125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЄРОШЕНКА 

ПОСТАТЬ. Він народився у селі Обухівці на Курщині, яке аж до грудня 1922 року входило до складу України, доки цю територію за правом сильного не загарбала РСФРР. Утім, це лише одна із причин, через які видатного письменника, публіциста, педагога, гуманіста Василя Єрошенка краще знають у Японії і Китаї, ніж на його рідній українській землі.

Як засвідчує навіть зовнішній вигляд уже відновленої з небуття хати батьків класика японської літератури Еро-сана та донині популярного серед китайських дітей казкаря Айрошяньке, його родина, попри свій селянський статус, була досить заможною. Завдяки цьому їхній син, який у чотирирічному віці втратив зір, уник типової для незрячих долі лірника. Василя Єрошенка віддали навчатись у Московську школу Товариства догляду, навчання та виховання сліпих дітей. Закінчивши її 1909 року, юнак розпочав цілком успішну кар’єру другої скрипки та співака і сологітариста в оркестрі колег по нещастю, які виступали в популярному серед москвичів ресторані «Якорь».

Здавалось б, чого ще бажати каліці, який почав непогано заробляти, хоч, як він згодом згадував, репертуар зазвичай зводився до «циганщини», яка видушувала сльозу з очей невибагливої публіки? Натомість Василь Єрошенко мріє побачити світ, хоч як це дивно звучить стосовно людини, приреченої жити у царстві темряви. Відтак до книжок, виданих шрифтом Брайля, додались заняття з есперанто — універсальної мови міжнаціонального спілкування.

Відновлений на фундаменті старої батьківської хати дім Єрошенка красномовно засвідчує, що трудолюбиві українці-хлібороби аж ніяк не бідували.

Невдовзі Єрошенко вирушив у свою першу далеку мандрівку — через Німеччину і Бельгію до Великої Британії. Під час навчання у Лондонській музичній академії для незрячих здібний студент за лічені тижні не лише оволодів англійською мовою, а й надрукував у місцевих виданнях свої перші літературні твори. Тоді хлопець навіть не підозрював, що це лише початок великої подорожі, яка привела його в 1914 році в Японію, де він став одним із класиків нової японської літератури.

Загалом Єрошенко провів у Країні Вранішнього Сонця майже сім років, встигнувши за цей час ще здійснити мандрівки до Сіаму, Бірми, Індії. У червні 1921 року його звинуватили у поширенні соціалістичних ідей та примусово депортували у Владивосток, що тоді ще перебував під контролем білих військ. Утім, на далекосхідній землі до сліпого мандрівника поставились поблажливо, а він, не маючи ні копійки за душею, вирушив додому найкоротшим шляхом — пішки по Східно-Китайській залізниці. В обдертому халаті і з гітарою-годувальницею за плечима Єрошенко дістався до Шанхая, де зустріч із знайомими по Японії знову круто змінила його долю. Він отримує престижну посаду викладача есперанто у Пекінському університеті, а його впевненість у тому, що кожна людина — це корабель щастя, однаково близька як європейцям, так і азіатам.

Тим часом у Японії продовжують перевидавати книги Єро-сана, а в Китаї виходять друком переклади його творів, здійснені знаменитим літератором Лу Сінем. Єрошенко представляє Піднебесну на XІV Міжнародному конгресі есперантистів у Гельсінкі, через рік бере участь у черговому конгресі у Нюрнберзі, відвідує Париж і Відень.

Однак туга за рідною землею примусила пожертвувати матеріальними благами і славою — восени 1924 року вже знаний письменник переїхав у СРСР, де він виявився нікому не потрібним. Про Єрошенка згадали лише завдяки японським слухачам відкритого у Москві Комуністичного університету трудящих Сходу, де ніхто з викладачів не володів японською мовою. Утім, за відмову шпигувати за своїми студентами Єрошенка невдовзі усунули від лекторської роботи, довіряючи лише суто перекладацькі функції. До 1934 року, коли Єрошенку запропонували організувати школу для сліпих дітей у Кушці, класик японської і китайської літератур вже залишився і без власного кутка, і без привезеного з-за кордону унікального архіву, який безжально спалили як непотріб.

У переможному 1945 році автора перших туркменомовних підручників для незрячих та розробника донині не застарілих методик навчання вигнали з роботи як такого, що не має педагогічної освіти. Класику літератур двох великих народів довелось заробляти на життя працею коректора видань шрифтом Брайля, а написану Єрошенком книгу, що, за словами автора, стала підсумком його життя, спалили разом з усім архівом письменника, який він заповів Всеросійському товариству сліпих.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОВІНЬКИ

Майстер гострого слова

СИМВОЛ. «Був він зростом нівроку, міцний, дебелий — справжній тобі запорожець!» — таким залишився в пам'яті тих, кому пощастило його знати, майстер гострого слова. Саме завдяки неабиякій фізичній силі та невичерпному оптимізму Олександр Ковінька не лише вцілів у місцях не таких далеких, де він загалом провів 21 рік, або, як він жартівливо заявляв, «повне очко», а й дожив до свого 85-річчя.

