Мертвому золото — без діла

290 РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ПАВЛА ПОЛУБОТКА

БІЛЬ. У більшості українців згадка про останнього гетьмана України зазвичай асоціюється із золотом Полуботка, нібито відданим на зберігання до одного з лондонських банків. Інколи навіть закрадається прикра думка, що хтось постарався, аби стерти з пам’яті нащадків згадку про героїчну долю одного зі славних синів нашого народу, підмінивши його справжню біографію чи то міфом, чи то перетвореною на легенду історією козацьких скарбів.

Тим часом ще на початку ХХ століття у світлицях українських хат висіли портрети Павла Полуботка із текстом приписуваної йому передсмертної промови: «Вступаючись за Отчизну, не боюсь я ні кайданів, ні тюрми, і краще помру найгіршою смертю, ніж дивитимусь на пошесну гибель моїх земляків».

Уже за радянських часів колишній політкаторжанин Кость Буревій, розстріляний в 1934 році за належність до міфічного «Об’єднання українських націоналістів», серед щонайменше десятка п’єс для театру «Березіль» написав історичну драму «Павло Полуботок». Її герой у відповідь на слова Петра І, що, мовляв, через сто років ніхто не відрізнить малороса від росіянина, гнівно заявляє: «Той, хто покуштував волі, не ходитиме в ярмі».

Не дивно, що горезвісний Олесь Бузина, який не проминув зі своєю ложкою дьогтю жодного видатного діяча нашої історії, не обійшов увагою Павла Полуботка, зобразивши його староукраїнським олігархом, який кришував прибуткову торгівлю горілкою, тютюном, зерном. Утім, хоч козацька старшина, на відміну від російських дворян-дармоїдів, справді не цуралася заробляти на господарській діяльності, є різниця між заможними полковниками і гетьманами та більшістю нинішніх скоробагатьків.

Дослідження істориків засвідчують, що, на відміну від Росії з її панщиною, головною повинністю українських селян була «осівщина» (від слова «осісти») — фактично орендна плата за користування землею, що належала козацькій старшині. Зокрема у володіннях Полуботка вона становила в середньому 60 копійок із селянського двору. Залежно від майнового стану та кількості оброблюваної землі дехто із гречкосіїв платив навіть по 10 копійок. Пояснювалось це аж ніяк не альтруїзмом, бо насправді від добробуту селян залежали прибутки пана, який основний дохід отримував від плати за помел зерна на борошно, продажу горілки, роботи рудень (металургійних виробництв), поташних буд і склоробних гут.

Саме збереження цього традиційного укладу господарювання, яке робило українців і Україну заможнішими від росіян і Росії, відстоював Павло Полуботок у суперечці з Петром І. Самодержець діяв украй підступно: доки гетьманська старшина перебувала в Петербурзі, козаків за наказом царя вивели на південні кордони начебто для відсічі туркам, а тим часом російські війська кинули «наводити лад» в Україні. Як наслідок, ідеться в «Історії русів», «забрано всіх, що керували полками і сотнями малоросійськими, до в’язниці, а майно їхнє одібрано на государя».

Та поживитися скарбами Полуботка цареві не вдалося — вони безслідно зникли. Існує навіть версія, що гетьмана задушив озвірілий від люті Петро І, коли почув у відповідь на чергову вимогу віддати багатства: «Тобі вони вже не потрібні. Мертвому золото — без діла». В усякому разі за місяць по смерті Полуботка згинув і його мучитель.

15-РІЧЧЯ СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ

Чи є їм місце серед живих?

ДИЛЕМА. Нині кількість засуджених до довічного ув’язнення в нашій країні наближається до 2 тисяч. Видатки на утримання кожного з них у рази більші, ніж оклади академіків і, зрозуміло, фінансують їх за рахунок платників податків, зокрема близьких і родичів убитих «з винятковою жорстокістю», як вказано у статтях Кримінального кодексу, якими передбачено довічні терміни покарання.

Зайве пояснювати, що ставлення більшості українців до скасування смертної кари було і залишається негативним. Чи не єдиний вагомий аргумент на користь її скасування — ймовірність помилки слідчих і суддів, до яких, на жаль, у нашому суспільстві довіри немає.

 

Однак підставою для скасування смертної кари теж стало рішення Конституційного суду, що перетворився на установу, через яку вже традиційно протягують сумнівні, проте вкрай потрібні вищому керівництву держави постанови — чи то «високий гуманізм» до злочинців, які самі себе поставили за межі людяності, чи повернення, на догоду Януковичу, до Конституції 1996 року, що обернулося побоїщем на Майдані.

