Внучатий племінник
легендарного партизанського
командира Сидора Ковпака
Ігор Ковпак

А таки воістину несповідимі шляхи Господні і земні. Чи думалося-гадалося напередодні цьогорічних відпусткових гостин у брата Володимира в уральському Єкатеринбурзі, що саме там, за тисячі кілометрів від Сумщини, випаде зустріти земляка з України, одного з родичів легендарного партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака — Ігоря Івановича Ковпака?

Справді, тісно на цій землі: виявилося, що студенти тамтешнього економіко-технологічного коледжу, де брат директором, проходять виробничу практику на підприємствах компанії «Кіровський», яку очолює Ігор Ковпак. Відтак за велінням самої долі судилося зустрітися з одним із нащадків легендарного командира в робочому офісі уральської столиці на Бузковому проспекті, 2, де на почесному місці відома книга «Ковпак» із так само відомої серії «ЖЗЛ».

Продовжувачі роду Ковпаків. Фото з домашнього архіву І. Ковпака

— Ігорю Івановичу, судячи з такого книжково-інтер’єрного штриха, ім’я Сидора Артемовича для вас особливо дороге. Розкажіть, будь ласка, ким саме ви доводитеся партизанському командирові?

— У моїй сім’ї пам’ять про Сидора Ковпака — святая святих. До того ж, з самісінького дитинства, бо ще школярем знав, що мій родич — двічі Герой Радянського Союзу, чим дуже пишався і так само пишаюся сьогодні.

А родовід такий. Як відомо, в Сидора Артемовича не було власних дітей, зате братів і сестер мав до десятка. Їхню багатодітну родину добре знали в Котельві, що на Полтавщині, де він народився. Один з його братів — Дмитро — був моїм дідусем. У свою чергу він мав трьох синів. На жаль, вони прожили зовсім мало і їхні долі склалися доволі трагічно.

Старший Михайло був призваний до армійських лав 1944 року і вже через місяць пропав безвісти. Так і до сьогодні нічого не знаю про свого дядька. Середнього Леоніда в молодому віці травмував поїзд — йому відрізало ноги. Після цього жив недовго — втопився під час купання у ставку. Молодший Іван — мій тато — по закінченні інституту в Дніпропетровську одержав направлення на Урал. Це було в 1955 році, коли мені ще не виповнилося й двох літ.

Але пам’ятаю маленьке село під Первоуральськом, де жили в хатинці. На жаль, під час однієї з поїздок у кузові відкритої машини тато захворів на запалення легень і невдовзі помер. Тоді йому було 29 років, а мені шість. Запам’яталася мама в сльозах, яка тільки й змогла сказати, що в мене вже немає батька. Так розпочалося моє напівсирітське життя.

Виходить, що Сидору Артемовичу я доводжуся внучатим племінником, а він мені дідусем.

— Чи часто буваєте на своїй батьківщині і хто там сьогодні мешкає з вашої рідні?

— До П’ятихаток на Дніпропетровщині навідуюся щороку. І обов’язково з синами. Але всі рідні вже давно на іншому світі і приїжджаємо лише вклонитися могилам і пам’яті дідуся Дмитра та бабусі Марії, батьків Івана Дмитровича та Ольги Михайлівни.

 Інколи виникає бажання купити рідну хату, в якій мешкають чужі люди, але якось не складається. Тож усе зводиться до звичайної поминальної подорожі. На жаль, не випадає родичатися з іншими представниками роду Ковпаків, хоча, напевно, вони сьогодні є в багатьох містах і місцях не тільки України.

— Ви сказали, що в сім’ї шанують пам’ять про свого родича. А чи ваші діти знають, ким саме був Сидір Ковпак і за що був удостоєний двох Зірок Героя?

— Найстаршому моєму синові Левку — 31 рік, наймолодшому Вані — 1, Дмитрику і Максу відповідно 10 і 6. Звісно, що ступінь обізнаності різна — за винятком Іванка. Але в нас стало доброю традицією разом з дружиною Юлею та дітьми регулярно переглядати кінострічки, присвячені партизанам- ковпаківцям. У нашій домашній кінотеці їх багато — принаймні всі ті, які нам траплялися і переписали на диски. Тож, як правило, у вихідні сідаємо біля домашнього кінотеатру і вмикаємо котрийсь із записів. Маємо не тільки художні стрічки, а й документальні, краєзнавчі, публіцистичні. Деякі вивчили ледь не напам’ять, але все одно цікаво.

Зберігаємо величезний фотоархів, численні публікації, вирізки з газет і журналів, книжки, що стосуються рейду від Путивля до Карпат. Багато знаємо про Семена Руднєва, Петра Вершигору, Григорія Базиму, Давида Бакрадзе…

— Вам особисто не випадало зустрічатися із Сидором Артемовичем?

— На жаль, ні. Коли він помер, мені було 14 років. Про відомого родича багато розповідав дідусь Дмитро. Він обожнював свого брата і міг годинами ділитися споминами про дитячі роки. Шкодую, що чимало з тих розповідей безповоротно забулося, хоча в пам’яті чітко збереглася добра і світла картинка того часу.

 Наприкінці 60-х років, коли вже не було серед живих Сидора Ковпака, дідусь повіз мене до Києва, водив на Байкове кладовище, де ми поклали квіти на могилу. Запам’ятав величний пам’ятник сірого кольору, вибитий скульптурний портрет.

— А чи відоме прізвище Сидора Ковпака на Уралі?

