Композитор 
Євген СТАНКОВИЧ

У музичному світі України Євген Станкович отримав чи не всі високі звання. Шість років поспіль, очолюючи Національну спілку композиторів, продовжує писати опери, симфонії, камерні та скрипкові концерти, романси.

Не рідше ніж двічі на рік Євген Федорович приїжджає додому, в закарпатське місто Свалява, де живе його 92-річна матуся та молодша сестра Любов Федорівна. Там і зустрівся з визначним земляком кореспондент "Урядового кур'єра".

Пощастило на добрих людей

- Євгене Федоровичу, де минуло ваше дитинство?

- Я народився в Сваляві ще під час Другої світової, у дідівській хаті. Ховалися в Бабич-покуті (Бабич - це село, а покутя - обійстя, яке купив мій дід Станкович), бо місто бомбардували, а в горах було набагато спокійніше.

Коли мав усього три роки, мама з батьком розійшлися. Він пішов працювати у Берегове директором школи-інтернату. Крім мами, опікувалися нами, трьома дітьми, дідик із бабкою. Мама була вчителькою початкових класів, дідик - бухгалтером, бабка доглядала за мною. Жили ми дуже бідно.

- Як у вас народився музикант?

- Мене і брата мама відвела до музшколи, але Степан кинув заняття, як і всі, хто з нами вступав. Лише я витримав до кінця, освоїв баян. Державний іспит складав аж у Мукачевому. Саме тоді мені й порадили: "Йди в музучилище".

В Ужгороді потрапив під опіку видатного музичного діяча і фольклориста Володимира Гошовського, композитора Степана Мартона і Володимира Базеля. Середовище, яке вони створили, не знищувало людську індивідуальність, а допомагало розвиватися. Якби не ці добрі люди, я ніколи не став би музикантом. Бо то важка справа - піти з простого народу й стільки добитися.

В Ужгороді я залишив баян і перейшов до віолончелі, оскільки вже бачив себе композитором, а цей інструмент наближав мене до оркестру, до інтелектуального мислення. Курс віолончелі закінчив за два роки замість чотирьох. Старався, грав так, що аж кров ішла з пальців. Якщо б це зараз, мені б ціни не було.

У Львівську консерваторію вступив теж із допомогою наставників. Але вже з першого курсу мене забрали в армію. Відтрубив усі три роки в артилерійському взводі. Ходив через день у караул.

- Після армії довго відновлювали форму?

- Це вже не було так важливо, адже я вчився на композиторському факультеті. Починав у Львівській консерваторії, а закінчував Київську. На Київщину переїхала майбутня дружина і, звісно, я. До речі, коли одружувалися, мені виповнилося лише 20 років, а їй - 17. Батько її був військовим льотчиком: спочатку в Мукачевому, потім у Львові, відтак перебрався у Бориспіль...

- Як склалося консерваторське життя?

- Потрапив до класів Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика. А ще у Львові близько познайомився зі Станіславом Людкевичем. Був і на його сторіччі, і на похороні: Станіслав Пилипович прожив 102 роки... Мені пощастило, весь час оточували добрі люди. Дуже доброзичливо й безкорисливо до мене ставилися, ніколи не вимагали, щоб якось їм віддячував.

- Коли дебютували по-справжньому?

- У 1976-му виконана третя симфонія "Я стверджуюсь" на вірші Тичини. Саме в ті часи мені судилося стати наймолодшим лауреатом державної Шевченківської премії.

- Ще чимось займалися крім композиторства?

- Упродовж семи років був редактором видавництва "Музична Україна", а паралельно з цим викладав музику в школах, співпрацював із радіо, телебаченням. Чому так детально все перераховую? Бо це не було основною моєю роботою, більше часу і сил віддавав творенню музики.

100 кінострічок - скромний підробіток

- Вас знають за музикою до багатьох кінофільмів.

- За неї у радянські часи платили копійки, але я їх вважав Божою манною. У Голлівуді, де довелося побувати, розповідали про авторів мелодій до кількох стрічок, вони - мільйонери. Я ж створив музичний супровід до понад ста, але - жебрак. І, до речі, не я один такий. Могли б мати мільйони Дога, Артем'єв та інші.

Я почав із хроніки. Причому впродовж 6-7 років особливо активно співпрацював із режисером-документалістом Володимиром Шевченком. На жаль, після двох місяців у чорнобильській зоні він отримав таку дозу радіації, що невдовзі помер. На студію ім. О.Довженка перейшов, якщо чесно, бо гонорари там були в п'ять разів вищими. Був "приписаний" там майже 19 років. Співпрацював зокрема з Юрієм Іллєнком (стрічки "Мавка" і "Княгиня Ольга"), з Григорієм Коханом (багатосерійні "Народжені революцією", "Ярослав Мудрий", "Устим Кармелюк").

