Кожен, хто хоч раз брав у руки бойову зброю і стріляв з неї по мішені на полігоні, знає, що цей процес дуже відрізняться від хвацької стрілянини, досі баченої у стрічках-бойовиках. А кому довелося побувати у справжньому бою, той зміг переконатися: це важке випробування не йде в жодне порівняння з полігонними навчаннями навіть у близьких до бойових умовах. Проте саме в боях бійці стають справжніми солдатами. Такі складні університети пройшов і уродженець Донбасу Михайло Жилін, який добровільно пішов у пекло боїв на території свого краю.

«Жителів Донбасу готували воювати проти інших українців»

Михайло — майже типовий представник «українських донецьких», у яких на початку та в середині 1990-х років почало переважати не регіональне, а українське начало. Хлопчина народився у звичайній робітничій сім’ї в Сєверодонецьку Луганської області й деякий час майже нічим не відрізнявся від однолітків. А вже після закінчення дев’ятого класу свідомо почав спілкуватися українською мовою. Старшокласника навіть не зупинило те, що на Донбасі таке трактують лаконічним осудом: націоналізм. Як згадує, поштовхом для вибору став тріумф гімнастки з Донецька Лілії Подкопаєвої на Олімпіаді в Атланті й величезна гордість за свою державу.

Після закінчення школи із золотою медаллю навчався на філологічному факультеті Донецького національного університету, вступив до аспірантури на кафедру української літератури, писав дисертацію про українське літературне необароко, викладав у Донецькому юридичному інституті МВС України, працював літературним консультантом у Донецькому українському академічному музично-драматичному театрі й мав чимало творчих та інших планів. Однак суто мирні наміри заклякли на півдорозі з дуже вагомої причини. На жаль, почалися справджуватися передчуття такого розвитку трагічних подій.

«Ніколи не вважав себе провидцем, але на відміну від багатьох людей, які тільки у 2014-му переконалися у підступній сутності Росії, я ще в середині  2000-х відчував, що сусід піде на нас війною. Особливо після відомих подій біля острова Тузла. А далі більше: тривалий час росіяни наполегливо промивали мізки жителям Донбасу і фактично готували їх воювати проти інших українців.

Ще у 2010 році звернув увагу на таке. Курсанти юридичного інституту, які донедавна не прочитали навіть кількох художніх чи документальних книжок, раптом стали експертами в питаннях волинської різанини, «донецько-криворізької республіки». Вони із захопленням розповідали про озброєння та матеріальне забезпечення російських силовиків. А знайомі повідомляли, що під Лиманом наші «брати» почали створювати російські православні патріотичні табори», — згадує він.

Далі були Революція гідності у столиці та Майдан у Донецьку. Зібрання українських патріотів було нечисленним і постійно відчувало тиск місцевого антимайдану, що мав вигляд збіговиська маргіналів і представників криміналітету, які розперезалися через пасивність правоохоронців. А вбивство Дмитра Чернявського та жорстоке побиття інших українських патріотів зайвий раз переконали: місцева влада і представники силових структур цинічно злили учасників про­українських акцій тутешнім бандитам і російським «туристам». А коли російські диверсанти захопили донедавна мирний Слов’янськ, стало очевидно: це війна.

Михайло підтверджує, що багато українських патріотів Донецька тоді відчули абсолютну безвихідь. «Виявилося чимало охочих взяти в руки зброю і стати на захист України, але… Ми з друзями зверталися до військкоматів у Донецьку й Макіївці, наражаючи себе і родини на серйозну небезпеку. Бо тоді не було жодної впевненості, що офіцери, з якими спілкувалися, не стали завербованими агентами «руского міра» і чимало земляків у міліцейській та військовій формі не перейшли на бік окупантів».

Збагачувалися досвідом  під час боїв

А у травні справжня війна увірвалася і в Донецьк. Перші бої біля донецького аеропорту збили пиху з озброєних до зубів чеченських найманців та російських спецпризначенців, які нахвалялися штурмувати Київ чи Львів. Чималу їх кількість відправили вантажем «200» туди, звідки вони припхалися, проте це не зупинило сусіда-агресора. Михайло із дружиною тоді виховували двох маленьких доньок, і саме діти деякий час зупиняли його йти добровольцем у військкомат. У них у сім’ї навіть існувала домовленість: він піде воювати тільки після початку повномасштабної агресії за участі російських кадрових «іхтамнєт».

Це відбулося після драматичних подій біля Іловайська та окупації Новоазовська. У недавно визволеній від окупантів Великій Новосілці таки пішов у військкомат, і після майже формальної медкомісії його зарахували до 22-го батальйону територіальної оборони.

Військовий однострій Михайлові вперше довелося вдягати ще під час строкової служби в навчальному центрі з підготовки бійців для Сухопутних військ «Десна». Каже, що романтичні уявлення про військову службу розвіялися дуже швидко. Армія роззброювалася, деградувала, і про якусь серйозну підготовку не йшлося.

«Я тоді мав спеціальність механіка-водія «Шилки», але, не повірите, жодного разу не водив цієї зенітної самохідної установки. А коли пізніше потрапив до однієї з частин ПВО і став командиром відділення ПЗРК-2 «Стріла» (переносний зенітно-ракетний комплекс), то за час служби бачив цю зброю тільки… на зображеннях у навчальних класах. Оце і вся підготовка».

