У порядок денний сесії Верховної Ради України нарешті потрапив багатостраждальний законопроєкт №0856 «Про сільськогосподарську кооперацію». Проголосувати за нього закликав депутатів голова Всеукраїнської аграрної ради Андрій Дикун.

Чим цей законопроєкт такий важливий для аграріїв і чому він багатостраждальний? Це варто пояснити докладніше.

За словами Андрія Дикуна, якби в Україні сільськогосподарські кооперативи були розвинені так само, як у європейських та інших країнах, на аграріях не позначилися б так згубно карантинні обмеження. Вони мали б мережу збуту та переробки сільськогосподарської продукції, могли б формувати великі партії товару для реалізації у великих торговельних мережах і не залежали б від ринків. То чому в нас так не сталося? На це відповіли автори законопроєкту в пояснювальній записці до нього.

Чому в нас нема кооперативів

Тобто теоретично вони є, а фактично — майже нема. Хоч у всіх розвинених державах кооперативи — дієвий інструмент підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, особливо стосовно малих та середніх виробників, в Україні частка кооперативів у загальному обсязі виробленої продукції не сягає навіть одного відсотка, тоді як у державах ЄС вона коливається від 40 до 70%. Чисельність членів українських сільськогосподарських кооперативів менша за 30 тисяч, попри всі задекларовані програми розвитку.

Можна нарікати на притаманні українцям індивідуалізм та неосвіченість, яка заважає їм побачити різницю між цивілізованим кооперативом і радянським колгоспом. Але головна причина — недосконалість, а подекуди й суперечливість законодавчої бази, що стосується діяльності кооперативів. Не кажучи про те, що у державі, яка декларує ринкові принципи економіки, деякі чинні норми щодо кооперативів мають виразне антиринкове спрямування.

Курйози законодавства

Чомусь у чинному Законі «Про сільськогосподарську кооперацію» зроблено виразний акцент на неприбутковому статусі кооперативів, надто обслуговуючих, тоді як бувають виробничі. І це не якесь там запозичення — ще 100 років тому на території України діяли виробничі кооперативи з назвою товариств зі спільного обробітку землі, і тоді їм жодних перепон ніхто не чинив. Жорсткий поділ кооперативів на виробничі та обслуговуючі не має сенсу, крім того, що стосовно одних та інших діють різні обмеження й заборони.

Так, обслуговуючий кооператив не може набувати права власності на продукцію його членів, вона залишається власністю окремих членів. Що це означає на практиці, члени таких кооперативів відчули на власній шкурі особливо під час карантину.

Припустімо, обслуговуючий кооператив привозить на реалізацію партію товару, вироблену його членами. І що, передає її в торговельну мережу на реалізацію й укладає із продавцем відповідний договір? А дзуськи! Для того, щоб реалізувати цей товар, продавець мусить укласти договір з кожним членом кооперативу, якому ця продукція належить, кооператив не має на це повноважень. Чи багато знайдеться продавців, згодних уплутатися в таку тяганину?

Тепер про виробничі кооперативи: за законом, їхніми членами можуть бути лише фізичні особи. Тобто на практиці одноосібники можуть бути членами кооперативу, а фермери — ні, бо фермер, навіть якщо господарює сам один, є юридичною особою — представляє фермерське господарство. Крім того, таке обмеження фактично забороняє створювати так звані кластери, які набувають дедалі більшої популярності у світі.

Це вертикально інтегровані господарські об’єднання, в які входять суб’єкти господарювання, поєднані спільним родом діяльності, але на різних етапах. Скажімо, у виробництві зернових до кластера можуть входити і хлібороби, і виробники насіння, добрив, інших засобів виробництва, а також елеватори та підприємства з переробки продукції — якісь круп’яні, борошномельні заводи тощо. Так аграрії можуть отримувати засоби виробництва дешевше, ніж у вільному продажі, а реалізовувати вироблене на вигідніших умовах. Це у них, а в нас цей шлях закритий.

І загалом чому, аби виробити певну сільгосппродукцію, треба створювати один кооператив, а щоб її ж вивезти на продаж — інший?

У довгій шухляді

Законопроєкт, про який ідеться, підготувала група народних депутатів, зокрема добре відомі аграрній спільноті Сергій Лабазюк, Вадим Івченко, Сергій Хлань, Олег Кулініч та інші — всього 22. До роботи над документом було залучено експертів двох офісів міжнародної підтримки аграрного сектору України: ФАО/ЄБРР та фінансованого урядом Канади. Було взято до уваги пропозиції, що надійшли від самих кооперативів, а також фермерів та сільськогосподарських дорадчих служб.

Серед принципових новацій, пропонованих документом, — відмова від поділу на виробничі та обслуговуючі. Члени кооперативу самі можуть обрати напрям його діяльності, зокрема й багатофункціональний, а також чи буде їхній кооператив прибутковим, чи ні. Прибуткові кооперативи отримають право здійснювати комерційні операції з іншими юридичними особами — не членами кооперативу, а також переходу права власності на продукцію своїх членів.

Законодавці пропонують створити на засадах партнерства між аграрним бізнесом, громадськістю та представниками влади неприбуткову установу — агентство сприяння розвитку сільськогосподарської кооперації. Вона допоможе членам кооперативу консультаціями й надасть методологічну підтримку, а ще пропонуватиме уряду можливі поліпшення державної політики у цій сфері.

Спроби поліпшити законодавство про сільськогосподарську кооперацію були і 2017 року, і 2018-го. Документ, про який ідеться, прийнято у першому читанні ще 04.06.2019. На друге читання він очікує й досі, хоч ще наприкінці минулого року законопроєкт було доопрацьовано згідно із зауваженнями, поданими під час першого читання.

Висновок Головного юридичного управління Верховної Ради вказував на деякі недоліки та юридичні неузгодженості документа. Управління вказало на необхідність виправлення цих недоліків до другого читання, але не рекомендувало відхилити проєкт.

Тож у чому затримка? Несміливу спробу розглянути законопроєкт до другого читання здійснили 17 січня цього року, але розглянуто його так і не було. Складається враження, що хтось зацікавлений у тому, щоб гальмувати розвиток сільськогосподарської кооперації, аби вона не створила конкуренції агрохолдингам, як це відбувається у розвинених країнах.