Моя кіномузика - це тільки заробіток. Працював для кіноіндустрії, аби матеріально ні від кого не залежати.

- Що ж було основним?

- Симфонії, балети. Цю музику я вважав своєю.

- Які ваші твори здобули широке визнання?

- Часто згадують панахиду про Голодомор, яку створив ще 1994 року. Слова до неї написав Дмитро Павличко. Спільний твір під назвою "За померлими з голоду" три роки тому виконувала хорова капела "Думка" в турне країнами Європи. А реквієм "Бабин Яр", цього ж співавторства, має бути виконаний нинішнього року в Ізраїлі, про що Кнесет із Верховною Радою склали окрему угоду.

Камерна симфонія N3 визнана кращим твором 1985 року Всесвітньою трибуною композиторів (ЮНЕСКО).

- Чому бралися за такі речі як панахида чи реквієм?

- Колись дід Василь Лізак, який мене виховав, сказав: "Кожна невинна душа має бути оспівана". А він у дорадянський час був і дяком у церкві, і директором школи.

 Я - не Дон Кіхот, а хлопець зі Сваляви

- Вас знають і як борця за авторські права

- Гучно сказано. Але право інтелектуальної власності - таки одне з основних. У західних країнах не сплатити авторові за використання його музики не посміють. У нас це право ігнорується, про що я не втомлювався говорити трьом попереднім президентам України, з якими зустрічався як голова Національної спілки композиторів. Як уже казав, у радянський час за свою музику до кінофільмів я отримував мізерію. Нині справа не зрушила з місця. На жаль, і українського кіно вже майже немає.

- А за кордоном ваші права не порушують?

- Я член кількох іноземних агентств з авторських прав, там знімають коли 50 чи 60% із моїх гонорарів, які отримую за виконання своєї музики. Решту сплачують справно.

- Як із цим у Росії?

- Там порівняно з нами зробили десять кроків уперед. У Білорусі є прогрес. А от у Молдові композиторам взагалі нічого не сплачують. Подібна ситуація в Уганді, Гані.

- Будете добиватися зрушень до кращого?

- Повинен як голова творчої організації. Ці питання стосуються кожного громадянина, його захищеності в суспільстві.

- Вас обирали делегатом Верховної Ради СРСР...

- Це сталося в 1988, а перед тим я п'ять років поспіль був у складі Верховної Ради УРСР.

- Скільки тоді отримували депутати?

- За союзне депутатство - 300 крб на місяць, плюс безоплатний проїзд. Порівняно з нами сьогоднішні українські депутати - королі. На сесіях мусив проводити по 2-3 місяці. Моїми колегами були Юрій Щербак, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Борис Патон, інші відомі люди.

- У мистецтві нині чимало дилетантів...

- У музиці їх не буває. Тут локшину на вуха не повісиш, адже мелодію оцінюють професіонали, які одразу відчувають фальш. Музика - то взагалі каторжна робота. Мабуть, не випадково Карл Маркс прирівняв працю композитора до шахтарської, і це тоді, коли ще не було відбійних молотків і прохідних комбайнів, відколупували вугілля з пластів лише кайлами.

- Де ви заробляєте на життя?

- Головним чином за кордоном. І в Америці, і в Європі замовляють твори, видають і регулярно оплачують. Тут їх часто-густо немає куди пристосувати. Я - не Дон Кіхот, а хлопець зі Сваляви. Люблю випити файного віскі, закусити. У мене зріст метр вісімдесят і апетит нівроку.

- Як працювалося в Європі та за океаном?

- Писав музику на замовлення: півтора року в Канаді, рік - у Швейцарії. Європа дуже різнорідна, але в ній панують законність і порядок. Жодних проблем з авторським правом не виникає. Потрібно почуватися європейцями і відповідно поводитись, тоді не доведеться чекати, аби нас визнавали. Але мені щодо цього легше, бо музика має одну особливість: вона інтернаціональна.

- Ви вже багато років керуєте кафедрою у Національній музичній академії

- Намагаюся сприяти молодим людям так, як колись мені мої викладачі.

- Цікаво, діти продовжили батьків шлях?

- Донька - учений-секретар Національної музичної академії України ім. П.Чайковського, теоретик і піаністка, син - скрипаль у Національному театрі опери та балету ім. Т.Шевченка.

ДОСЬЄ "УК"

Євген СТАНКОВИЧ. Народився 19 вересня 1942 р. в м. Свалява Закарпатської області. Лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України, професор Національної музичної академії ім. П.Чайковського, з 1997 р. - дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України. З 2009 р. - Герой України. Автор опери, балетів, симфоній, камерних творів для солістів, хору та симфонічного оркестру, романсів, музики до фільмів.