— Людмило Мар’янівно, чим багата українська народна вишивка і як використовуємо її надбання?
— Насамперед вона зберігає культурний код нації. У ній відомо понад двісті швів, а сучасні майстрині здебільшого використовують два — хрестик і гладь. Зрідка послуговуються п’ятьма, максимум — десятьма. Давня вишивка була двосторонньою: з обох боків полотна нитки лягали настільки однаково, що складно було відрізнити лице від вивороту. Нині демонструють тільки гарне, другий бік приховують. Якщо назовсім відкинемо колишнє розмаїття швів, який пласт культури можемо втратити!
На одному з фестивалів у Польщі я демонструвала вишиті твори, в яких виворотні шви були настільки акуратні й одностайні, що місцеві панянки не вірили, що це ручна робота, чула від них: «Китайською машинкою зроблено».
— Як ви прийшли в народне мистецтво?
— Через дитячу художню школу, де усе було по-справжньому: місили глину, випалювали кераміку, компонували композиції, малювали. Кількох років занять мені вистачило, щоб остаточно з’ясувати: це моє. Потім було училище декоративно-прикладного мистецтва, де здобула фах майстра з художнього різьблення по дереву.
— Нині вас знають як мисткиню з вишивки, лялькарства. Коли і як перейшли до цього від різьблення?
— Поступово, ще працюючи в художньо-виробничому комбінаті в Ужгороді. Захопилася гармонійно-жіночнішими вишивкою та керамікою і писанкарством. Квінтесенція знань і вмінь відобразилася в моїх художній ляльці та ляльці-мотанці: тут потрібно мати досвід кераміста, бути вправною вишивальницею, мати розуміння, що для дітей лялька — це естетичний, інтелектуальний розвиток, для дорослих — вивчення кращих художніх традицій народу.
Цей напрям до цього не мав підтримки закарпатських майстрів, але не в народі. Бо з найдавніших часів ця іграшка була першою, з якою дитинка, з’являючись на світ, зустрічалася. Матері обмотували полотнинкою шматок хліба, цукру чи вкладали горішок — і вже виходила забавка для дитини. Зверніть увагу: у мотанки нема обличчя, замість нього — перехрестя з ниток чи стрічки — сонячний знак. Цим лялька набуває значення символу, стає оберегом для дитини, сім’ї.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Людмила ГУБАЛЬ. Народилася 1964 року в місті Долина Івано- Франківської області. Закінчила Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Працювала за фахом на Закарпатському художньо-виробничому комбінаті. Викладає в Закарпатському інституті ім. А. Волошина МАУП.
Ми в Google+