Музикант і композитор
Кирило СТЕЦЕНКО
Із Кирилом Вадимовичем Стеценком, онуком відомого композитора, громадського діяча початку ХХ століття Кирила Григоровича Стеценка, ми зустрілися недільного ранку в кав’ярні. Ці дві години ледь вдалося викроїти зі щільного графіка пана Кирила: тривала напружена підготовка до його сольного концерту. Проте часу вистачило, аби відчути внутрішню інтелігентність і незалежність цього чоловіка та відданість справі, яку робить. Звичайно, багато що з розмови не вдалося втиснути в обмежені обсяги газетної шпальти. Але так буває завжди, коли щастить зустріти цікаву людину.
За покривалом небажаності
— Пане Кириле, у вашій і дідовій долі багато паралелей. Проте часто ті, хто має знаменитого предка, або ставляться до інших зверхньо, або ж комплексують. Як ця обставина впливала на ваше життя?
— Я ріс звичайною дитиною, не підозрюючи, що дід був знаменитим. Він помер задовго до мого народження, й лише поступово, з кожним роком дедалі більше, довідувався про Кирила Стеценка, його життя і значення для України. Цей процес триває й дотепер.
Зрозуміло, що за радянської влади половина його творчості й життя була за покривалом небажаності. Було відомо, що Стеценко — видатний український композитор-класик, який писав романси, мав обробки революційних пісень на кшталт «Варшав’янки» тощо і був учнем Лисенка. Насправді дід був не просто учнем Лисенка. Той сказав про Стеценка такі крилаті слова: «Ось хто замінить мене після моєї смерті». Очевидно, що мав на увазі не лише музичний талант діда, а і його суспільне покликання, бо Лисенко був також одним із культурних героїв нації, який концентрував довкола себе інтелігенцію, поставивши собі за мету національне відродження України.
Вже потім я дізнався, що дід, зокрема, видатний композитор церковної музики та священик забороненої в Радянському Союзі УАПЦ. З того, що створив Кирило Стеценко, духовна музика становить мало не половину. Я дивувався: чому її не можна почути ні на сцені, ні в церкві? Моцарта, Верді, Рахманінова можна, а Стеценка — ні! Потім зрозумів: Московський патріархат дозволяє виконання церковної музики лише церковнослов’янскою мовою та ще й з російською вимовою. А дід у справах національного церковного відродження був сподвижником митрополита Василя Липківського та впроваджував у богослужіння саме українські традиції.
І в цьому пізнанні було моє громадянське змужніння. Я почав розуміти, що ми живемо в особливій країні, де є специфічні стандарти й асиметричні цінності. Так, власне, через діда я пізнавав реальність. Але оскільки розвиток свого «я» у поєднанні з пізнанням геніальності діда був процесом досить повільним, це не впливало на мене так, аби я міг відчути свою зверхність над однолітками або навпаки — творчу закомплексованість перед предком-класиком.
— Звідки дізнавалися про Кирила Григоровича? Батько, вочевидь, не міг багато розповісти, бо дід помер, коли татові й десяти років не було?
— Багато розповідала його молодша сестра, тітка Нюся, що прожила понад 90 років. Вона жила в Польщі й приїздила до СРСР вже в досить поважному віці, проте була дуже активна й політично не залякана, як наші люди. Водночас ми підтримували стосунки з родинами українських класиків. Товаришували з Лисенками, а коли жили у Львові, ми з татом навіть прогулювалися з композитором Василем Барвінським. Причому я уявлення не мав, що це український класик і «небезпечний дисидент», він видавався мені просто таким цікавим дідусем, що мешкав у сусідньому кварталі.
Я постійно співпрацюю з дослідниками творчості діда. Зокрема нещодавно знаменитому українському диригентові Миколі Гобдичу вдалося зробити відкриття, знайшовши досі не відомі партитури Стеценка. Відомо, що написано три літургії, «Панахида», «Всенічна», «Вінчання», кілька «Херувимських» тощо. Ці твори зафіксовано в каталозі, проте ніхто не знає, де ноти усіх шедеврів. Микола Гобдич у співпраці з архівістами бібліотеки ім. В. Вернадського знайшов рукописи. Вони не були жодним чином позначені — ані автора, ані підпису чи назви. Проте пан Микола, котрий бачив і виконував багато творів Стеценка, за розчерком пера впізнав автора. Ноти вимагали навіть не реставрації, а реконструкції, бо певні частини тексту було пропущено.
