КОРЕНІ

Відтепер одну з найдавніших богослужбових книг країни можна побачити в музеях, а згодом — у бібліотеках

На Волині презентували Луцьке Євангеліє — ця книга датована XIV ст., отже, вона молодша за Галицьке, але старша за Пересопницьке. Її друге народження стало можливим завдяки підтримці видавничого проекту Волинською єпархією УПЦ.

Старовинний луцький манускрипт дасть змогу сучасним дослідникам розгадати не одну загадку минулого. Адже повернувся він до нинішніх читачів двома розділами – власне факсимільним відтворенням книги з її описом у додатку та дослідженнями наших сучасників.

Зменшені з технічних причин на п’ять відсотків сторінки передані в оригінальному вигляді та кольорові, без ретушування. Тиснення на оправі відновлене за збереженими залишками пізнішої за часом палітурки. Оригінальний срібний оклад Євангелія, про існування якого на межі XV – XVI ст. повідомляє щойно вперше прочитаний за фототипічним перевиданням книжковий покрайній запис, слід думати, втрачений назавжди.

Відновлений артефакт являє собою повний апракос – богослужбовий збірник, у якому текст чотирьох Євангелій поділений на окремі пронумеровані цілісні частини – зачала, розташовані за порядком прочитування у святкові, недільні та будні дні під час богослужіння протягом року.

Оригінал, що належить до пам’яток волинської книгописної школи, зберігається у Російській державній бібліотеці в Москві. Авторитетний український знавець рукописів Яким Запаско вважає, що місцем написання цього сакрального твору був Спаський Красненський монастир поблизу Луцька.

— Найраніший покрайній запис у Луцькому Євангелії датується першою чвертю XV ст. і стосується Порфирія, «сина Івана, онука Васька Кірдейовича». Знаємо останнього як особливо довіреного соратника князя Любарта. Прийнявши християнську віру, цей нащадок татарського царка Кірдея взяв християнське ім’я Василь, і заснував на вислуженому в господаря селі Красному монастир Святого Спаса. Такий акт, безперечно, не міг відбутися без участі самого володаря Луцької землі — волинського князя Любарта-Дмитра, – розповіла завідувач відділу давньої історії Волинського краєзнавчого музею Олена Бірюліна. – Додам: того самого Любарта Гедиміновича, який і збудував відомий кам’яний Луцький замок, що визнається в наші дні одним із семи архітектурних чудес України.

— Що спільного в Пересопницького і Луцького Євангелій? Чи можна їх порівнювати? – запитую у дослідниці волинської історії.

— Кожне з них по-своєму феноменальне. Луцьке унікальне, бо воно – єдине збережене з теренів самого Луцька. І створене тут – на волинських землях… Це засвідчує, зокрема, характер так званого тератологічного орнаменту з міфічними тваринами, птахами і плазунами. У візантійському оздобленні подібного немає. А відтак можемо стверджувати: маємо в нашому Євангелії один із ранніх прикладів такого оздоблення!.. А Пересопницьке вражає багатством рослинного орнаменту, майстерними високохудожніми мініатюрами, зрештою, воно є першим українським перекладом канонічного євангельського тексту. Неймовірно, але ці дві унікальні книги мають певний зв’язок і через родинні стосунки.

Повернута з небуття книга архіважлива і для історії самого Луцька, який вперше, до речі, згадується в Іпатіївському літописі у 1085 році. Адже вона дає змогу фахівцям відтворити деталі забутих сторінок його історії, пов’язаних з розташуванням монастиря, в якому створювалася ця книга.

— Стояв монастир при дорозі, за річкою Стир. Це західно-північний виїзд з Луцька – він почав розвиватися саме в часи Любарта. Коли в 1341–1344 роках головне місто Волині – Володимир було відібране польським королем Казимиром ІІІ, то князь Любарт залишився володарем лише Луцької землі. На прикордонні з Володимирською землею він осаджує своїх прихильників і родичів по Гедиміну — литовських удільних князів, — розповідає Олена Бірюліна. — Саме від Красносельського монастиря пролягав найкоротший шлях до прикордонних гарнізонів. До речі, у 1545 р. в Луцьку ще пам’ятали, що князь Любарт «от Яровиці (луцьке передмістя) ку Красному» почав сипати греблю через Стир. Почав сипати, і, очевидно, не завершив… Але раз розпочав, отже, хотів там влаштувати переправу чи збудувати міст. А якраз за цією комунікацією і був влаштований Красносельський монастир.

Авторитетний краєзнавець переконана: відомий у XVII ст. Чернчицький Спаський жіночий монастир у Луцьку розташовувався на тому самому місці, що і Красненський, і нині тут знаходиться однин із луцьких некрополів. Його територія у давнину і була територією того самого Красненського монастиря, де й створене Євангеліє. А назву він змінив, бо земля обителі, відчуджена свого часу у Красного через оселення там черниць, згодом починає називатися «Чернчиці».

На підтвердження своєї думки О. Бірюліна нагадує про існуючі в Центральному державному історичному архіві документи, де монастир названий «Красненський або Чернчицький». Або — навіть «монастир в Красному прозвищем Чернчицях». А щодо Любартової греблі – то від неї до цієї частини теперішнього міста пізніше був зведений міст, а нині на ній – вулиця Тараса Шевченка, що з’єднує різні райони обласного центру Волині.

Хтось, звичайно, може сказати: «Яка мені особисто користь від того, що дослідники встановили, що, де і хто у давнину робив?» Таким варто нагадати: історія свого народу, знання тих бід, що вже були у його житті, – основна відмінність ссавця homo sapiens від інших тварин. Які, як відомо, своєї історії не мають.

До того ж знання минулого країни — особливо тієї частини, що замовчувалася після утвердження на українських землях Російської імперії і була майже остаточно вкрадена в українців після жовтневої катастрофи 1917-го, – нині надважливе – як пересічному громадянинові, так і політику найвагомішого калібру. Бо саме знання своєї минувшини та зроблені з неї відповідні висновки часто убезпечують людей від повторення помилок.

ДО РЕЧІ

Оскільки в давні часи релігійні обителі не вели хронік, то саме на полях рукописних книг вівся перелік дарунків монастирям. Такі записи потім виступали як документи-підтвердження, що цей монастир володіє своїм майном за правом надання.

ДОВІДКА «УК»

Землею в луцькому передмісті Красному, неподалік Спаського монастиря, володів двоюрідний брат Костянтина Івановича Острозького Іван Юрійович Острозький-Заславський. Очевидно, саме йому відійшла у спадок частина Красного, яка королем Ягайлом у 1386 р. була надана луцькому наміснику Федору Даниловичу Острозькому, спільному предку братів. А невісткою Івана Юрійовича, дружиною його сина Кузьми була княгиня Анастасія-Параскева Гольшанська — фундаторка Пересопницького Євангелія