І за те, що не вигибів наш родовід,

Що криниць не забили потоки іржаві,

Що цей світ подивує ще нації цвіт,

Поклонись нині вчителю, рідна державо

«Учителька літератури відкрила для мене світ...» 

Світлана Богатирчук-Кривко,
член української делегації в Конгресі 
місцевих та регіональних влад
Ради Європи в 2012—2016 роках,
начальник управління Держземагентства
у Рівненській області:
Мій  шлях у доросле  життя починався з Луцького педучилища, де я здобувала свою першу освіту вчителя початкових класів. Для нас, тоді 14-річних дітлахів, викладач світової літератури Аїда Миколаївна стала справді другою мамою. І якою! На кращих творах світової класики вона вчила нас життя. Ніколи не забуду, як Аїда Миколаївна викладала нам «Війну і мир» Льва Толстого. Вона звернула увагу на такий епізод: ось тут — стрілянина, кров, війна, а зовсім поруч — хлопчаки крадуть яблука, тобто розмірено тече мирне життя, котре, поза сумнівом, краще за будь-яку війну. І ми всі як один, намагалися наввипередки прочитати кожен твір світової літератури, щоб вести з нею розмову: якщо не на рівних, то, принаймні, компетентно. Хоч вона ніколи не підвищувала голосу і не змушувала нас читати.

Це був Педагог із великої літери: підтягнута, струнка, неодмінно в діловому костюмі і з зачіскою — справжня вишукана леді, котра, вочевидь, мала дворянське походження і, ніби магнітом, притягувала нас до себе.

І всі ми, свідомо чи навіть підсвідомо, в манері одягатися, висловлюватися, у поведінці намагалися дублювати її — ось такий колосальний вплив справжнього Вчителя!

Сьогодні я теж багато читаю — студентська звичка. І знаєте, про що при цьому думаю? А як оцінила б прочитане Аїда Миколаївна? Підбираю одяг — і теж подумки звіряю стиль із нею. Виступаю в Раді Європи — і вона зі своїми природними ораторськими здібностями постає перед очима.

«Сенс  життя —  навчання і виховання дітей»   

Василь ГЕЙ,
поет, заслужений працівник 
культури України:
У 1946-му я, один із трьох дітей вдови (батька у 1945-му забрали на війну, звідки він не повернувся), шестирічною дитиною пішов у школу. Першою вчителькою була Ніна Герасимівна Яковець, яка приїхала до нас із Житомирщини. Люди цієї області зазнали випробування Голодомором, і наш педагог теж скуштувала не один фунт лиха. Це, мабуть, і було однією з причин того, що до нас, дітей, вона ставилася з особливою теплотою. Коли вона заходила у клас чи нагиналася над кимось, у нас було враження, що це не вчителька, а наша мама…

Пригадую і Риту Овсіївну Дрикер. Для мене й досі загадка, як ця витончена жінка, викладачка французької мови з Ленінграда, де вона жила до переїзду на Волинь, опинилася у глухому поліському селі. Навчання нас, сільських дітей, для цієї високоосвіченої й висококультурної вчительки було не стільки роботою, як справою життя. Мало не щотижня вона проводила у школі якісь позакласні заходи: вечори поезії, естетики й етики, вчила нас танцювати і розуміти музику, ставила аматорські вистави, для яких ми з усього села збирали реквізит.

Серед учителів, сенсом життя яких було навчання і виховання дітей, — і Любов Тихонівна Мурай. Це вона відкривала для нас, маленьких поліщуків, красу рідної мови, значення багатьох до того не відомих слів. І навіть у товстому загальному зошиті змусила вести спеціальний словник, бо ж словників тоді не було. А ще дала мені потужний поштовх до освоєння поетичного жанру, з яким пов’язав життя.

Доля складалася так, що відразу після закінчення школи мені запропонували стати… вчителем. І я, вчорашній випускник, три роки викладав математику. Якби не строкова служба в армії, де я прилучився до журналістики, повернувся б у рідну школу. Вчителювати. Але доля розпорядилася інакше…

Мої наставники — Ніна Герасимівна Яковець та Рита Овсіївна Дрикер — живі й донині. Час від часу бачу їх, коли приїжджаю на свою малу батьківщину. На жаль, не знаю, як склалося подальше життя Любові Тихонівни Мурай. Низько вклоняюся цим Вчителям за уроки патріотизму, доброти і культури.
 

«Ерделі вмів безпомилково  проникнути в саму душу людини…»

Володимир МИКИТА,
народний художник України, 
дійсний член Академії мистецтв
України, лауреат Національної
премії імені  Т. Шевченка:

У 1947 році я прийшов вступати до художнього училища в Ужгороді. На іспити спізнився, але чоловік у дорогому костюмі, переглянувши мої малюнки, наполіг, щоб мене допустили до екзаменів. Поки я малював, він кілька разів підходив до мене, дивився, як працюю. Нічого не казав, а тільки плескав по плечу. Пізніше з’ясувалося, що то був Адальберт Ерделі. Його прізвище мені, сільському хлопцеві, було ще не відоме, але саме від нього залежало найбільше. Завдяки думці Адальберта Михайловича мене прийняли до училища, і відразу на третій курс. Саме Ерделі заснував це училище і керував ним!