Торік презентували чотири компакт-диски та партитури духовних творів Кирила Стеценка, записаних камерним хором «Київ» під керівництвом Миколи Гобдича. Тож вважайте, я знову відкривав для себе діда.
Ще одна цікава деталь. Нещодавно мені написав відомий оперний співак Павло Гунька, який живе в Лондоні. Його мама — англійка, тато — українець. Він вирішив виконати всі 50 романсів Кирила Стеценка й попросив посприяти йому. В Україні, до речі, спромоглися виконати лише близько третини.
Отже, завдяки Павлові Гуньці я знову відкривав для себе діда й нарешті зміг почути всі його романси. Бо раніше це не можна було зробити не через цензуру, а інерційність і провінційність нашої академічної вокальної школи, яка дотепер ще лишається ментальним постколоніальним васалом Росії й Заходу. Саме тому педагоги, навіть маючи партитури Стеценка, не задають своїм учням тих романсів, яких не чули самі. Існує зачароване коло. У цьому криється комплекс меншовартості та брак такого, знаєте, культурницького горіння — відкривати щось,?бути першим.
Вибір між легким і правильним
— В житті Стеценка-діда й онука є ще одна паралель: обом довелося робити в житті вибір між тим, що правильно, й що легко. У вас був період двадцятирічного «заслання» зі столиці до Рівненської філармонії. Зокрема через участь у славнозвісному рок-гурті «Еней», де ви творили разом із Тарасом Петриненком, Миколою Кириліним, Геннадієм Татарченком. Розкажіть про це.
— Все почалося приблизно в шостому класі. Під час підліткового дозрівання нас цікавили не лише дівчата, а й сучасна музика — не та, що звучала в «совку», а альтернативна, котра існувала ніби в паралельному світі, — «The Beatles», «Thе Rolling Stones», «Beach Boys», «Monkeys» тощо. А ми всі були фахівцями, бо вчилися в школі для особливо обдарованих дітей — ми називали її школою для «особо одурьонних» (усміхається). Для нас це була енергія, драйв і, звичайно, в період парубоцтва — ще й еротика.
Власне, цього нашого захоплення — рок-музики — ніхто не забороняв. А з іншим — довгим волоссям — були проблеми. Директором школи в той час був Олег Павлович Бєлофастов, котрий мав погляд удава, який гіпнотизує жертву. Я не раз переживав стани кролика. А головною фішкою директора було те, що міг запросити до свого кабінету й там обстригти.
Такі таланти, як мій однокласник Тарас Петриненко, подібно до Моцарта чи Прокоф’єва, могли з першого разу запам’ятати пісню й, сівши за рояль, зіграти й заспівати її. Причому, не знаючи ні англійської, ані італійської, Петриненко міг точно імітувати будь-яку, співаючи текст, ніби в оригіналі.
Отак у старших класах школи спонтанно виник «Еней», лідером якого був Тарас Петриненко. Мені дуже хотілося потрапити до ансамблю, проте не вмів грати на гітарі. Пощастило, що в нашому будинку жив хлопчик Боря, котрий і позичив мені гітару. А інший приятель, Мишко, приробив на неї саморобний звукознімач. Таким чином я почав самотужки вчитися гри й уже міг претендувати на місце в «Енеї». Пізніше та сама дідова сестра, що жила в Польщі, зробила мені сюрприз — подарувала чеську електрогітару «Іolana-Star».
Все складалося добре. Ми вже тоді відчули, що є носіями українського духу, культури, традиції. Популярність зростала, надходили сотні листів від прихильниць. Ми бачили, як впливаємо на людей, навіть розуміли свою відповідальність.
А 1977 року нами зацікавився КДБ, побачивши в нас буржуазних націоналістів. Це стало для мене великою школою соціального змужніння й потужним стимулятором вивчення соціальних наук. Саме через це я не став вузьким музикантом, а був залучений до громадсько-політичного життя. Це був великий стрес, коли тебе переслідують, вербують, викликають на допити, коли ти мусиш робити важливі вибори в житті. Наприклад — бути виїзним артистом, закордонним гастролером чи жити зі своєю совістю.
