метал. Я і мої однодумці пропонуємо гасло «Модно бути розумним» і, гадаю, прихильників цієї ідеї буде достатньо.

Ми не першовідкривачі. Японці, яких часто згадують і цитують в Україні останнім часом, привселюдно визнали, що оскільки в них немає інших ресурсів, розум — єдиний набуток японської нації. Там розробили відповідну програму виховання таких найрозумніших і найталановитіших. Цьому підпорядкована вся система освіти — від дитсадка до університету, ідея підтримується державною машиною, для цього не шкодують бюджетних коштів.

—  Нам хоча б перестати звідусіль кричати про меншовартість…

— Переконаний, наша країна зможе виробити модель, яка б відповідала цій меті. Маємо стільки навчальних закладів, талановитих людей, допитливу молодь — треба лише розбудити їхній допоки ще прихований потенціал.

Сьогодні передові держави змінюють свою політику боротьби з бідністю, зрозумівши, що неувага до незаможних прошарків суспільства породжує величезні проблеми. Можливо, і нам треба щось міняти в соціальній політиці. Йдеться про започаткування так званої «архітектури вибору», за якої всіх членів суспільства, незалежно від статків, спрямовують до певної мети, створюють умови для усвідомлення кожного в суспільстві.

Простенький приклад: вам приносять рахунок за комунальні платежі, приміром, воду і разом з цим — інформацію, скільки в середньому сплачують жителі вашого району. Ви дивитеся, порівнюєте і починаєте ощадливіше використовувати водні ресурси.

—  Отже, ви пропонуєте конструювати нематеріальне?

 — Не пропоную, а адаптую до наших умов досвід передових країн світу. Багато хто останнім часом дедалі більше почав замислюватися над запитанням: «Якщо ми такі багаті, то чому не щасливі?». З 2002 року в урядах Великобританії, Франції з’явилися спеціальні підрозділи, які почали займатися, якщо можна так сказати, «ощасливленням» своїх співгромадян. Радники керівників взялися за аналіз проблем щастя та його складових, навіть новий термін придумали — «нейронаука». Ймовірно, до цього певною мірою підштовхнула економічна криза. Виявилося, що на утримання нещасливих, а від цього хворих, агресивних або безпорадних людей треба набагато більше державних фінансів.

Американці за часів президентства Рузвельта взялися конструювати нову націю із суцільних емігрантів, користуючись, до речі, досвідом колишньої Австро-Угорської імперії. І нині вони дуже чутливі до будь-яких суспільних метаморфоз, наперед прораховуючи відповідну реакцію на суспільні прояви.

—  І все-таки, що спонукало вас взятися за перо саме зараз?

— Гостре відчуття, що впродовж першого 20-річчя незалежності ми йшли не тим шляхом. Ось і збудували країну, в якій 2 відсотки дуже заможних людей, а решта їх не любить (а за що їх любити?!). Нам може і повинен допомогти принцип пріоритету знань і розуму. Кажу це як щирий патріот рідної землі, бо розумію, наскільки наша країна сьогодні відстає від інших.

Допоки ми живемо старою уявою, дивимося старі фільми і навіть сміємося над позавчорашніми жартами, у світі головують інші інтереси, предмети, теорії. Ще з радянських часів ми добре вміли робити ракети і танки, проте не навчилися конструювати нематеріальний світ. Та й «холодну війну» колишня наша держава програла, бо жорстко економила на гуманітарній сфері — на неї в Академії наук виділяли лише три відсотки коштів. Тому й досі, як спадок від тих часів, маємо істотну невідповідність між нашою соціальною теорією і світом.

Шанс виправитися завжди є. Треба лише скористатися ним.

Ірина НАГРЕБЕЦЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Георгій ПОЧЕПЦОВ. 62 роки, народився в Береговому на Закарпатті. Закінчив факультет кібернетики КНУ імені Тараса Шевченка. Доктор філологічних наук, професор. Член Спілки письменників України, автор низки  художніх та наукових книжок.