Через дбайливі руки медиків опікового відділення Другої міської лікарні в Дніпрі з важкими й надважкими пораненнями пройшли понад 400 українських захисників. І майже всім їм вдалося зберегти кінцівки. У цьому неабияка заслуга лікаря-комбустіолога Сергія Слєсаренка, якого нещодавно удостоєно престижної нагороди — ордена Святого Пантелеймона за новаторство в медицині. Нині його посада звучить як керівник Центру термічної травми і пластичної хірургії. Тож розмову з ним я почала начебто з невеличкого уточнення. Та виявилося, зачепила за живе.
УК: Сергію Володимировичу, поясніть, що таке Центр термічної травми і пластичної хірургії. Так назвали опікове відділення?
— Ні. Кілька років тому в концепцію розвитку української служби комбустіології заклали створення великих спеціалізованих закладів у кількох обласних центрах. Але досі цього не відбулося. У Дніпрі працюємо децентралізовано. Відділення для дорослих і дітей — у різних районах міста. Наприклад, завтра в мене день розірваний: уранці їду в операційну дитячу, потім повертаюсь у другу. А хворі чекають. Маю повне право оперувати і лікувати дітей з нульового віку. Але діти в нас поділені: новонароджені до місяця — у лікарні ім. Руднєва, до 18 років — в дитячих лікарнях, і мені всюди треба доїжджати. Хворих дітей не так багато, щоб існувало окреме опікове відділення, і його приєднали до хірургії, медперсонал скоротили.
Нашому відділенню додали тільки блок пластичної та реконструктивної хірургії. Але окремої реанімації в нас нема, а в мене власний розклад. Сьогодні, скажімо, потрібний наркоз, а мені кажуть: «Лікарі зайняті у травматології». Тож завідую цим опіковим відділенням, а також виконую функції головного фахівця області і керівника центру, не зібраного докупи. А в ньому мають бути всі структури — від приймального до реанімаційного відділення, операційних блоків.
Є рішення МОЗ створити у Дніпрі Центр термічної травми і пластичної хірургії, область підтримала. Але з незрозумілих причин воно блокується.
УК: Ви дуже відверта людина.
— А що мені втрачати? У нас половина лікарів готові виїхати. У часи Януковича вигнали багатьох керівників медзакладів, які не проголосували за Партію регіонів. Тоді в Європі ми підтвердили свої дипломи. І якби не Майдан, який подав надії на зміни, ми б уже всі були далі від Чехії. Що втрачати? Мізерну зарплату? Тут у мене 6 тисяч гривень. А той, хто починає працювати лікарем-комбустіологом, отримує 3200. І санітарка 3200. Через брак фінансування у відділенні половина лікарів не отримують зарплату, а половина персоналу у відпустці за власний рахунок.
УК: Розкажіть, як пораненим вдається зберігати кінцівки. В одному з інтерв’ю за це вам щиро дякував боєць Олексій Бондаренко.
— В одній з рецензій на нашу роботу для американського наукового журналу прочитав: «Марко Годіна був би задоволений». Це хірург зі Словенії, піонер сучасної реконструктивної мікрохірургії. Ще в 1960-х він запропонував тактику активної хірургії, за якої пересаджені клапті зберігають кінцівки. Разом із тканиною ми пересаджуємо й судини, які живлять вражені кісткові структури і не дають їм розпадатися.
Олексія Бондаренка пам’ятаю. До речі, у нас було двоє поранених Олексії Бондаренки. Той, про якого ви згадали, — складніший. Бо в нього справді кінцівка, як він казав, поруч лежала. Олексій потрапив під дію дуже сильного вибухового пристрою, який вщент розносить автомобілі. Добре, що на передовій були розумні люди, які поставили йому апарат Ілізарова і не відрізали ноги.
Мене тоді викликали до обласної лікарні імені Мечникова і сказали: забирай, Сергію, хлопця, що-небудь зроби, бо якщо відріжуть кінцівку, він накладе на себе руки. Ми ризикнули і зробили. Уперше. Взяли великий м’яз спини, цілком відрізали його і пришили до судин, які ще залишились на гомілці (потім професор Володимир Оксимець у київській клініці за технологією остеогенезу у створеній нами м’язовій кишені виростив хворому кістку). План операції розробляли тиждень. Читали, примірювалися. Така операція триває майже 10 годин. І мені треба було зібрати команду, яка попри те, що не отримує зарплати, працюватиме так, нібито пообіцяли премію. На такій роботі має бути шалений ентузіазм.