Якось, побачивши мій перший акварельний натюрморт, Бела-бачі, як його по-дружньому називали, сказав мені: «Ну що, хлопчику (мого прізвища ще не знав), це дуже добре намальовано. Ми лише трішки водичкою поллємо». І почав змивати мій малюнок! Це вже я потім зрозумів, що акварель не можна робити, так би мовити, сухим способом. Тоді ж злякався: викладач знищує мою роботу!.. «Не переймайся, — примовляв при цьому. — Бачиш, відразу малюнок кращим став».

Тепер, через 55 років, я вже напевне можу сказати, яким педагогом був Ерделі. Він умів безпомилково проникнути через ту безпорадність у саму душу людини, відшукати в ній ті блискучі перли, які не лежать на поверхні. Робив це щиро і без притиску.

Часом у бідного студента руки опускалися, сльози текли: всі ми боялися поганої оцінки, що на нас кричатимуть. А до Ерделі йшли без страху, бо він мав зовсім інший підхід до учнів. І сьогодні, спілкуючись зі студентами, я враховую ті уроки.

Через кілька років ми з Белою-бачі здружилися. Мені навіть довелося допомагати йому виживати, коли Ерделі потрапив у немилість. Художника і педагога, який зробив найбільше для формування відомої на весь світ закарпатської школи живопису, позбавили права викладати в училищі. Ба більше, останні роки йому довелося прожити в бідності, пройти через три інфаркти. Радянська влада не бажала миритися з його «закордонним» вихованням, зневагою до соцреалізму.

А тому я поряд із вдячністю цій людині за її відданість мистецтву шкодую багато за чим. Найбільше — що Ерделі не отримав того, на що заслужив. Сьогодні не лише за кордоном, а й на рідному Закарпатті та в Україні  ім’я Адальберта  Ерделі звучить голосно. А тоді… Хай цей невеличкий спогад ляже ще однією квіткою у той вінок, які сплітають сучасники, згадуючи добрі діла Ерделі. На його могилу я часто приходжу, з глибокою шаною кладу до неї квіти.

«Викладачка української мови  навчила мене математики життя»

Леонід ВОЛОШОК,
начальник територіального управління
Національного банку України
в Чернігівській області:

Із глибокою вдячністю низько вклоняюся усім своїм учителям з маленької школи в с. Охрамієвичі Корюківського району. Особливо — викладачці української мови і літератури Євдокії Федорівні Власенко.

«Вчителько моя, зоре світова…» — ця давня пісня ніби про неї, нашого класного керівника. Через десятки років після закінчення школи вона пам’ятає кожного з нас і щиро переймається нашими долями. А ми радіємо зустрічам із нашою сивою ластівкою, яка і в поважному віці лишається такою самою жвавою, мудрою і безкінечно людяною.

Хто з нас у шкільні роки розумів, що добрий педагог — не той, котрий хвалить, а той, який вимагає? Нині я б сказав, що саме це, а ще — небайдужість до внутрішнього світу школярів — вищий прояв любові вчителя до своїх вихованців. Євдокія Федорівна була вимогливою і прискіпливою. Нам навіть на гадку не спадало, що разом зі своїм предметом вона навчає нас тих рис, без яких ніхто з нас не зміг би реалізуватися в житті.

Нині я часто замислююся над тим, що навіть при своїй повазі до математики не зміг би стати банкіром, якби не засвоїв життєвих уроків учительки української мови. Як, приміром, тоді, коли після  фізкультури нам не вистачало 5 хвилин до закінчення футбольного матчу, і ми, догравши його, запізнилися на урок Євдокії Федорівни. Вона ніколи не підвищувала на нас голос. Була спокійною і того разу. Впустила розпашілих від бігу хлопчаків до класу, зауваживши лише, що за всі вчинки треба вміти відповідати. І… почала викликати до дошки. Мене підняла першим. Ніколи не забуду, як стояв  — увесь мокрий, обома руками стираючи піт зі щік… Хоч і приготував домашнє завдання, але так важко було переключитися з футбольного азарту на правила правопису.

Отоді ми всі зрозуміли, як важливо в житті бути пунктуальними, давати собі час зібратися і зосередитися перед важливою справою. Збагнули, що дисципліна і відповідальність лежать в основі людських стосунків: знехтуєш своїми обов’язками, підведеш людей — утратиш довіру і повагу. Будеш чесним, добросовісним і порядним — додасться доброго ставлення оточуючих. Дякую Вам, Євдокіє Федорівно, за цю математику життя! Пропрацювавши понад три десятки літ у банківській системі, очолюючи відповідальну ділянку цієї роботи, щодня звіряю свої вчинки з тими життєвими цінностями, які Ви заклали у душі своїх учнів. Усіма своїми вчинками ми щодня тримаємо іспит перед нашими вчителями…

Сторінку підготували Василь БЕДЗІР, Валерій МЕЛЬНИК, Інна ОМЕЛЯНЧУК, Євдокія ТЮТЮННИК,«Урядовий кур’єр»