— На жаль, ні. На це — географічно-часові причини. По-перше, війна, на щастя, сюди не докотилася: тут був глибокий тил, де також кувалася перемога. По-друге, за останні роки через занедбаність військово-патріотичного виховання тема Великої Вітчизняної війни відійшла щонайменше на другий, а то й третій план. Нинішня молодь сповідує інші цінності, відтак героїка війни майже ніде не пропагується.

Про це говорити дуже прикро і боляче. Коли тут, у Єкатеринбурзі, згадують прізвище Ковпака, то мають на увазі тільки мене — насамперед як багаторічного депутата Палати представників Законодавчих Зборів Свердловської області. Хоча особисто мені було б приємно, аби згадували і Сидора Артемовича.

— Ви сказали про своє депутатство, а свого часу Сидір Ковпак протягом 20-ти років був заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР. Тобто, своєрідний законодавчий перегук у ваших долях.

— Я вже думав про це. Можливо, просто збіг обставин, а може й певна закономірність. Ту роботу, яку півстоліття тому виконував мій родич, доводиться продовжувати мені. Звісно, в різних епохах і обставинах, але суть залишається.

— До речі, не тільки про депутатство, а й ваше меценатство. За ті дні, що довелося провести в місті, почув багато вдячних слів на вашу адресу від багатьох мешканців, насамперед Кіровського мікрорайону. Серед них багато ветеранів, пенсіонерів. Чим викликана увага саме до цієї категорії людей?

— Я завжди з глибокою повагою ставився і ставлюся зараз до старості. Людина, яка не шанує сивини, бідна духовно і просто нікчемна. Тому я насамперед намагаюся допомогти тим, хто живе тільки на пенсію. Ще 10 років тому компанія «Кіровський» подарувала 75-ти тисячам ветеранів міста дисконтні картки, завдяки яким вони купують харчові продукти в мережі наших супермаркетів з 5% знижкою. За рік це виходить понад 5 мільйонів російських рублів, або до 170 тисяч доларів.

 За першої можливості допомагаю школам, лікарням, інвалідам, спортивним командам і клубам, словом, усім тим, хто особливо потребує фінансової підтримки. Ми навіть маємо окрему масштабну благодійну програму, яка неухильно виконується. На власному досвіді переконався: віддаючи, сам стаєш багатшим.

— Ви маєте низку спортивних захоплень, які з роками стали справжнім хобі. Звідки така пристрасть до спорту?

— З дитинства. В нашій родині культивувався здоровий спосіб життя і я не міг цього не помічати. Ще коли служив у лавах Радянської Армії, а потім працював слюсарем на Первоуральському трубному заводі, захопився хокеєм на траві. Тоді в місті була команда «СКА», слава про яку линула на весь Радянський Союз. Я навіть виступав у її основному складі і ставав чемпіоном країни. Щоправда, хокейне захоплення мені дорого коштувало — під час змагань серйозно травмував око, яким майже не бачу.

А зараз обожнюю футбол — у нас уболіваю за збірну Росії, а в Україні — за київське «Динамо». За першої ж можливості виїжджаю на матчі за їхньої участі.

— У вересні цього року в Путивлі на Сумщині пройдуть урочистості з нагоди Дня партизанської слави і 70-річчя початку партизанського руху. Чи відвідували ті краї, де й досі лине слава про Сидора Артемовича та його бойових побратимів?

— Ні в Путивлі, ні на Сумщині не був жодного разу. А хотілося б побачити місто, Спадщанський ліс, землянки, Алею Героїв, зайти до краєзнавчого музею. Все те мені знайоме тільки з фотографій і фільмів. Буду сподіватися, що обставини поставляться прихильно і колись-таки випаде така нагода.

— А які ваші побажання землякам Сидора Артемовича, молодому українському поколінню, яке свято зберігає пам’ять про воєнні роки і партизанський подвиг?

— Побажання одне — не забувати той час, завжди пам’ятати дорогу ціну, яку заплатили наші народи за велику Перемогу.

Необхідно, щоб військово-патріотичне виховання стало одним із основних шкільних предметів, а розповіді ветеранів були невід’ємним елементом освіти. Не знаючи минулого, тим паче такого великого і славетного, ми прирікаємо себе на духовну убогість і темряву. Не тільки в школах, коледжах, вишах, а й у кожній сім’ї повинні свято шанувати пам’ять про ветеранів. Зрештою, справа не в Ковпаку чи комусь іншому, але мало які народи світу можуть похвалитися такою історією, як наші слов’янські. Це необхідно особливо цінувати і ретельно берегти.

Бесіду вів Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
(Суми — Єкатеринбург — Суми)

ДОСЬЄ «УК»

Ігор КОВПАК. Народився 19 жовтня 1953 р. в с. П’ятихатки на Дніпропетровщині. Закінчив планово-економічний факультет Свердловського інституту народного господарства за спеціальністю «Економіка торгівлі». Президент компанії «Кіровський» (мережа супермаркетів у м. Єкатеринбурзі). Заслужений працівник торгівлі Росії, лауреат премії Ради Міністрів СРСР. Депутат Палати Представників Законодавчих зборів Свердловської області, голова комісії з питань розвитку малого та середнього бізнесу та їх законодавчого забезпечення. Кавалер ордена Святого благовірного князя Данила Московського.

Захоплення: хокей, теніс, лижі. Футбольний фанат.

Одружений. Має чотирьох синів.