Річка Ірпінь протікає поблизу Києва — за 4—5 кілометрів. Вона типова рівнинна. Як кажуть дослідники, виникнення її назви вкрите туманом історії. На її мальовничих берегах із часом засновано поселення Гостомель, Ірпінь, Демидів та інші.

З огляду на близькість до Києва ця місцевість постійно перебувала у вирі подій, що стосувалися і столиці, і всієї країни. Події 24 лютого 2022 року це підтвердили: коли російські війська сунули з півночі на столицю, саме населення Приірпіння виступило щитом, який стримав навалу. А скільки було таких битв в історії цього краю?

Подія, про яку згадуємо, — Ірпінська битва, що відбулася на початку двадцятих років XIV століття (приблизно 700 років тому). Задля об’єктивності зазначимо, що точний рік битви варіюється, що пояснюється браком відомостей і джерел, різними підходами до тлумачення. Ці часи такі малодосліджені, що увійшли у вжиток як «темні століття». Це твердження стосується й Ірпінської битви.

Як зазначають історик Леонтій Войтович і дослідник Ірпінської битви Володимир Саюк, можлива її прив’язка до 1323 року. Ця подія за значенням була вирішальною для столиці й Київщини, адже стала однією з перших, що поставила під сумнів монголо-татарське панування.

Екскурс у минуле

Після монгольської навали кінця 1230-х — початку 1240-х років землі на шляху завойовників потрапили в зону впливу нової потужної держави — Орди. Але важливою особливістю була різна залежність цих земель. Території теперішньої росії стали рядовими провінціями (улусами) Орди, тоді як українські, що потрапили в зону ординського впливу, були менш залежними. Переважно ця залежність обмежувалася сплатою грошей до Орди і наявністю представника (баскака) поруч з місцевим князем. Ординські хани постійно прагнули впливати на українські землі і обмежувати їх автономію. Втручалися вони і в підтримку представників різних сил під час вирішення, хто керуватиме Києвом.

Така ситуація зберігалася і на початку XIV століття, коли в Києві правив князь Станіслав, який хоч і походив із путивльської династії Рюриковичів, був лояльним до ординців і мав їхню підтримку.

Поступово на політичній арені Східної Європи з’явився новий гравець — Литва, яка набула статусу нової політичної сили з Балтики і прагнула розширити свої володіння. Серед литовських очільників того часу відомим був князь Гедимін, амбітний і рішучий. Чого тільки варте те, що він першим почав титулувати себе королем литовців і руських! Якщо з Литвою було зрозуміло, то володіння руською землею передбачало завоювання. Щоб цього досягти, Гедимін очолив похід Литви на південь.

Повідомлення про битву знаходимо в літописах і хроніках: Хроніці литовській і жемайтській, Густинському літописі, Хроніці Биховця, Хроніці Мацея Стрийковського.

Зустріч на полі

Як пишуть Мацей Стрийковський та інші джерела, після підкорення Волині погляд Гедиміна було спрямовано на схід, до Київського князівства. До литовського війська приєдналися окремі воєводи руські (Пренцеслав, Світольд і Блуд) і полковники руські.

З наближенням литовців до Києва і захопленням ними важливих міст київський князь Станіслав почав формувати військо, до якого приєдналися окремі руські князі й частини ординського війська (вони були близько розташовані і не задіяні в кавказькій операції хана Узбека). Старовинні літописи навіть зберегли імена «князів татарських, принців ханських»: Тимур і Дивлат.

Очікуючи наближення литовців, князь Станіслав розташувався з військом «под Белым городом у шести милях от Киева» (Хроніка Биховця). Можливо, це було сучасне село Білогородка. Інше можливе місце, пише Володимир Саюк, —  «дорога на північ від Києва через річку Ірпінь біля сучасного села Демидів».

Як повідомляє Мацей Стрийковський, Станіслав першим напав на литовців і до нього приєдналися союзники. Литовці напад киян відбили. Потім почалася велика битва, і було чути крики, вигуки, скрегіт зброї. Спершу не було зрозуміло, яка сторона переважає. Гедимін з охоронцями здійснив обманний маневр відступу. Це був тактичний крок, який спричинився до перелому в битві. Гедимін рвучко вдарив військо Станіслава. Лави киян здригнулися, подалися, їм довелося перешикуватися й захищати свої фланги.

Бачачи сум’яття, литовці ще більше натиснули. Князь Станіслав почав відходити. І хоч його союзники-князі спробували зупинити наступ литовців, та не змогли. А ординці, загартовані в боях, теж виявилися не спроможними протидіяти. На цьому тлі почався широкий відступ війська Станіслава, яке литовці аж до ночі гнали.

Наступного ранку Гедимін, упорядкувавши своє військо, приступив до Києва і почав штурм замку. Розуміючи, що на допомогу свого князя не варто сподіватися, кияни вирішили перейти під опіку Литви.

Прихід Литви

Оскільки князь Станіслав мав підтримку ординців, його поразка поставила під сумнів легітимність ханської влади і призвела до її заміни владою литовською. До Києва під литовською опікою приєдналися й інші міста і містечка, Києву підпорядковані: київські пригородки і замки. Так правління перейшло до литовського ставленика.

Якщо вважати 1323 рік імовірним, то нині у квітні — травні — ювілей Ірпінської битви: 700 років. Володимир Саюк зазначає, що заходи із цього приводу організовувати доречно вже по закінченні російсько-української війни. Але варто вшанувати битву, яка підірвала ординську владу і завдяки литовцям відіграла важливу роль у виборі напряму розвитку Києва і Київської землі: до європейської спільноти з її цінностями й ідеалами.

Анатолій СУНДУК
для «Урядового кур’єра»