Міжнародна гуманітарна медична організація «Лікарі без кордонів» (MSF) пів року працює на визволених від російських окупантів територіях Херсонської області. У селах, які нещодавно повернули під контроль українського уряду, також почали працювати мобільні клініки «Лікарів без кордонів». MSF керує мобільними медичними клініками приблизно у 30 селах, зосереджуючись на базовій медичній допомозі, лікуванні неінфекційних захворювань та підтримці психологічного здоров’я. Карети швидкої допомоги MSF перевозять пацієнтів до лікарень та між медичними закладами навколо Кривого Рогу і в районах Херсонської області, які перебувають під контролем України. Нещодавно команди MSF почали роботу у Снігурівці Миколаївської області.

Як працює команда MSF в умовах війни в Україні, яка гуманітарна ситуація на відвойованих територіях Херсонщини, чим ця війна відрізняється від інших сучасних воєн, кореспондент Укрінформу розмовляє з головним координатором з надзвичайних ситуацій в Україні MSF Крістофером СТОУКСОМ, допомагає перекладати та спілкуватися координаторка проєктів організації Катерина Кича.

У прифронтовій зоні варто збільшити кількість міжнародних організацій

— Як ви оцінюєте гуманітарну ситуацію на відвойованих територіях Херсонщини? Що бачать команди MSF?

— У Херсонській області працюємо в деокупованих селах і селищах, наприклад Давидів Брід, Архангельське та інших. Там працюють наші бригади лікарів. Як ми працюємо? У нас є сім-вісім мобільних клінік. Це команди, які приїжджають у кожне село наприклад раз на тиждень і приймають пацієнтів, що пережили окупацію (ці люди не мали жодної медичної допомоги дуже довгий період).

Ситуація дуже погана, драматична, можна сказати. Бо в таких населених пунктах, як Високопілля, Велика Олександрівка, було знищено заклади охорони здоров’я, тому людям просто нікуди йти, нікуди звертатися. Здебільшого лікарі, спеціалісти, місцевий медперсонал змушені були виїхати, тому там нікому надавати медичні послуги.

Ми дуже турбуємося про зимовий період, у людей надзвичайно погані умови проживання: немає опалення, певних базових послуг, щоб забезпечити життєві потреби. Немає аптек, які працювали б там на постійній основі. Тому ми очікуємо, що люди дедалі більше хворітимуть на респіраторні недуги.

— Скільки загалом співробітників MSF працює на Херсонщині?

— Полічімо. Сім-вісім мобільних бригад (залежно від тижня), у кожній такій мобільній клініці є лікар, медсестра, психолог, і звісно, водії, бо вони їдуть кількома автомобілями. І робимо так, щоб люди, які звертаються з гострими питаннями, хронічними хворобами, знали, що раз на тиждень ми повертатимемося, аби простежити, як вони лікуються.

— Це іноземні фахівці чи українські?

— Загалом у нас змішані команди, дуже багато українського персоналу, але є працівники міжнародні.

— Ви після визволення Херсона почали працювати безпосередньо у місті на двох локаціях. Із якими саме проблемами найбільше зверталися жителі обласного центру, що пережили окупацію? Це хронічні хвороби, люди просили ліки чи психологічну допомогу? Зазначу, що українці не дуже звикли звертатися по допомогу до психологів.

— Відразу після визволення території ми були там тиждень щодня і працювали, як ви правильно сказали, і на площі Свободи, і на залізничному вокзалі — прийняли близько 700 людей. Більшість із них першочергово приходили по медичні консультації до лікаря — це люди із хронічними захворюваннями, ті, кому ніде було взяти звичні ліки, а потрібно було поновити запас.

А щодо психологічного здоров’я, то люди, побачивши, що в нашій мобільній клініці працюють психологи, почали потрошки звикати, і кількість прийомів  психолога поступово зростала до кінця тижня.

Що стосується загалом надання медичної допомоги в Херсоні, то ми працюємо в тісній взаємодії з Міністерством охорони здоров’я України. Ми розпочали там діяльність відразу після визволення. Нині вони продовжують у тих самих точках у Херсоні надавати медичні консультації, ліки, яких потребують пацієнти, а ми більше сконцентрували наші зусилля на селах Херсонської області.