Фотографії Олександра Ковіньки — наочна ілюстрація того, що в Україні понад сто видів і технік оформлення вишиванок, тонким поціновувачем яких був письменник.Один із найінтелігентніших українських письменників, чиї твори служать невичерпною скарбницею по-справжньому живого і соковитого слова, родом із простої селянської сім'ї, а от його біографія крутіша за сюжет будь-якого авантюрного роману. Буремного 1918 року, коли вся Україна палала вогнем народних повстань, юний Олександр Ковінька не залишився осторонь цієї борні.

Захопленого у полон молодого патріота, якого ось-ось мали стратити за вироком німецького військово-польового суду, дивом урятував стрімкий наступ Червоної армії. Втім, вступивши до її лав, юнак невдовзі усвідомив, що більшовики такі самі окупанти, як кайзерівці, тож подався до Петлюри. Разом з військами УНР Ковінька опинився у таборі інтернованих за Збручем, однак не зміг жити в еміграції. Отож після оголошення у червоній Україні загальної амністії повернувся на рідну землю.

Сторож в аптеці, міліціонер, секретар сільради, лектор-інструктор Товариства сприяння обороні, авіації і хімічному захисту — усе це етапи життєвої дороги, яка врешті-решт привела юнака до справи його покликання — гумористичним і сатиричним словом служити рідному народові. Непересічний талант Ковіньки не залишився не поміченим ні вдячними читачами, ні владою.

У березні 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР оцінила заслуги митця в 10 років таборів, з яких письменнику вдалось звільнитись лише в липні 1956 року разом з останньою хвилею найзатятіших «ворогів народу».

Утім, навіть про своє перебування в Магаданській області Ковінька вмів розповідати з гумором. Наприклад, чого варта згадка про кампанію «всенародного осуду» вже у повоєнний час знаменитого вірша Володимира Сосюри «Любіть Україну», до якого залучили навіть «спецконтингент» за Полярним колом. За словами Ковіньки, начальник їхнього табору, якого перевели на цю посаду з армії за якісь провини, виголосив перед ними промову:

Пристрасть Ковіньки до вишиванок знайшла відображення навіть у дружніх шаржах (шарж А. Арутюнянца).— Граждане заключенные! Поступило указание обсудить стихотворение Сосюры «Любите Украину». Я его не читал, и вы, наверное, не читали. Может, только Ковинька читал, но не это главное… Вот что я вам скажу: я воевал на Украине и знаю, какой это добрый и гостеприимный народ, как он помогал громить фашистское отродье. Вот что я предлагаю: давайте проголосуем за то, чтобы любить Украину! Кто за это? Против нет. Воздержавшихся тоже. Значит, единогласно. На этом собрание закончено. Разойдись!

Залишається тільки віддати належне мужності бойового офіцера, який навіть за жорстоких умов сталінської тоталітарної системи зумів залишитись Людиною, на відміну від народжених на нашій землі кобзонів, штеп і «політичних діячів» на кшталт Валентини Матвієнко.

Не меншу повагу викликає мужність самого Ковіньки, який навіть після двадцяти одного року відсидки принципово ходив у вишиванках. Причому як у розкішно-демонстративних, призначених для свят, так і в скромних повсякденних сорочках, що ніколи не давали забути українцям, якого вони роду.

 

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЙОСИПА МАГОМЕТА

Наш Мічурін

БУТТЯ. Навіть у затятих садоводів словосполучення «Йосип Магомет» зазвичай асоціюється з популярним сортом полуниці, а не її творцем, який у 1911 році вивів цей шедевр. Лише в найдокладніших енциклопедіях згадується, що Йосип Магомет — «народний селекціонер, кавалер орденів Леніна та Трудового Червоного прапора, лауреат Державної премії СРСР». Утім, на час вручення вона іменувалась Сталінською, а отримав її вчений-самоук у 1948 році «за виведення нових цінних сортів овочевих і ягідних культур».

Біографія людини, чия популярність колись не поступалась славі Мічуріна, пов’язана із селищем Кривим на Житомирщині та місцевим поміщиком Йосипом Юркевичем, якого Максим Рильський називав «сонячним лікарем». Саме з його легкої руки сільський підліток, який прийшов найматись у садівники, коштом пана поїхав на стажування за кордон і став видатним селекціонером. До речі, група місцевих юнаків завдяки Юркевичу побувала в американських фермерів, а по поверненні додому хлопці створили у рідному селі сільгоспкооператив, який у роки примусової колективізації знищили разом із засновниками та пам’яттю про «сонячного лікаря».

220 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ГРИБОЄДОВА

У Росії розумним — лише лихо

ПАРАЛЕЛІ. Офіційна російська влада головну п’єсу Грибоєдова «Горе від розуму» заборонила. Однак геніальний твір став поширюватись у рукописних копіях, кількість яких багаторазово перевищила тиражі найпопулярніших дозволених видань.

Від Олександра Грибоєдова до академіка Андрія Сахарова чесних людей у Росії спочатку зацьковували, а потім оголошували «совістю нації». Ця традиція, на жаль, не змінюється.

Через багато років ця історія повторилася з піснями Висоцького, чий голос стогнав, хрипів і плакав із мільйонів підпільно розтиражованих магнітофонних записів, а не офіційних платівок. На жаль, у Росії донині горе розумним, які, за прикладом Андрія Макаревича із легендарної «Машини часу», залишаються вірними власній совісті, а не «співають» у загальному хорі на чолі з Путіним і Кобзоном.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)