Куля — за європейський вибір

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕР’ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО

ТАЛАНТ. На відміну від більшості сп’янілих від революційної романтики колег по перу, двадцятирічний Валер’ян Підмогильний уже в перших нарисах «став на варті страждання людини». Не дивно, що за радянських часів його творчість згадували лише як зразок «хворобливого психологізму», «буржуазного індивідуалізму» та «позакласового псевдомилосердя». Адже в СРСР керувалися ленінською настановою: морально все, що в інтересах класу. Під класом у кращому разі розуміли більшовицьку партноменклатуру або особисті вигоди вождів і вождиків з «гаремами» повнотілих красунь, як у Берії, чи підлітків-балерин, як у «всесоюзного старости» Калініна.

Цілком закономірно, що майстер суто національної за змістом і європейської за формою психологічної прози опинився серед тих, хто підтримав Хвильового із його кредо «Геть від Москви!» з її азіатчиною і віковічним прагненням перетворити Україну на Малоросію. Реакція російських шовіністів усіх імперій — від царської до путінської — завжди зводилася до терору.

Як наслідок, Валер’ян Підмогильний опинився на Соловках, а 3 листопада 1937 року його розстріляли на честь 20-річчя великого Жовтня разом із 1111 жертвами комуністичного режиму в сумнозвісному карельському урочищі Сандармох. Ця страта стала карою за європейський вибір тих, хто не хотів і не міг жити у брехні.

100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ЩИРОВА

Обірваний політ

ПАМ’ЯТЬ. Уранці 7 квітня 1949 року радянський прикордонний наряд, що ніс службу поблизу селища Беркашат у Вірменії, помітив дивного чоловіка у незвичному для цих місць шкіряному пальті-реглані та кашкеті авіатора. Здавалося, людина робила все, щоб привернути увагу, тому солдати вирішили, що йдеться про чергового перевіряльника їхньої пильності з охорони кордону СРСР.

Ці підозри лише посилилися, коли затриманий заявив, що мав намір перейти до Туреччини, а під час обшуку в нього вилучили аж 18 бойових нагород — Золоту Зірку Героя Радянського Союзу, два ордени Леніна, ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Кутузова, Олександра Невського, медалі і навіть югославську Партизанську золоту Зірку, кавалерами якої були всього 627 осіб. Документи свідчили, що потенційний порушник кордону — підполковник Сергій Щиров, а всі відзнаки належать йому на законних підставах.

Прикордонники ще більше здивувалися б, якби знали: перед ними льотчик, який врятував життя маршалові Броз Тіто, вивізши його з оточеного гітлерівцями плато у горах Югославії. До речі, цей епізод згодом навіть відобразили в кіноепопеї «Визволення», ні словом не згадавши прізвища героя, чия мала батьківщина — нинішній райцентр Якимівка Запорізької області.

Сергій Щиров пішов на війну 22 червня 1941-го молодшим лейтенантом, а до листопада 1942 року, в якому отримав звання Героя Радянського Союзу, на рахунку прославленого радянського аса (Покришкін став Героєм аж у травні 1943-го, а Кожедуб — ще пізніше) було вже 14 збитих літаків ворога. Не дивно, що молодого капітана призначили інспектором з пілотування, доручивши доучувати в рідній дивізії мало на що здатних випускників авіаучилищ, на той час фактично перетворених на короткотермінові курси з пілотування.

Нова посада потребувала не стільки особистих перемог, скільки результативності підопічних, тож офіційно вважають, що Щиров збив за війну лише 17 літаків. Однак коли наприкінці 1943 року постало питання про відправлення на допомогу Народно-визвольній армії Югославії кращих радянських пілотів, вибір припав на нашого земляка. Саме Щиров уночі в гірській місцевості здійснив посадку і зліт із фактично не придатного для аеродрому грунтового майданчика, врятувавши Броз Тіто і його штаб.

Кар’єру видатного аса зруйнував Лаврентій Берія, увагу якого привернула краса дружини Героя. Примусово доставлена в особняк хтивого розпусника, вона стала №117 у переліку кращих у його «гаремі». Натомість підполковнику Щирову присвоїли звання генерал-майора і призначили на штабну посаду в Москві. Він відмовився, попросившись на фронт.

Після війни сімейне життя начебто налагодилось, однак у 1947 році Берія згадав про колишню пасію, і Щирова запроторили на посаду начальника Ташкентського аероклубу добровільного товариства сприяння обороні. Імітація переходу кордону стала відчайдушною спробою Героя добитися суду, на якому він прагнув розказати правду, натомість у позасудовому порядку отримав 25 років таборів «за зраду Батьківщині».

Амністований у 1954 році фронтовик повернувся до рідної Якимівки, звідки розсилав листи, прагнучи добитися справедливості. Відповіддю влади стало ув’язнення у казанській тюремній психлікарні. Серед майже двох тисяч загиблих у ній — понад 400 вихідців з України, серед яких наш земляк Сергій Щиров.

ПІДНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАПОРА НАД СТАНЦІЄЮ «ФАРАДЕЙ»

Антарктична епопея України

ГОРДІСТЬ. Свого часу СРСР мав аж 14 науково-дослідних станцій в Антарктиді, що не лише зміцнювало імідж держави, яка претендувала на роль великої, а й забезпечувало значну частку квоти, що розподіляється між країнами — дослідницями льодового континенту. Насамперед ідеться про вилов антарктичного криля (креветки) і риби та нині вже заборонене добування китів у морях біля материка. До речі, портом приписки легендарних радянських китобійних флотилій була Одеса, а найпотужніша з них мала промовисту назву «Радянська Україна». Фактично за рахунок фінансових і кадрових ресурсів УРСР утримували третину радянських наукових станцій в Антарктиці, а в Києві, Львові й Харкові працювали потужні дослідницькі інститути, що спеціалізувалися на антарктичній тематиці.

Зрозуміло, що з розвалом СРСР уже незалежна Україна звернулася до «братської» Росії з проханням передати хоч одну станцію на шостому континенті під українську юрисдикцію, юридично підтвердивши статус-кво. Однак «старший брат» відповів, що всі антарктичні станції вкрай потрібні Російській Федерації для великомасштабної програми наукових досліджень.

Проте вже невдовзі через брак коштів і, головне, фахівців-полярників аж п’ять дослідницьких баз в Антарктиці росіянам довелося законсервувати, підтвердивши, що негативна відповідь Україні була зумовлена суто політичними чи радше жлобськими мотивами. Тож на початок 2008 року із колишнього радянського спадку в Антарктиді, монополізованого Росією, лише п’ять станцій не втратили статусу постійно діючих.

Тим часом на заснованій ще 1947 року британській науково-дослідній станції «Фарадей» сталася трагедія — помер полярник. На острові, де вона розташована, неможливо збудувати злітно-посадкову смугу, а тому єдиний шлях на велику землю — майже непрохідним у зимовий період морем. Саме тому допомога прибула невчасно. Отож Великобританія, маючи кілька краще оснащених і безпечніших станцій, оголосила конкурс на передачу «Фарадея» країні, здатній продовжити дослідження, які впродовж десятиріч виконували англійські полярники.

Перевагу серед двох десятків претендентів віддали Україні з огляду на величезний практичний досвід її дослідників льодового континенту та вже наявну мережу спеціалізованих науково-дослідних інститутів. Меморандум про передачу нашій державі «Фарадея» за символічну плату 1 фунт стерлінгів підписали в Лондоні 29 липня 1995 року, але з умовою, що українська полярна експедиція прибуде на станцію не пізніше 7 лютого 1996-го.

На жаль, саме з цим виникли проблеми, адже у дипломатів українського посольства в Аргентині, звідки найпростіше дістатися до «Фарадея», ще бракувало знань і досвіду. Тим часом спецслужби деяких зацікавлених держав із близького і далекого зарубіжжя отримали завдання будь-якими методами не допустити вчасного прибуття наших полярників, зірвавши передачу британської станції Україні.

Ситуацію врятувала Аргентина, де одна із найчисленніших у Латинській Америці українських діаспор. Криголам «Адмірал Ірісар» аргентинських військово-морських сил безкоштовно виконав рейс до станції «Фарадей», убезпечивши першу українську полярну експедицію від цілком імовірних провокацій і навіть безпосереднього збройного нападу.

6 лютого 1996 року над переданою Великобританією Україні дослідницькою базою здійнявся синьо-жовтий стяг.

Нині колишній «Фарадей», який змінив назву на «Академіка Вернадського», належить до 17 базових станцій Глобальної системи спостережень за зміною клімату. Крім суто метеорологічних робіт, тут постійно проводять геофізичні, океанографічні та біоресурсні дослідження.

Надання Україні, яка 28 жовтня 1992 року приєдналася до Договору про Антарктику, 2004-го найвищого для країн — учасниць статусу консультативної сторони, який нині мають лише 28 держав, — одне із свідчень вагомості внеску українських полярників у дослідження льодового континенту.

На відміну від росіян, які продемонстрували під час «антарктичної епопеї» далекі від «братолюбія» дії, українська станція, де нині працює вже двадцята полярна експедиція, завжди відкрита для гостей, яких тут не бракує у літній туристський сезон із листопада по березень. Отож наші полярники — не лише дослідники, а й повпреди Української держави на льодовому континенті.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕГА АНТОНОВА

Крилатий витязь нашого неба

ОСОБИСТІСТЬ. Всезнаюча Вікіпедія стверджує, що сорокарічний росіянин Олег Антонов створив свій перший літак Ан-2 у Новоросійську. Однак справжні крила цій геніальній розробці, яку спроектувала під керівництвом вже немолодого конструктора група старшокурсників місцевого технікуму, дали в Києві. Саме тут повірили у перспективність «небесної вантажівки», яка стала родоначальницею могутнього сімейства Ан, про що ніколи не забував щирий патріот України Олег Антонов.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)