У самому місті наша команда була минулого четверга. Звісно, ми спілкуємося з лікарнями. Зараз ми оцінюємо ситуацію, як нам краще облаштувати медичні пункти в самому Херсоні з огляду на постійні обстріли, щоб було безпечно і для пацієнтів, і для персоналу.

У фронтових та прифронтових зонах, як ми помітили під час нашого перебування, дуже маленька присутність міжнародних організацій. Здебільшого там працюють місцеві волонтери, які намагаються допомогти, але було б дуже корисно збільшити кількість і міжнародних організацій саме в таких складних ситуаціях, регіонах.

— Чи зверталися до ваших працівників ті, хто пережив незаконні ув’язнення, тортури? Якими емоціями діляться люди, що пережили окупацію, про що розповідають?

— Пацієнти, які до нас звертаються, діляться досвідом, як вони жили під окупацією, і розповідають про рідних, сусідів, близьких, що постраждали від жорстокого поводження. На жаль, не можемо надати жодного прямого доказу, бо безпосередньо ми самі з людьми, які постраждали від тортур, ув’язнення, не розмовляли.

Людям на окупованій території Херсонської області було важко жити у постійній атмосфері страху, тиску. Вони не знали, що станеться з ними наступного дня, боялися, що їх затримають, щось із ними зроблять. І цей постійний щоденний психологічний тиск, ми впевнені, залишить ще на довгий час сліди.

— Можна напевне казати, що через пережите на війні населення потребуватиме психологічної допомоги і після перемоги?

— Так, звісно, ви не помиляєтеся, це матиме довгострокові наслідки. Можу констатувати, що на всій деокупованій території області є велика потреба у психологічній допомозі.

Ніколи не зустрічав настільки великої активації громадянського суспільства

— Який ваш особистий досвід із цієї війни?

— Можу розділити свої висновки на дві частини: позитивну і негативну. Позитивна: ніколи не зустрічав настільки великої активації громадянського суспільства. Люди консолідувалися, допомагали одне одному і викладалися на повну для того, щоб привозити допомогу туди, де її немає, рятувати одне одного. А негативна така: ніколи не знаєш, де можеш постраждати, бо в Україні немає безпечного місця, адже бомбардування може статися незалежно від того, де ти перебуваєш — чи то в Донецькій області, чи то у Львові.

— Чи працює на Херсонщині ваш евакуаційний потяг?

— Так, у нас справді є медичний евакуаційний потяг, унікальний не тільки для України, а й для MSF у всьому світі. І він багато разів був у Херсоні відразу після того, як місто взяла під контроль українська армія. Ним ми евакуювали приблизно 250 пацієнтів психіатричної лікарні. Когось із них перевезли до Одеси, інших — у західну частину України. Ми вивезли з Херсона важкопоранених людей. Зараз наш медичний потяг ітиме у Дніпро. Ми на контакті з керівництвом Херсонської області, щоб знати, коли така потреба виникне, щоб бути готовими евакуювати поранених пацієнтів чи інших, хто потребує нашої допомоги.

Зазвичай в умовах воєн нам надають доступ для допомоги цивільним обидві сторони

— Ви брали участь у подібних місіях в інших країнах, де була війна. Чи звична практика на війні, коли окупант не пропускає до міста міжнародну допомогу, міжнародні місії, як це було в Херсоні?

— Це правда, ми намагалися всебічно допомагати українцям: і в Маріуполі, і в Мелітополі, і в Херсоні, коли місто було окуповане. Але нам не давали доступу. Так, я маю великий досвід роботи на інших війнах, і зазвичай завжди доступ надають обидві сторони, щоб допомогти цивільним. Тут — ні, тут такого не було. І ми дуже шкодуємо, що такого доступу немає в Маріуполі, Луганській області. Чуємо від людей про дуже великі потреби на окупованих територіях. На жаль, не можемо ніяк зараз там допомогти.

— Наразі у вас немає інформації з того берега Дніпра, який під окупацією, яка там гуманітарна ситуація?

— На жаль, дуже мало інформації з того берега Дніпра. І це така інформація, яку ми майже всі знаємо. Не можемо туди зайти і допомогти. Ми зазвичай відштовхуємося від того, що самі бачимо, що бачать наші команди.

— Якщо казати про Херсонщину, то яких на сьогодні ліків не вистачає найбільше?