Заради справедливості варто зазначити, що коли наприкінці 2014 року під час ротації доброволець удруге потрапив до «Десни», помітив тут разючі позитивні зміни. Безслідно зникли фарбування трави і самодурство командирів. Натомість — постійні практичні навчання, безкінечні стрільби, а ще різноманітні ноу-хау бійців, які, здобувши бойовий досвід, намагалися вдосконалити військову техніку. Наприклад, умільці бралися приварити на «мотолигу» — МТЛБ (багатоцільовий транспортер легкий броньований) одночасно і ЗУшку 23-2 (спарену зенітну установку), і міномет «васильок», створюючи цілком боєздатний трансформер. Тобто бойовий дух українських бійців та ініціатива перебували на великому підйомі.

А у збірному пункті в Харкові добровольці також не били байдиків: стріляли на полігоні, вчилися рити окопи, проводили інші навчання. Необхідність такої підготовки Михайло Жилін оцінив, потрапивши до ВОП (взводного опорного пункту) на лівому березі Сіверського Дінця в Луганській області, де народився. Як розповідає, ворог був на протилежному березі річки, а їхній батальйон і група десантників 80-ї бригади контро­лювали переправу і прикривали від диверсійно-розвідувальних груп артилерію 24-ї бригади.

На війні як на війні: українські бійці під час локальних боїв постійно збагачувалися досвідом. Приміром, багатьом із них тоді вперше довелося стріляти в умовах нульової видимості, адже на весь ВОП був один прилад нічного бачення. Та й загалом з найважчого озброєння батальйон мав дві старенькі ЗУшки, які часто виходили з ладу, і кілька станкових протитанкових гранатометів та автоматичних станкових гранатометів. Але навчилися володіти ними значно краще, ніж «оплаченці» проросійських незаконних збройних формувань. Ті дуже лютували, потерпаючи від влучних пострілів наших бійців, і періодично викликали на допомогу реактивну артилерію, що у разі влучення могла б зрівняти із землею їхні позиції.

Але «іхтамнєти» стріляли кепсько: якось ворожі реактивні снаряди, випущені із «Градів», почали розриватися аж за три кілометри від окопів і бліндажів — біля сіл Боброве та Борівське. А щоб відмазатися від обстрілу мирних населених пунктів, російська пропаганда хутко почала переконувати місцевих жителів, що їх обстріляв український ВОП. Хоч у них, звичайно, не могло бути такого потужного озброєння.

Довелося повоювати Михайлові й на території Донеччини: частина батальйону тримала оборону поблизу Верхньоторецького — населеного пункту, розділеного лінією фронту навпіл.

«Ми стояли на околиці й активно закопувалися в землю, бо ворог постійно обстрілював нас із мінометів. Тоді переживали один з найважчих на передовій стан — не могли дати здачі. Тобто нічим було адекватно відповісти, бо наших «васильків» ще не підвезли. Щоправда, поряд було кілька танків. І коли ворожий «таксист» (так ми називали міномет у кузові «Газелі») зовсім нахабнів, танки стріляли з нашої позиції у відповідь, а бойовики тоді швидко тікали».

Після «другого Мінська» на передовій стало значно тихіше. Щоправда, бійці спостерігали заграву і відблиски боїв біля Дебальцевого, які вели російські «іхтамнєти», порушуючи мінські угоди. А одного лютневого дня хлопці вирішили влаштувати розвідку боєм, щоб нарешті покласти край мінометним обстрілам. І саме тоді під час стрілянини Михайло Жилін зазнав важкого поранення.

«Усе відбулося блискавично. Пролунала коротка черга, і враз немов обпекло у грудях. Пізніше стало відомо, що куля прошила мене наскрізь усього за три сантиметри від серця. Дізнався про вмілі дії хлопців, які дали вдалу відповідь ворогові з підствольників і швидко витягли мене з небезпечної зони. Моїми рятівниками стали бойові побратими Едуард із Краматорська та колишній афганець Володимир із Вінниччини, а наш водій Іван Пілат дуже оперативно відвіз мене до Покровська, де зробили першу операцію. Хірург, який опікувався мною, так і сказав: «Дякуй друзям. Бо ще б кілька хвилин — і медики вже нічого не змогли б удіяти».

Потім була операція у Дніпрі, куди пораненого доставили гелікоптером, ще одна — у Києві, а завершувалось лікування у шпиталі Харкова. З огляду на важке поранення доброволець вже не зміг повернутися до свого бойового підрозділу. Та знов отримав змогу працювати за довоєнним місцем роботи — на кафедрі української літератури Донецького національного університету імені В. Стуса, який перебрався до Він­ниці. А віднедавна викладає літературу і мову в біо­технологічному ліцеї «Радовель». І звичайно, проводить велику виховну патріотичну роботу серед дітей та юнацтва. Тим більш, що російська пропаганда й надалі поширює брехню, що всі як один жителі Донбасу воюють з Україною, захищаючи геополітичні інтереси Кремля.