ЕТНОВИСТАВКА

У чернігівському Колегіумі презентовано колекцію речей, зібраних жителем села Москалі

Хто сказав, що півні на рушниках не співають? Не бачив він робіт Юрія Дахна, який давно і всерйоз займається реконструкцією старовинних вишивок. І оті два браві червонясті когути на полотні кукурікають, аж виляски ідуть. «Гість буде!» — радіє прикметі дівчина із сусіднього рушника. Вийшла з хатинки у садок, аж ось і козак на поріг, тримає коня за повід. «Сватай мене, козаченьку, люблю тебе дуже!» — присягається красуня. Її гарна та пишна подружка йде з двома відрами води на коромислі, а парубок аж з чобіт вискакує, щоб вона звернула на нього увагу.

На всіх виставках Юрій Дахно ділиться секретами вишивання. Фото автора

Та тут — ціле село! Кожен рушник розповідає якусь історію. Он молодиця напуває корову. Це ж треба було так радіти годувальниці, щоб аж вишити її! А її сусідка журиться розлукою: «Пішов мій Гриць до Китаю — може й не вернеться». Трохи далі — танцює дівчина Варварка. Та як танцює: каблуки стукотять, стрічки розвіваються, фартушина граційно відведена рукою… Краса! Ось і чомусь улюблений на Поліссі сюжет: «Била жінка мужика, за чуприну взявши…», і чиєсь рідне обійстя: «Оце ж тая хатиночка, оце ж ті тополі, де ми говорили з козаком доволі». А там на рушнику цілий панський хутір вишитий. Ні, то треба бачити: пан і пані прогулюються вгорі, а внизу зображено дім і господарство — кучер з кіньми та каретою, селянин з конем, різна живність.

Історія кохання на рушнику

Не дивно, що така краса ще в дитинстві полонила Юрія, коли бабуся дістала зі скрині старовинного рушника, вишитого його… прадідом. То було дерево роду, або як його називають у селі — береза-берегиня. Хлопчина теж почав учитися цьому мистецтву. І не стільки голка пальці колола, як кпини однолітків. Та його це не зупинило. Скільки старих рушників реставрував — не злічити.

За рушниками можна вчитися читати

Нині етноколекція складається з 2 тисяч експонатів. Це вишивки, старовинний одяг, речі побуту, книги, документи, фотографії… Юрій Дахно мріє про створення у селі народного музею. Уся його родина живе цією ідеєю: «Навіть наймолодший син, семирічний Костик знайде якогось іржавого цвяха і — притьмом додому: «Тату, це у твою колекцію!» — усміхається Юрій Володимирович.