— Це базові звичайні ліки, яких просто немає в наявності, ліки для людей із хронічними захворюваннями: діабет, кардіоваскулярні недуги, підвищений тиск. І як я зазначив, в усіх населених пунктах, у яких ми були, просто немає аптек. Хочу підкреслити, що всі медикаменти, з якими ми заходимо, надаємо безкоштовно, бо в людей немає змоги їх придбати. І загалом якщо ми вже відштовхуємося від базових потреб: перше, що люди потребують, — це тепло, друге — вода і третє — безпека. Тоді вони зможуть нормально почуватися в цій ситуації.

«Лікарі без кордонів» — демократична структура, топменеджмент обирають шляхом голосування

— «Лікарі без кордонів», наскільки знаю, фінансуються на приватні пожертви, це не державні кошти?

— Усе правильно, це здебільшого маленькі приватні донації від багатьох людей у всьому світі, які жертвують їх на нашу організацію, щоб ми допомагали в отаких конфліктних зонах, у ситуаціях природних лих. Ось як тут — війна, а під час воєнного конфлікту це особливо гостро. Ми обираємо, на що витрачати наш бюджет, і для нас дуже важливо не отримувати пожертви від урядів, наприклад, від якихось сторін. І ми в організації, відштовхуючись від потреб, які бачимо на місцях, вирішуємо, на що піде фінансування, куди краще його спрямувати: Ємен, Афганістан, Україна. Ми розподіляємо між різними зонами, які цього потребують.

— А як формуються ваші команди, як потрапити до вас — це має бути особлива людина чи треба мати спеціальну, крім медичної, підготовку?

— Із приводу того, як до нас можна потрапити на роботу, ми розміщуємо наші вакансії в загальному доступі, в інтернеті, — це абсолютно рівний відбір людей. Можна загуглити організацію «Лікарі без кордонів» в Україні, і ви побачите список вакансій, на які можна подаватися.

«Лікарі без кордонів» — це демократична структура, у нас навіть топменеджмент обирають шляхом голосування. Якщо ви у спільноті, то голосуєте за тих, хто буде вашим керівником. І президента MSF так обирають.

Щодо підготовки, то в нас не проходять жодного спеціального курсу. Підкреслю, що ми дуже ретельно оцінюємо ризики і ніколи не ставимо під загрозу безпеку наших працівників. Наприклад, на правому березі Дніпра хочемо зайти дуже далеко, хочемо зайти всюди, де потрібна допомога, але в деякі населені пункти зайти поки що не можемо, бо там дуже сильний обстріл. Не маємо права відрядити нашого працівника туди і ніколи такого не зробимо, оскільки турбуємося про його життя і здоров’я.

— Що саме роблять для пацієнта «Лікарі без кордонів»? Це лише перша допомога на місці, операції чи ви певним чином відстежуєте якісь випадки, можливо, допомагаєте організувати подальше лікування?

— Ми надаємо первинну медичну допомогу — в нас працює цілий сервіс швидких допомог. Надаємо донації лікарням у Донецькій, Дніпропетровській, Херсонській областях. Ці донації містять необхідні витратні матеріали, медикаменти для якихось серйозних процедур. Також час від часу проводимо тренінги з масового надходження постраждалих із воєнними травмами. І на другому рівні допомоги, спеціалізованому, наші лікарі працюють у приймальному відділенні в Костянтинівці разом з українцями, з місцевою командою.

— Тобто в різних регіонах України по-різному формується робота ваших команд?

— Наприклад, у березні — травні ми надавали дуже багато підтримки лікарням у Житомирській області, бо вони не були треновані, щоб приймати поранених людей в умовах війни. Тому все залежить від регіону, потреби, і ми відгукуємося на неї так, як це потрібно в конкретному місці, — в нас немає загального правила.

— У вас є досвід надання допомоги в умовах воєн. Скажіть: те, що нині ви бачите, можете порівняти з тим, що бачили раніше?

— В Україні шокує те, що дуже довга лінія — від Херсона до Лимана, Куп’янська — велика кількість кілометрів — з величезною розрухою саме цивільної інфраструктури. Тисячі кілометрів — це розруха.

Ірина СТАРОСЕЛЕЦЬ,
Укрінформ