120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО

Замість «Золотого обруча» — терновий вінець

ПРИКЛАД. «Найхарактерніший представник буржуазно-індивідуалістичного урбанізму» та «затятий формаліст» — так свого часу характеризували творчість одного з найвидатніших українських композиторів ХХ століття Бориса Лятошинського. Його оперу «Золотий обруч», написану 1930 року за твором Івана Франка «Захар Беркут», надовго вилучили з репертуарів театрів, а за її оновлену постановку 1970-го автора посмертно удостоїли Шевченківської премії.

Ідеться про класичний приклад того, як доробок українських митців оцінювали відповідно з чинним на цей момент курсом партії, а не з огляду на художню вартість їхніх творів, які то шельмували, то визнавали шедеврами.

80-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Чорна мука світлої любові

ПОСТАТЬ. Мало хто з нас замислювався, чому навіть після найважчих поразок, непоодиноких у багатовіковій боротьбі українців за волю, в наших краях аж до радянських часів не переводилися ні співці-бандуристи, ні поети, які з чистою совістю могли заявити: «Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Однак сталінські «селекціонери», на відміну від польських поневолювачів чи кривавих «пташенят гнізда Петрова», діяли значно підступніше. Вони насамперед нещадно винищували голос і совість народу, щоб потім уже безперешкодно експериментувати з безликою масою, однаково придатною і для формування «єдиного радянського народу», і слухняного електорату, завжди готового продати за гречку свій голос на виборах.

Не дивно, що доля всіх письменників радянської доби, які не опускалися до творів на кшталт «Партія веде», склалася трагічно. Не став винятком навіть період хрущовської відлиги, на який припав злет таланту Василя Симоненка. Варто нагадати, що більшість поетових сучасників уперше почула його вірші у передачах ворожих радіоголосів, завдяки яким «чорна мука світлої любові» великого сина України до рідної землі й народу стала не підвладною комуністичним цензорам.

Василь Симоненко, на відміну від відомих колег по літературному цеху, володів не тільки поетичним талантом, а й не менш потрібним людям, але вкрай небезпечним для самого власника даром чесності. Саме тому син простої колгоспниці, який без жодної протекції зумів вступити на престижний факультет журналістики Київського університету, ще на шкільній лаві здавав учительці чисті аркуші, коли всі у класі старанно писали твір про своє «щасливе дитинство», яке для більшості вічно голодних і одягнених у чужі обноски повоєнних сиріт таким ніколи не було.

Уже студентом Василь Симоненко долучився до групи молодих українських митців, які домагалися правди про масові поховання під Києвом жертв радянського терору та належного пошанування пам’яті замучених. Тим, хто доводив, що не варто губити свій поетичний дар заради давно минулих подій, поет відповів: «Я бачив, як хлопчаки у Биківні замість м’ячів ганяють черепи людей із дірками від куль у потилиці. Винуватити в цьому слід не дітей, а лише нас із вами. Якщо ми цього вчасно не зрозуміємо, то незабаром нам вже соромно буде сказати, що ми — українці».

Працюючи в обласній газеті «Молодь Черкащини», Василь Симоненко відмовився засуджувати оголошених зрадниками співвітчизників, які по війні не повернулися до сталінського раю. Пожовклі від часу протоколи редакційних летючок засвідчують, як молодий журналіст заявив, що це «державі має бути соромно за своїх громадян, які вимушені поневірятись на чужині». Парадоксально, але ці слова, сказані у 1960 році, нині лише додали в актуальності.

Цілком ймовірно, що Василь Симоненко став поетом саме через неможливість висловити на сторінках заідеологізованої преси все накипіле на душі. Втім, найкращі його поезії теж виявились не для друку. Це красномовно засвідчила перша і єдина прижиттєва збірочка «Тиша і грім», з якої нещадно вичистили або змінили до непізнанності все, що не вписувалось у прокрустове ложе радянської ідеології.

Приклад — перші рядки вірша, без якого не обійшлася жодна із виданих за радянських часів нечисленних книжок Василя Симоненка: «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» Насправді в авторському варіанті це звучало зовсім по-іншому: «Любове світла! Чорна моя мука! І радосте безрадісна моя!»

Читаючи нині сповнені віри у краще і тонкого ліризму твори Василя Симоненка, годі уявити, як велося їхньому авторові: великому поетові, приреченому владою на невідомість, і талановитому журналістові, правдиве слово якого породжувало ненависть місцевих князьків. Саме з їхньої подачі завідуючого відділом обласної газети нещадно відлупцювали в міліції, що призвело до важкої хвороби і передчасної смерті поета, чия земна дорога обірвалась у неповні 29 років.

Та смерть Василя Симоненка, як загибель журналістів Александрова у Слов’янську і Гонгадзе в Києві, стала початком болісного переосмислення мільйонами українців ставлення до державної системи, приреченої впасти під вагою скоєних проти власного народу злочинів.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)