УК: Як ви потрапили в медицину?
— Моя мама біолог, батько інженер. Удома було багато книжок, серед них література «для службового використання», яку я читав. Не ходив на дискотеки, а ретельно вивчав хімію. З друзями чого тільки не робили: ще в 1970-х будували радіокеровані аероплани, як нині дрони, щось паяли. І з парашутом стрибали, і нітрогліцерин синтезували, і порох усіх видів випробовували.
Мама працювала в лікарні, завідувала першою лабораторією штучної нирки у Дніпрі. Тому й пішов у медицину. Знав, що буду хірургом: чоловіча спеціальність.
УК: І після інституту потрапили в цю лікарню?
— Ні, я тут із другого курсу. В студентські роки неофіційно був субординатором. Тоді у відділенні було всього 3 хірурги і 3 медсестри вночі. І ми — два активних студенти: із Сергієм конкурували, кого візьмуть на операцію. Цей заклад тоді працював як лікарня швидкої допомоги. Оперували і ножові поранення, й апендицити, і грижі. Усе, що може бути в хірурга, ми пройшли. А на 6 курсі я вже сам оперував. До опіків ставився так: намотують якісь пов’язки, а я ж займаюся великою хірургією. Все змінилося, коли наприкінці 1980-х побував на конгресі в Барселоні. Побачив, наскільки цей напрям цікавий. А до того опікове відділення викликало огиду, бо звідти смерділо. В СРСР до опіків застосовували так звану очікувальну тактику: оперувати не можна, бо хворий важкий, а якщо не помер (у ті роки 40% опіків було вироком), то рани очистилися від згорілої шкіри. І поки вони чистилися — і мухи, і гній, і сморід.
На конгресі я побачив, що в Європі лікують по-іншому — оперують. І коли в 2000 році прийшов сюди керівником, усе почали робити, як у Європі. Нікого не ламав через коліно, показував власним прикладом: хворі не вмирають, від операції їм краще стає. І немає смороду. Є опік — його треба видалити і пришити латку. Тож лікуємо понад 90% опіків. Якщо серце б’ється, нирки працюють, то можемо поступово, крок за кроком оперувати. А хворий або його родичі можуть ходити в аптеку. Це дуже важливо. Бо кров, плазму беруть у донорів, а ліки купують в аптеці за гроші. І коли нам нині пропонують лікувати опікових хворих за долар на добу (загальне опікове відділення — 26 гривень, а реанімація — 70), то хай себе так лікують. Реанімація нині коштує понад 3 тисячі гривень на добу без утримання, харчування, простирадл, медичних матеріалів. Нині обгорілий хворий, у якого згоріли хата чи авто, має одразу нести гроші. А чого лікар крайній?
УК: Кажуть, що працюєте в операційній на обладнанні ще 1940-х років.
— Уже ні. В 2014-му приїжджали шведський посол і лікарі, які з нами оперували. А в мене лампа і операційний стіл — 1940 року випуску. На цьому місці в 1942 році був німецький евакогоспіталь. І коли шведи це побачили… А в них щотри-п’ять років у шпиталях міняють усе обладнання. Водночас побачили: так, не Київ, але працюють на достойному європейському рівні. Отож вони й подарували нам операційний стіл, лампу, мікроскоп, частину інструменту. Та й без волонтерів з Фонду оборони країни, на яких потім завели справи, ми б нічого не зробили. Я не бачив з бюджету нічого, все було волонтерське. Або ми самі щось купуємо. Зокрема, перші два сучасних функціональних ліжка я придбав за власні гроші.
Зі шведами була й така ситуація. Стоїть з ними натовп наших чиновників. Саме привезли трьох поранених — всі у крові. Ліфта немає, я їх ношу. Підходять двоє, беруть ноші й несуть разом зі мною. Спілкуються українською. Потім з’ясовую: це співробітники Посольства Швеції в Україні. А наші стоять — руки в кишені, бо вони великі цабе. Я професор, але можу і сідниці хворому помити, і катетер поставити. І знаю, що моїм дівчатам (а молодший медперсонал у відділенні — або пенсіонерки, або студентки) треба допомогти.
