Колекціонер
Станіслав Перлін

Найбільшу в Європі унікальну колекцію поліцейських кашкетів, про яку знають не лише в Україні, а й далеко за її межами, зібрав головний експерт-криміналіст Харківщини Станіслав Перлін. У його кабінеті зберігається вже майже триста головних уборів стражів порядку з понад сотні країн світу.

Тут знайшли своє пристановище й не менш унікальні документи та старовинні фотографії різних епох, що зберегли образи людей, які чесно служили на благо Вітчизни або віддали за неї життя.

Усі експонати, за словами полковника-колекціонера, не лише допомагають гартуватися та відволікатися від суворих міліцейських буднів, а й дуже сильно живлять відвідувачів кабінету енергетично. Тож серед охочих ознайомитися з унікальною колекцією полковника міліції багато колег, студентів, журналістів. Погодився Станіслав Перлін показати та розповісти про неї і власкору «УК».

— Станіславе Ігоровичу, кашкети, що виставлені у вашому кабінеті, це не повна частина колекції?

— Так, її основу становлять документи і фотографії, пов’язані з історією поліції Російської імперії. Зрозуміло, в цьому розділі мене найбільше цікавить історія харківської поліції, жандармського управління. Наприклад, вдалося знайти інструкції харківської поліції тих часів, серед яких — навіть оригінальні документи часів правління царя Павла, де згадується харківська поліція. Паралельно колекціоную також усе, що стосується історії Харкова: це і фотографії, і документи. Зокрема, автографи. У моїй колекції є автографи кількох генерал-губернаторів — Петра Сабурова (1799 р.) Миколи Пєшкова (1906 р.) та інших. Їхні підписи оригінальні.

— Як з’явилася ідея збирати таку колекцію?

— Любов до історії. З дитинства хотів бути міліціонером і мріяв працювати в карному розшуку. Однак мене дуже приваблювала ще й історія. Пам’ятаю, як у другому класі прочитав книжку Рафаелло Джованьйолі «Спартак». Досі знаю її текст напам’ять. А в четвертому класі я цитував напам’ять «Спартака» аж три уроки підряд, бо мене просто не відпускала аудиторія. Пізніше, коли почав працювати в міліції, став цікавитися ще й історією своєї роботи. З’явилася відповідна гармонія: кадровий міліціонер, для якого праця — не лише можливість заробляти на життя, а й професійно виконувати роботу на дорученій ділянці.

Оскільки прийшов працювати в міліцію за покликанням, то мене в першу чергу цікавила історія людей, які займалися цією справою за багато років до мене. Адже змінилися лише техніка і законодавство, а методи і люди, які ризикували власним життям заради інших, — залишилися. Тож, як тільки випадає можливість щось знайти і прочитати про правоохоронців тих часів, це велика удача. Неабияку радість викликають знайдені фотографії офіцерів початку ХХ століття. Таких назбиралося більш як сотня. І кожна — привід для історичного розслідування: ким були ці люди, як склалася їхня доля. Бо саме в них, на мій погляд, і треба вчитися того, як з гордістю нести звання офіцера.

— Який з експонатів був найпершим?

— Радянський нарукавний шеврон. Я залишив його на пам’ять із власної форми радянського міліціонера, яку відмінили з розпадом СРСР. Потім з’явилися білоруський і український шеврони. Пізніше товариш привіз шеврон з Туреччини, а потім і кашкет. Так і пішло: друзі і знайомі привозили шеврони і головні убори поліцейських із різних країн, в яких вони бували на відпочинку чи у відрядженні. Я навіть вступив до харківського клубу колекціонерів, в якому перебуваю уже більш як 25 років.

— Коли легше було поповнювати колекцію: на початку її збирання чи тепер?

— З появою Інтернету. Саме з його допомогою вдалося поповнити колекцію багатьма експонатами. Наприклад, була у мене проблема з отриманням кашкета з Латвії. Незважаючи на те, що ця країна розташована не так далеко від України, ніяк не міг вийти на її полісменів. Допоміг американець, який побачив в Інтернеті мою колекцію і після нашого знайомства вислав кашкет поліцейського з Латвії. А ось такий самий експонат з Естонії мені допоміг здобути литовець, з яким раніше служили в армії. З ним також зв’язалися через Інтернет. На моє прохання він з’їздив до Естонії на вихідні і, виконавши замовлення, переслав його до Харкова. З Молдови кашкет привезли колеги-криміналісти, які проживають у Чернівцях, а відвідували цю країну у справах. Узбецькі колеги передали головний убір через дипмісію. Є кашкети з США, Німеччини, Бельгії, Франції і з таких країн, як Андорра, Монако, Аруба і невеличкої країни біля острова Фіджі, де всього троє поліцейських. Якби не Інтернет, зв’язатися з ними було б нелегко. Особливо важко діставати експонати з арабських країн, в кількох з яких існує заборона на продаж елементів форми, а в окремих — узагалі немає Інтернету. З цієї ж причини немає й кашкета з Північної Кореї.

