Така творча удача, та ще й напередодні професійного свята, випадає нечасто. Цього року мені поталанило на приємну зустріч із патріархом рівненської та української журналістики довічним творчим стипендіатом Президента заслуженим журналістом України Георгієм Сербіним, якому незабаром виповниться 90. А він у чудовій творчій формі.
У його скромній квартирі ми говорили про вічне для кожного, хто обрав журналістику справою, а радше способом життя. Для митця вони не залежать від часу, в якому йому випало творити.
— Георгію Павловичу, на вашому робочому столі цілий стос газет, які пахнуть свіжою фарбою. Ось бачу, всеукраїнська «Сільські вісті», обласна «Вільне слово», міська «7 днів». Це все передплачуєте?
— Не передплачую, але читаю (усміхається), хоч катаракта заважає. Їх передплачують для мене мої учні й молодші колеги — редактори цих видань Василь Сподаренко, Андрій Бабінець, Василь Герус. Тож не залишаюся поза друкованим інформаційним полем, аналізую роботу журналістів. І знаєте, що найбільше непокоїть? Із газетних сторінок, отже з фокуса їхньої уваги, майже зникла проста людина з її клопотами. Є матеріали про керівників, бізнесменів. А ось написати про лікаря, вчителя, інженера чи механізатора — це вже якось непрестижно.
Пригадую, як у рівненській обласній газеті «Червоний прапор», яку очолив 1978 року, ми в найбільш читабельному суботньому номері неодмінно вміщували нарис про доярку, комбайнера, медсестру. І прискіпливо аналізували на планірках, хто з журналістів зробив це майстерніше, відзначали їхню роботу. Це був наш колективний творчий задум, який підтримали й засновники. До речі, колектив тоді був надзвичайно професійний: Іван Сподаренко, Олександр Федрицький, Григорій Дем’янчук. Вагомі імена в українській журналістиці!
— А нам розказують, що тодішні журналісти були такими собі пропагандистами, що за них «думав обком», а вони лише виконували замовлення.
— Ми чудово розуміли, де межа між журналістикою та пропагандою. І намагалися не переходити, як тепер кажуть, червону лінію, щоб зберегти себе, своє ім’я у професії. До того ж подавали чимало критичних матеріалів. Критики, звісно, ніхто не любив. Але й забороняти критичні матеріали не наважувалися, реагували, я б сказав, цілком адекватно. Скажу більше: ми відчували дієвість публікацій, через певний час відстежували, що і як змінилося в тій чи іншій темі. Якщо ти не кривив душею, а писав правду, тебе поважали.
— Але спочатку авторитетне ім’я треба було створити. Пригадуєте свої перші кроки в журналістиці?
— Звісно. 1955 року я, випускник журфаку Київського університету, приїхав за розподілом у Рівне в обласну газету «Червоний прапор». Її редактором тоді був фронтовий льотчик Михайло Медяник. «О, — каже, — гора з горою не зустрічаються, а ми з тобою — без проблем. Мабуть, доля». І по-батьківськи обійняв.
В університеті я круглим відмінником не був, але завжди на відмінно проходив практику в газетах. Особливо в «Закарпатській правді», де ще два роки тому Михайло Медяник був заступником редактора й моїм безпосереднім куратором. Отож він одразу призначив мене виконувачем обов’язків завідувача відділу культури та шкіл. До завідування, по-перше, треба було дорости професійно; по-друге, пройти затвердження у засновників, щонайменше вступити в партію. Цього мені не дуже хотілося. Але в такому разі про жодне професійне зростання мріяти не доводилося: тут, як кажуть, із пісні слова не викинеш.
— Перше відрядження, як правило, пам’ятаєш усе життя, бо це, за суттю, перепустка у професію. Чи не так?
— Авжеж. У мене це було відрядження до Володимирця із завданням дослідити, як у районі впроваджують ініціативу «Кожному селу — клуб». Приїхав я поїздом у Сарни, далі сів на криту брезентом машину, так звану полуторку, адже автобусів на Поліссі тоді ще не було. Полуторка дорогою зламалася. Доки подолав ще шість кілометрів пішки, застала ніч. А так званий готель (звичайна хатина) у Володимирці переповнений. Іду в райвиконком, стукаю щосили. «Хто там?» — чую голос чергового. Називаюся. Але дверей мені так і не відчинили. Пішов на ледь помітне світло і опинився поблизу відділка міліції. Відрекомендувався молодому лейтенантові, а він і каже: «Заночуєте в нас. Там іще підозрюваний буде, але не хвилюйтеся, він у кайданках».
Передрімав я годину-другу, а вже о восьмій ранку був у голови райвиконкому. Він зустрів приязно, разом поїхали по селах, де тоді активно зводили дерев’яні клуби: цегли й цементу не вистачало, а деревини було вдосталь. Я так і назвав матеріал: «Дзвенять сокири». І володимирчани, пригадую, дякували за нього Михайлові Медянику. Із часом шліфувалося перо, набував досвіду, з’являлися нові знайомі у творчому середовищі.
— Ви очолювали обласне літературне об’єднання та обласну організацію НСЖУ.
— 15 років — обласну організацію спілки журналістів, 20 — літоб’єднання. І чимало моїх нинішніх друзів та соратників починали в них. Спочатку це були річні курси молодих журналістів при редакції обласної молодіжної газети «Зміна», яку я теж мав честь очолювати. Саме там познайомився з молодим викладачем педінституту Богданом Столярчуком, який згодом став нашим позаштатним автором. Нині він професор Рівненського державного гуманітарного університету, письменник-краєзнавець, композитор і поет, заслужений діяч мистецтв України. Але такий самий щирий, як і в юності. 2020 року я видав про нього книжку «Рушій мистецьких джерел з Погориння». Писати її було легко, і здоров’я на ті місяці наче додалося. Мабуть, має значення енергетика людини, про яку пишеш.
