Минуло 25 років, відколи в Україні, тоді ще республіці у складі СРСР, 18 квітня 1991-го утворено новий вищий орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів. Він став ровесником нашої незалежної держави, йому першому довелося розв’язувати безліч проблем її становлення, багато чого створювати наново, часто навмання, роблячи різні спроби, припускаючись помилок.

Варто нагадати, що початок 1990-х ознаменувався надзвичайними суспільно-політичними подіями через кризу в СРСР. Вони були лавиноподібними: 1990 року пройшли вибори депутатів Верховної Ради УРСР, склад якої майже повністю оновився; було ухвалено Закон «Про економічну самостійність Української РСР»; 24 серпня 1991 року народні обранці схвалили Декларацію про державний суверенітет; проголосили утворення самостійної Української держави. А вже 1 грудня того самого року відбулися Всеукраїнський референдум і вибори Президента: вони підтвердили бажання абсолютної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно розв’язувати внутрішні політичні й економічні проблеми. І вже через тиждень, 8 грудня, керівники трьох країн підписали Біловезьку угоду, яка зафіксувала розвал СРСР.

Новий виконавчий орган

В Україні для вдосконалення структури державного управління провели реорганізацію центральних виконавчих органів, а новостворений Кабінет Міністрів очолив Вітольд Павлович Фокін. Йому довелося стати останнім керівником Ради Міністрів УРСР і першим в історії Прем’єр-міністром суверенної України. З цього приводу він пожартував, мовляв, «приймав естафету начебто сам від себе».

До складу нового уряду за час його функціонування входили: перший віце-прем’єр-міністр К. І. Масик, згодом В. К. Симоненко, віце-прем’єр-міністри О. С. Масельський,  В. П. Ситник, О. І. Слєпічев, державний секретар (міністр КМУ) В. Ю. Пєхота, а також міністри В. І. Антонов, В. З. Борисовський,  В. Д. Гладуш, В. Т. Лановий, Є. К. Марчук, А. К. Мінченко, О. М. Ткаченко, які відповідали за здійснення реформ у відповідних напрямах, інші керівники окремих відомств. До складу КМУ увійшли 22 міністерства, кількість державних комітетів визначав уряд. Тривав постійний пошук оптимальної структури органів управління. Наприклад, скасували інститут державних міністрів, які стали керівниками новостворених міністерств або відомств.

З утворенням незалежної Української держави виникли нові напрями у розвитку економіки, соціальної сфери і суспільства загалом. Значно змінилися завдання уряду. Його структура мала більшою мірою відповідати ринковим відносинам, вирішенню питань стратегії розвитку, реформування економіки, міждержавних відносин, посилення розвитку інформаційних ресурсів і технологій, забезпечення комунікаційної взаємодії влади і громадськості тощо.

Тож зміни відбулися і в структурі та роботі апарату. Натомість головне завдання залишилося тим самим — допомагати урядові. Згідно з рішеннями Кабінету Міністрів України, на основі управління cправами РМ УРСР утворили апарат уряду УРСР, штат якого (485 осіб), попри значне розширення функцій уряду, майже не збільшився. «У мене, — казав свого часу Прем’єр, — було три помічники, двоє охоронців і жодного радника». Певною мірою урядовці відійшли від галузевої радянської структури апарату. Треба було кардинально змінювати психологію кадрів, впроваджувати нові методи роботи і підходи до вирішення державних питань. Як згадував Вітольд Павлович, в уряді вдалося створити механізм реальної відповідальності кожного за виконання своїх функцій.

В умовах горбачовських змін

Перебудова, яка не зачіпала основ командно-адміністративної системи, зумовлювала розбалансованість економіки. Дванадцята п’ятирічка не стала поворотним етапом у розвитку СРСР, як намічалося. За оцінками офіційної статистики, в 1991 році валовий національний продукт на його території відповідав рівню 1985-го. Вперше за всі повоєнні роки промисловість УРСР не тільки не дала приросту продукції — зменшилися її обсяги, національний дохід знизився на 11%, погіршилося життя населення.

Україна мала власну концепцію переходу від директивної до ринкової економіки, яку в жовтні 1990 року склала група економістів під керівництвом Вітольда Фокіна. Але вона була пристосована до умов у складі СРСР. Керівництво республіки доводило до центральних органів влади думку щодо шляхів подальшого розвитку країни. На засіданні ВР СРСР 16 листопада1990 року Фокін розкритикував діяльність союзного керівництва та його політику, спрямовану на збереження СРСР в старих найгірших формах його існування. Він у присутності президента СРСР Михайла Горбачова заявив: «В основі економічної і політичної кризи, що вразила Союз, лежить непослідовна, а часом просто позбавлена логіки політика, яку здійснює керівництво країни».

Уся історія СРСР пронизана прагненням союзної влади до централізації управління та боротьбою республік за розширення своїх прав. Ще під час утворення Союзу (1922-го) пропонували проект автономізації, який передбачав цілковите позбавлення суверенітету республік. Тоді протидія голови РНК УСРР Х. Г. Раковського перешкодила цьому. Тільки в окремі короткотермінові періоди (НЕП, хрущовська відлига) союзна влада йшла на децентралізацію. Під час перебудови роль центру не змінилась, він як завжди діяв командними методами, нехтував інтересами регіонів. Це змушувало керівництво республік самостійно шукати вихід.