— Чи є якісь унікальні екземпляри?

— Я намагаюся представити кілька видів кашкетів з однієї країни, щоб показати, які вони бувають узагалі. Десь місцевий колорит диктує форму, десь, як наприклад, в Англії — традиції. І там, де люди пишаються своєю поліцією, де хочуть бачити її красивою, — дуже гарна форма. Але набагато важливіша практичність, а не зовнішній вигляд. Наприклад, шолом англійських «боббі» здатний витримати удар палиці. А правоохоронці високогірного Непалу носять берети з вовни. В деяких африканських країнах головний убір поліцейських фарбують у білий колір, щоб він краще відбивав сонячні промені.

— Можете пригадати смішні історії, пов’язані з придбанням нових експонатів?

— Якось мої друзі, як тільки Таїланд став відкритий, поїхали туди і пообіцяли привезти звідти кашкет для моєї колекції. Та зробити це, як виявилося, було непросто. Тайський поліцейський, з яким вони познайомилися, не хотів свого кашкета ні продати, ні міняти, ні дарувати. Друзі потім дізналися, що проживає цей поліцейський неподалік від їхнього готелю, і почали його «обробляти». Вже в останній день перед від’їздом вони нагородили поліцейського подарунками, посадили за стіл та пригостили салом і українською горілкою. Той врешті-решт в подяку за щедру українську гостинність подарував свого кашкета, який перебуває нині з іншими експонатами в моєму кабінеті.

— Станіславе Ігоровичу, а як до вашого нестандартного робочого місця ставиться вище керівництво?

— З розумінням. Враховуючи те, що я працюю в службі, яка займається, крім розкриття злочинів, ще й наукою, постійно беру участь у різноманітних проектах. Один з останніх був присвячений 90-річчю карного розшуку. В його рамках вийшла книжка, до якої увійшло багато інформаційного і фотографічного матеріалу з моєї колекції.

— Відомо, що частину експонатів ви передали до музею меморіального комплексу «Висота маршала Конєва». Чи не важко було з ними розлучатися?

— Ні, не важко, бо я люблю музеї і завжди, якщо можу, допомагаю їм. От меморіальному комплексу «Висота маршала Конєва» передав майже півсотню експонатів, пов’язаних з історією міліції і армії. Серед них — посвідчення офіцерів, фотографії і найголовніше — форма правоохоронців тих років. Більшість з них зібрав під час роботи начальником Фрунзенського райвідділу міліції Харкова. Тоді до річниці району разом з колегами створили повноцінний музей із справжніми дореволюційними карними справами, мундирами і багатьма іншими цікавими експонатами. Після того допомагав створити музеї ще у двох райвідділах міліції. Але, на моє глибоке переконання, зібрані експонати повинні працювати. А працюють вони лише тоді, коли їх бачить якомога більше людей. І для цього кращого місця, як музей меморіального комплексу «Висота маршала Конєва», не може бути! І це стосується будь-якої колекції. Бо якщо вона лежить і припадає пилом у скринях — це вже не колекція, а просто склад речей. Тому я роблю все для того, щоб зібрані матеріали працювали. Зокрема, майже тисячу шевронів, з яких починалася моя колекція, подарував музею столичної академії МВС України. Збираюся передати ще одну цікаву добірку експонатів зі своєї колекції до музею харківської міліції. Це — дореволюційні кайданки, відмички тощо.

— Чи думали над подальшою долею колекції? Можливо, варто створити приватний музей, у якому можна було б розмістити усі зібрані матеріали?

— Як у фахового міліціонера у мене повністю відсутня комерційна жилка. Через це приватного музею однозначно не буде. Натомість виношую ідею створити музей криміналістики, який можна буде розмістити вже в новому приміщенні центру на вулиці Володарського. А це — 10 тисяч квадратних метрів, де будуть не тільки лабораторії, тут вистачить місця і для музею. І не лише нашої служби, а й реорганізованого льотного училища. Бо сьогодні його ветеранам, які приїжджають до своєї альма-матер, немає навіть куди зайти. Ми ж зробимо експозиції обох музеїв доступними усім.

Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Станіслав ПЕРЛІН. Народився у Харкові 1968 року. Закінчив Харківський юридичний інститут імені Ф. Дзержинського (нині Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»). У системі МВС України служить з 1985 року. Працював слідчим, оперуповноваженим карного розшуку, заступником начальника карного розшуку, начальником карного розшуку, начальником кримінальної міліції і начальником Фрунзенського райвідділу міліції Харкова. Останні 8 років — начальник науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУМВС України в Харківській області.