— Ви поставили на крило не одне покоління журналістів. Що потрібно, аби не лише стати журналістом, а й залишитися вірним своєму вибору?
— Великого секрету не відкрию: потрібен талант, без якого людина мучиться у професії. Але його треба множити на працю, бо щоразу починаєш із чистого аркуша. І тут із колишньої слави кожуха не пошиєш. Саме тому вступити на факультет журналістики до Києва чи Львова було непросто. Крім творчого доробку, брали до уваги життєвий досвід абітурієнта, тому перевагу надавали хлопцям, які відслужили в армії, попрацювали на виробництві. І це, вважаю, було логічно і правильно.
Нині часто буває так: таланту немає, працювати над собою не дуже хочеться. Навіщо, коли є інтернет? Ось і підміняють знання поверховою інформацією. Друзі, так не буває! Треба читати, тоді будуть і образність, і гарне мовлення, і вправна стилістика. Сам із дитинства читав, і то запоєм удень і вночі, коли всі сплять. Насолода!
— Ви активно створюєте й видаєте книжки. Беру в руки ваш рукопис і згадую, як казав мій наставник світлої пам’яті професор Володимир Здоровега із Франкового університету, що журналіст має отримувати задоволення вже від самого процесу писання.
— І це правда. Пишу на папері, креслю, правлю, ловлю, так би мовити, думку. Оце і є процес творчості. Недаремно фізіологи кажуть, що влучне слово — на кінчиках пальців. А тоді донька й онука це технічно оформлюють. Вони кандидати філологічних наук, редактори й упорядники моїх книжок. А виходять вони здебільшого у видавництві «Волинські обереги», у нас плідна співпраця. За останні п’ять років я написав і видав більше книжок, ніж за 50 попередніх. Ніби намагаюся наздогнати час і втілити всі свої задуми. Встаю, застеляю постіль, готую сніданок — і за працю. Скажу так: якби не писав, не працював зі словом, тобто не займався улюбленою справою, мене вже не було б на цьому світі. Ось вам і весь секрет.
Я встаю на зорі, як і всі трударі,
День новий мою працю вітає.
Думка водить пером, і рядок за рядком
На папір борозною лягає.
Щойно зримував.
— Дякую за риму. Але ж створити книжку — пів справи, а видати її в цей непростий час — завдання.
— Тут залучаємо різні джерела. Десь допомагають меценати, щось видаю за творчу стипендію Президента: рік не беру її, тож є певна сума коштів, яка швидко трансформується у книжку. Так, це далеко не ті наклади, що були колись. 1970 року моє перше в повоєнні роки історико-краєзнавче видання «Рівненщина» вийшло у львівському видавництві «Каменяр» 50-тисячним накладом. Нині 500 примірників — то вже добрий.
Інтернет ніколи не замінить спілкування із книжкою. До речі, не продав жодної, лише дарую. Хоч, пригадую, сусідка якось казала дружині: «Напевно, ваш чоловік дуже багатий, адже він видає книжку за книжкою». «Та він робить це власним коштом», — усміхнулась у відповідь Анна, з якою ми пройшли довгий життєвий шлях. Вона вже пішла у засвіти. А я завдяки підтримці дітей та онуків, друзів і соратників по творчості, а ще — моєму сімейному лікареві Ніні Білик, яка приходила до мене під час пандемії, й постійним мукам творчості живу й працюю. Дуже хочу, як писала Ліна Костенко, набутися на цій землі разом зі своїми. Усвідомлюю, як це важливо.
— Георгію Павловичу, я щойно із презентації в обласній науковій бібліотеці вашої з Валерієм Войтовичем книжки «Незгасна Тарасова свіча», приуроченої до 175-річчя перебування Тараса Шевченка на Волині, на території нинішньої Рівненщини.
— Я давно дослідив шлях Кобзаря, що восени 1846 року проліг через Рівненщину. Сам Шевченко в повісті «Варнак» так і писав: «З Кременця пішов я через село Верба в Дубно, а з Дубна на Острог, Корець і Новоград-Волинський». Скрізь цікавився нашою історією, малював, спілкувався з простими людьми. Селяни розповідають про це з покоління в покоління — ось так і живе народна пам’ять разом із «Кобзарем», який у найтяжчі для українців часи був на покуті в кожній хаті. Лише на Рівненщині три десятки пам’ятників Тарасові Шевченку, який був дороговказом для людей у боротьбі за Україну.
Книжка побачила світ завдяки рівненським журналістам і митцям, які пожертвували на видання власні кошти. Так не лише зробили подарунок нам, її авторам, а й свій безцінний внесок у літературну Шевченкіану нашого краю.
— Сердечно вітаю вас із професійним святом — Днем журналіста. Зичу життєвого і творчого славноліття й за прикладом колег дарую передплату на «Урядовий кур’єр». Читайте й аналізуйте.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Георгій СЕРБІН. Народився 27 жовтня 1931 року на Харківщині. З 1944-го живе на Рівненщині. 1955 року закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Багаторічний головний редактор обласних газет «Зміна» і «Червоний прапор», науково-літературного журналу «Нова педагогічна думка».
Заслужений журналіст України, довічний творчий стипендіат Президента України. Автор понад трьох десятків публіцистичних, краєзнавчих, прозових та поетичних видань, що й нині виходять з-під його пера.
Ми в Google+