В?результаті так і не став лауреатом міжнародних конкурсів, бо виїзд за кордон заборонили. Я знайшов у собі сили відмовитися від співпраці. Хоч вибір був дуже важким: плани мав великі, а розуміти, що ти мусиш, відмовляючись від співпраці з КДБ, перекрити собі кар’єрну дорогу, було розпачливо. Водночас відчував, що він не вічний, і доведеться жити після КДБ. І буде соромно. І не лише перед самим собою...
Панування — це те, чого треба вчитися
— Ви багато чим займаєтеся, крім власне музики, що знову-таки наштовхує на паралелі з дідовим життям, який мав поза музикою ще 15 професій. Не ставитиму банальних запитань, як все встигаєте, натомість хоча б коротко розкажіть про те, що плануєте далі.
— Правду кажучи, все й не встигаю. Але завдяки тривалому досвідові роботи в системі менеджменту, особливо стратегічного, нещодавно вибудував модель життя на наступні 20–30 років. Усі свої професії та зацікавлення хотів би інтегрувати навколо артистичної діяльності. Зокрема це проект «Галерея скрипкових геніїв: серія з 12 тематичних програм, які передають історію скрипкового мистецтва у п’ятьох вимірах: артисти, композитори, педагоги, майстри, дослідники. Загалом розвиватиму вісім серій скрипкових програм, серед яких — «Репатріація українських імен», «Ексклюзиви», «Скрипкове дерево роду», «Чотири стихії скрипки», «Світові скрипкові прем’єри», «Практична віолопедія» та «Музика світових гір».
Нещодавно захопився такою річчю, як метаполітика. Вже доведеним стало те, що саме культурні цінності формують довготривалі успіхи спільнот, націй, країн. Про це ще у ХІХ столітті написав Макс Вебер, розмірковуючи про роль протестантської етики у формуванні капіталізму, котрий базувався на працелюбності, ощадливості, відповідальності, ініціативності, солідарності. Про те, як духовні цінності формують економіку й політику, писали психолог Еріх Фромм, соціологи Френсіс Фукуяма, Лоренс Гаррісон, Девід Лендс, Річард Флоріда та інші.
Тому всі розмови, що спершу має бути економіка, а потім культура, доволі наївні. Це мислення пострадянських людей, які виросли в лоні вульгарного матеріалізму, які не розуміють, що людина — не тварина, бо має ще й духовну надбудову. А в основі людської особистості лежать не лише потреби та інформація, а насамперед цінності — тобто не стільки те, що ми пізнаємо, а те, що ми обираємо.
22 рядок гімну України звучить так: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Панування — це те, чого треба вчитися, бо воно пов’язане з вибором, самоусвідомленням, ідеалами, технологіями впровадження ідеалів у реальність та відповідальністю. Такі речі ми проходили в школі імені Лисенка як професійні музиканти. Мені здається, що творчий досвід митця є цінним і для інноваційних суспільних практик, для формування ефективної держави, креативної української цивілізації, яку я називаю «Цивілізацією Серця».
Щодо програми «Репатріація українських імен», то вона пов’язана, наприклад, із постаттю Чайковського, якого я збираюся повернути в Україну. Бо він українець не лише за походженням — його творчість побудована на українському мелосі, жанрах, інтонаціях. Якщо ми його повернемо в Україну, то відвоюємо частину свого минулого культурного простору задля нашого спільного майбутнього. Це і є метаполітика, геокультура, стратегічне національне мислення. Воно гідне того, щоби цим переймалися політики, державні мужі, митці. І великі нації — китайці, французи, німці — розуміють і завжди над цим працюють.
Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Кирило СТЕЦЕНКО. Народився 1953 року. Скрипаль, композитор, режисер, продюсер, педагог. Закінчив Київську середню спеціальну музичну школу ім. М. Лисенка, Національну музичну академію України, Московську консерваторію. Лауреат всесоюзних та всеукраїнських конкурсів скрипалів. Зіграв понад три тисячі сольних концертів в Україні та за кордоном. Створив та очолював кафедру менеджменту шоу-бізнесу в КНУ культури і мистецтв. Голова Київського міського об’єднання ВУТ «Просвіта».
Ми в Google+