УК: У цьому році мали їхати на конгреси в Барселону і Люблін.
— У Барселону поїхала одна з моїх учениць, викладачка медакадемії Надія Нор. Читатиме нашу доповідь про лікування ран, які не загоюються. Ідеться не тільки про військових. Є цивільні, які не можуть мати якісного життя без пластичної й реконструктивної хірургії. Але чомусь МОЗ не хоче офіційно затверджувати фах «пластичний хірург». Папєрєдніки нам чітко казали: дайте мільйон доларів — буде вам фах. Якщо фаху не затверджено, нема правил гри, контролю іспитів, підвищення кваліфікації. У професію пластичних хірургів прийшло багато аферистів і спотворюють її. Чомусь склалося уявлення, що цей напрямок займається тільки красою. А це і пересадка пальців, вух тощо. У мене є хворий, якого на відпочинку вкусила невідома комаха. Запалення призвело до того, що вигнила сідниця, половина спини. Багато хворих, яким онкологи раніше казали: пухлину не видалятимемо, бо дірка буде така, що не зашиємо. А допомогти можуть пластичні хірурги. Ми швидко нарощуємо шкіру, ставимо вакуумні апарати, які прискорюють приживлення.
УК: Що казатимете у Любліні?
— Розповідатиму про реконструкцію нижніх кінцівок, зокрема у разі воєнних травм. Знаєте, що в Україні мікрохірургії нема? Я порахував: у мене три мікрохірурги, десяток у Києві. Все. Ніхто не хоче годинами стояти в операційній за таку зарплату. Мікрохірургічна операція з пришивання верхньої кінцівки може тривати й 15 годин. Одна людина витримати не може. А як працюють операційні бригади у світі? Через півтори години змінився і вийшов свіжий.
Корейці, японці добре розвивають реконструктивну хірургію, супермікрохірургію. Цього року відпустку я використав на навчання мікрохірургії в Сеулі. За власні кошти купив квитки, оплатив навчання, гуртожиток. І Надія Нор поїхала на конгрес під час відпустки. Такі поїздки дуже вартісні для лікаря. Відряджень нам ніхто на це не дає. Нонсенс!
УК: Маєте авторські свідоцтва і патенти. Розкажіть про найцікавіші.
— Кандидатська дисертація, 1990-й. Ми із професором Біжком випускали нечувану в СРСР сорбційну пов’язку, отримали на неї патент в Україні. Цей сорбційний матеріал всмоктує з рани у сотні разів більше токсичних речовин. А через п’ять років таку пов’язку я знайшов на німецькому стенді. Наш патент не захищає, він чинний тільки на території України, його треба підтримувати грошима.
УК: Цю пов’язку випускають?
— Ні. У 1990-х в Україні з’явилася ксеношкіра. Думаєте, всі побігли її використовувати? Створив цей продукт український професор Володимир Бігуняк. А нині всі опікові хірурги України не розуміють, як можна без цієї шкіри лікувати опіки.
Ще є молодий докторант Андрій Ковальчук, який придумав геніальну машину, що зрізає шкіру, — дерматом. Працює без електричних дротів, має недорогу одноразову ріжучу частину. Я купив цю машину із заводським номером 003. Коштувала 1000 доларів.
УК: Ваші сини йдуть вашим шляхом?
— Старший Кирило працює на кафедрі загальної хірургії, торік захистив кандидатську, оперує хворих і чергує в нашому відділенні як зовнішній сумісник. Молодший Дмитро — на 3 курсі медичного. Але з боєм, бо не розуміє, як буде жити на 3200.
Наталія БІЛОВИЦЬКА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Сергій СЛЄСАРЕНКО. Народився 1963 року в Дніпрі. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут. У 27 років захистив кандидатську дисертацію, у 33 — докторську. Професор, доктор медичних наук, лікар-хірург, пластичний хірург, комбустіолог вищої категорії. Автор і співавтор понад 150 наукових робіт. Має авторські свідоцтва і патенти на 21 винахід.
Ми в Google+