Перші  кроки

Процес політичних, економічних і соціальних перетворень в Україні відбувався дуже болісно. Президент Леонід Кравчук згідно з внесеними змінами у чинну Конституцію став і главою держави, і очолив виконавчу владу, що визначило певні суперечності. Прем’єр мав інший погляд щодо розподілу владних повноважень, але, як він згадував, вдавалося тримати ситуацію під контролем, щоб хаос і безладдя не заполонили країну. І це досягалося завдяки порозумінню й узгодженості між президентською та виконавчою гілками влади. На всіх вистачало роботи й повноважень, і кожна з них сумлінно робила свою справу.

Незалежній Україні дісталася від СРСР потужна промислова спадщина, яка потребувала пильної уваги влади до її збереження та використання, уміння знайти оптимальне поєднання між державною й приватною власністю, між мірою контролю й регулювання держави, а також ринковими механізмами. Уряд мав організувати перехід у власність України великої кількості підприємств і організацій, які раніше підпорядковувалися союзному уряду, включити їх у загальну систему державного управління.

Треба було якнайшвидше переорієнтувати підприємства на ринкові умови господарювання, перейти на систему обліку реалізованої продукції, тобто виробляти її стільки й такої номенклатури, скільки продається. Через те що великі підприємства зазвичай були й містоутворюючими, виникла проблема збереження та утримання об’єктів соціальної інфраструктури.

Державний міністр з оборонного комплексу і конверсії Віктор Антонов розповідав про ту велику і напружену роботу, яку довелося проводити з пристосування колишніх союзних підприємств до ринкових умов. Проблематично було переорієнтувати їх на випуск цивільної продукції, товарів повсякденного попиту для населення, яких завжди бракувало за радянських часів. Україні вдалося зберегти ядро наукового й технологічного потенціалу в літако-, танко-, суднобудуванні та ракетно-космічній галузі. Державному міністру з промисловості й транспорту Віктору Гладушу, помічником якого я працював, довелося тоді вирішувати багато питань щодо організації нових держкомітетів з металургії й вугільної галузі, а згодом створювати Міністерство промисловості у новому не зовсім звичайному форматі — на основі металургійних, хімічних, нафтохімічних та газових підприємств. Вугільні підприємства були підпорядковані створеному Держкомвугіллю.

Ми були свідками кардинальних змін у діяльності Кабміну, зусиль, спрямованих на пом’якшення наслідків швидкого падіння промислового виробництва. Новий характер виробничих відносин потребував певної адаптації, виваженого підходу до питань роздержавлення. Передбачалося поступове скорочення державного сектору економіки. Найприбутковіші підприємства мали певний час залишатися у власності держави, деякі з них, які мали стратегічне значення, взагалі не можна було приватизовувати. Вітольд Павлович знав, що через цю концепцію уряду він був незручним для тих, хто мав доступ до великого капіталу, кредитних та адміністративних ресурсів, але такий підхід вважав правильним.

У відповідь на дії Москви Кабінет Міністрів України запровадив 1992 року купони багаторазового використання, чим започаткував  вихід України з рубльової зони. На думку голови уряду, який ініціював цей план, такий захід мав захистити внутрішній ринок від рубльової інтервенції. І хоча все сталося не зовсім так, як гадалося, це мало позитивний результат. Прем’єр як комплімент сприйняв нарікання в мемуарах ідеолога російської економічної реформи пана Гайдара, «що саме через Фокіна Росія здобула свою грошову незалежність значно пізніше, ніж Україна».

Відставка

Ситуація в Україні погіршувалася, посилювалися процеси економічних деформацій, тенденції до соціальних розшарувань у суспільстві. І це сталося через багато незалежних від уряду причин. Насамперед через тотальний розрив загальносоюзних економічних зв’язків, що спричинило катастрофічний спад виробництва, гіперінфляцію та різке зниження життєвого рівня населення. Не можна було перебудовникам так по живому різати. Не сприяли діям уряду і політична нестабільність та невизначеність, яку саме державу будувати. Ускладнювали роботу Кабміну намагання парламентаріїв втручатися в його прерогативи, в поточні справи.

Вітольд Павлович розповідав, що його добровільна відставка була пов’язана з рішенням про вихід України з рубльової зони: на його думку, Президент ухвалив його під тиском політиків помилково і завчасно. Він, не маючи змоги запобігти цьому, як людина цивілізована подав у відставку, домовившись з Головою Верховної Ради Іваном Плющем, що уряд працюватиме. Але 1 жовтня 1992 року парламентарії проголосували за зміну всього КМУ, хоча за чинною тоді Конституцією це не було обов’язковим. Прем’єр потім жалкував, що погарячкував, адже його команда фахівців високої кваліфікації могла і надалі бути корисною.

За чверть віку змінилося понад півтора десятка урядів. Ми перегорнули тільки першу сторінку історії виконавчої влади незалежної України. Її літописці впряглися у неймовірно складну роботу, де не все виходило як слід, але саме вони заклали перший камінь у підмурівок, започаткували будівництво нової Української держави.

Вольт ДУБОВ,  
публіцист, ветеран держслужби,  для «Урядового кур’єра»