Його позивний — «Квіточка»

Рідні Білашки зустріли демобілізованого Ігоря Кучеренка п’янкими весняними пахощами, радісними голосами односельців, які вітали з поверненням із війни. Хоч не був тут лише 14 місяців, а все ніби нове. Рідне, знайоме, а все-таки нове. Та він і сам, на певний час відірваний від свого звичного життя, від сільської роботи, відчував у собі переміни: те, що колись хвилювало, не давало спокою, ніби відійшло кудись на задній план. Головне — діти, дружина, мама, друзі, бойові побратими, річечка Білашка, яка привітно поблискує у вранішньому тумані…

Війни без втрат не буває

Він іде до болю знайомим з дитинства селом, ручкається з давніми приятелями, обіймається з друзями, яких у нього щонайменше пів-Білашок, натомість у душі ніби якась пустка, немов бракує чогось головного. Тільки дзвінки мобільного повертають його на якісь миті туди, де лишилися вони — однополчани, без яких тепер важко звикати до сільських буднів. Вони не забувають його, розпитують про теперішнє життя, дають поради…

Про побратимів із передової у Ігоря Кучеренка спогади найкращі. Весняними вечорами, коли над селом опускається тиша, він часто згадує пережите. Буває, що й уголос. Дружина сідає біля нього, діти притуляють до татка свої теплі голови й слухають, не перебиваючи. Тільки хіба можна передати словами все пережите там! Скільки разом вистраждано, скільки втрачено бойових побратимів, скільки всього передумано!

Молодого заступника командира взводу Ігоря Кучеренка поважали і молоді воїни, і ті, кому за 50. За його вимогливість та гостре слово ніхто не ображався. Армія є армія. Дисципліна, кожна врахована дрібниця у тяжких боях віддячували сторицею. Не одному зберегли життя. Йому часто телефонують і тепер. Не лише з 93-ї окремої гвардійської механізованої бригади, а й із добровольчих батальйонів. Тобто ті, з ким пліч-о-пліч воював.

Ігор намагався бути для бойових товаришів дбайливим командиром, робив усе, аби зберегти їхні життя. Але на війні без втрат не буває. Часто згадує про поранену 25-річну медсестру Ірину Іванюш із позивним «Лютик». Дівчина підірвалася на міні поблизу Донецька під час виконання бойового завдання. Їй відірвало обидві ноги, осколок пройшов скрізь око. Однак бажання жити перемогло.

Ігор також має кілька поранень. Однак вони ніде у документах не зафіксовані, бо зазнав він їх, як сформулювали командири, «через порушення техніки безпеки». Яке? Був без бронежилета. Однак там не завжди мали час думати про власну безпеку. Та він зрештою ні про що не шкодує.

…До тальнівського військкомату Ігор прийшов добровільно. Каже, хотів помститися за товариша по уманському агротехнічному коледжу — добровольця 34-го батальйону кіровоградської територіальної оборони, молодшого сержанта Олександра Чалапчія з Ульянівки, який втратив на війні обидві ноги.

Попросився в Добровольчий український корпус «Правого сектора». Але у військкоматі направили до іншого підрозділу. Військову підготовку проходив у навчальному центрі «Десна». Звідти у складі гвардійської механізованої бригади його й направили на Донбас. Спочатку його підрозділ кинули під Горлівку на підсилення 25-ї бригади. Потім передислокували в авдіївську промзону. Звідти — у Водяне, Опитне, до шахти Бутівка. Дослужував на Пісках, на «Мурашнику». Біля донецького аеропорту бійці батальйону «Карпатська січ» облаштували позицію «Мурашник». Так її назвали тому, що працелюбні військові кожну вільну хвилину витрачали на зведення нових укриттів, бліндажів і вогневих позицій.

Ось так у бойових буднях і промайнув рік і два місяці. 11 місяців воював на нульовій лінії розмежування, тобто на самій передовій. Увесь час його підтримували рідні, учителі та учні Білашківської школи і тальнівська волонтер Тетяна Моряк.

Як у цивільному житті, тільки гостріше

Спогади про армію в нього неоднозначні. На уявні ваги часом лягають болючі роздуми про витоки безприкладного героїзму його товаришів і негідних учинків окремих військових. В армії — все як у цивільному житті, тільки значно гостріше. І суспільні болячки та виразки — також. Траплялося всяке. На «сєпарських» сайтах раптом з’являлися відомості про бойових товаришів. А за його голову там ще й винагороду пропонували. Звідки просочувалася інформація?

А як вийшло з «посмертною нагородою»? Пам’ятний нагрудний знак «93-тя Окрема Гвардійська механізована бригада» йому присвоєно посмертно. Він і досі не може збагнути, як так сталося і хто видав фіктивні відомості про його смерть. У цьому ще слід розібратися. Недбалості в армії не повинно бути. Хоч на війні трапляється й не таке. Однак він не засмучується: каже, значить, довго житиме.

Боєць згадує, що далеко не всі армійські командири уважні до підлеглих. Один із них так і не запам’ятав прізвища сержанта. Плутав його з позивним «Квіточка». Так і в документах записав: «Видати сержанту Квіточці…» У батальйоні жартували: «Та чого ти, «Квіточка», засумував? Адже квіточка — це символ життя».

Ось так і відслужив на війні сержант Кучеренко. Спробував усього. Пережив і «посмертну» нагороду, і уявний полон. Не раз матері Ігоря телефонували невідомі аферисти. Мовляв, ваш син у полоні, платіть гроші. Мама однак на цю провокацію жодного разу не піддалася. Хоч і розривалося серце, але набирала номер його телефона. Виявлялося, що ніякого полону немає, а син перебуває в бойовому підрозділі.

…Іде вчорашній воїн рідним селом. Не може намилуватися його мирною красою. Назустріч зі школи вибігає дітвора.

«Назва Білашки, — згадує Ігор слова своєї вчительки, — у перекладі з давньоруської мови означає «сухе місце серед боліт». Існує також кілька легенд про походження назви села, яка, можливо, пішла від прізвиська козака Білаша. Або, ймовірно, його назвали так завдяки покладам у цій місцевості білої глини…»

Він дихає рідними Білашками і не надихається. Але якщо вдруге покличуть на захист Вітчизни, каже, що знову візьме до рук зброю. «Квіточка» — завжди у строю.