Лауреат Шевченківської премії
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Серед цьогорічних лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка — закарпатський письменник Мирослав Дочинець. Високої державної нагороди він удостоєний за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» і «Горянин. Води Господніх русел».
Відзнака для автора тим цінніша, що збіглася з часом, коли світова громадськість святкує 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. «УК» поцікавився, яким був шлях літератора до визнання.
— Мирославе, ми знайомі ще зі студентської лави, тож звертатимуся на ти. До початку 1990-х ти працював журналістом, а потім зійшов із дистанції. Чому?
— Журналістика і література — антагоністи. Бо журналістика описує, а література зображує. Журналістика запитує: що, де, коли? А література — як і чому? В газеті зародилися зерна мого стилю: чіткість, ясність, подоба легкості, картинність епізодів і ефект присутності. Але газета й дотепер тримає мене кістлявою рукою спокуси спрощеного письма. Не простого, а спрощеного, часом примітивного. Видираю це, як бур’ян. Кожен рядок прози — нещадна боротьба зі штампом.
— Кар’єра в новинарстві тебе не оминула, адже був головним редактором газети «Мукачеве». Тож такі висловлювання трохи дивують…
— Нехай так, але нині шурхіт шпальт для мене — мертвотний звук. Так само, як хиже око телевізора, хоч добрі фільми добрих режисерів дивлюся часто. Газети, телевізія, Інтернет, мобільники — це жахливі хронофаги. А час — єдина монета, що належить нам.
— Про роман «Горянин» один із критиків сказав, що в ньому — «новий сенс правди, сили і волі в нашій українській хаті».
— У цьому творі мені вдалося добитися ефекту присутності, переживання, подільних дій із героєм — горянином, загубленим у карпатських хащах, відкинутим світом і долею. Кожен із нас із чимось і кимось бореться. Та перемагає лише той, хто йде до кінця. Читач сприйняв цей роман: за минулий рік його видано трьома накладами.
— Тоді, будь ласка, і про книжку «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії». Вона разом із першою вирішила на твою користь долю національної премії.
— Події відбуваються наприкінці ХVІ — на початку ХVІІ століття в Угорській Русі, у Війську Запорозькому, Туреччині і Єгипті. Старий малописьменний верховинець, змушений боротися з гірською річкою, втратив дружину, сина, його самого поранило, зруйнувало оселю — річка забрала майже все і підкрадається до останнього — родинного цвинтаря. І він починає дивовижне протистояння зі зловорожим світом.
З нього дивувалися, сміялися, боролися з ним, а він таки переміг — і грізну стихію, і обставини, і себе! Твір не про те, як не впасти, — цього вчить Біблія. Він про те, як піднятися і йти далі.
— Твоя творчість раніше була пов’язана з жанрами малих форм. Перехід до романів стався досить несподівано для читача. І для тебе так само?
— Мій улюблений жанр — новела. Можливо, це й найважчий жанр. Це хліб літератури. Не дарма в Японії найвища державна премія — за новелу. Новела сформувала мене як літератора, а афористика допомогла поставити ритмічний стиль. Це дуже добра школа для кожного прозаїка.
— Багато хто каже: письменник своїми творами сповіщає вічні істини. Ти теж так це розумієш?
— Література походить від волхвування. А отже, її завдання полягає в тому, щоб підтримувати в людині дух доброчесності, підводити до головного сенсу життя, який, як відомо, — в наближенні до Бога. Пишу історії душі, часова історія мене цікавить менше.
— Довелося бувати на книжковому ринку на Петрівці в Києві. Там книжки Дочинця часто продаються в відділах езотерики. Звідки така популярність?
— У мене багато вдячних читачів, але найбільше ціную фанів збірки вибраних новел «Хліб і шоколад». Я ніколи не став би романістом, якби до того не був автором книжок оповідань і афоризмів. Це незамінна школа. На відміну від роману, афоризм прочитують до кінця. Це жарт, хоч скільки видано романів, з яких не вилущиш навіть кількох афоризмів — концентрованих, елегантних думок. Я навчався в новелістів Стефаника, Чехова, Буніна, Акутагави, Меріме, Гемінгвея, Бйолля, нашого дивовижного фольклору.
— Про що буде наступна книжка?
— Цей світ таким, яким він є, залишають тобі ті, що відходять. Тож і ти його залишай хоч на мізерію ліпшим, добрішим, бодай на гірчичну зернину багатшим. Про це й писатиму. Про інше мені не цікаво.
— У твоєму творчому доробку особливе місце належить Андрієві Воронові — карпатському мудрецеві-довгожителю. В чому секрет успіху нарисів про нього?
— Свого часу, коли я був молодим газетярем, доля подарувала мені знайомство з дивовижним чоловіком. Він бачився мені карпатським Робінзоном, Монте-Крісто і Сковородою в одній особі. І не тільки мені. До цього діда-відуна потайки приводили вельможних пацієнтів із Києва та Москви. Його спогади і розповіді інших я ретельно занотовував, та що мав робити з тими зшитками? Тема для того часу була мертвою, герой — неприйнятним. Мене смішили його віщування, що копійка має два боки і властивість перевертатися.
— Але саме так і сталося?
— Звичайно, в новітні часи я дійшов до того, що погляди Ворона можуть бути подані як системний світогляд унікального чоловіка, який передає глибинний погляд на світ, навіть поради на щодень для духовного скріплення будь-якої людини. Я знайшов відповідну тональність, форму подачі у вигляді коротких заміток. Пізніше життєпис «карпатського Сковороди» став кістяком для романів «Вічник» і «Світован».
— Складно поєднати художню цінність твору та його привабливість для читача?
— Головне — не намагатися мати вигляд розумнішого за нього. Не бійся показати йому свою слабкість. Читачеві не так важливі зміст і форма письменницького творіння, як те, чи відгукується душа. Тоді книжка ніби читає тебе. Не ти читаєш книжку, а вона зчитує твоє серце.
— Скільки вже маєш виданих книжок?
— Приблизно двадцять. Це романи, новели, есеї, афоризми.
— Ти народився і виріс у Хусті, однак дві третини життя провів у Мукачевому. Що це місто означає для тебе?
— Мукачеве продовжує вражати загадковою внутрішньою мелодикою, застиглим мовчанням вулиць, двориків, мурів і дерев. Як тіло одяг, так людина приміряє зручне для себе середовище, обирає рідний простір. Я його знайшов для себе тут.
— І від туристів іноді чуєш: Мукачеве їм подобається більше за Ужгород…
— Багато людей приїжджають сюди саме через прочитані книжки. Адже в них моє місто — один із головних героїв. Це вже, певно, бібліотуризм, що постає поряд із релігійним, гастрономічним, винним. Люди шукають якісь заклади, ресторанчики з мого «Лиса у винограднику». До речі, під час фестивалю вина у Мукачевому продаж книжок зріс удвічі.
— А де ще протягом життя вдалося побувати? Які враження з цих поїздок знайшли відображення у творах?
— Острів Крит, Єрусалим, Єгипет, Париж, Відень, Угорщина, Туреччина, Крим — дух цих країв живе в моїх книжках. Але подорожами не надто захоплююсь. Моя творчість — не література вітру. Мої книжки — книжки Дому. В мене така філософія життя: там, де ти народився, ти потрібен найбільше. Тут твоє серце. Хоч би куди ти пішов, принесеш із собою тільки те, що маєш.
— Закарпаття має вже п’ятьох лауреатів Шевченківської премії: Іван Чендей, Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець. Усі вони народилися і виросли в одному історичному регіоні Закарпаття, назва якого — Мараморош. Чи є в цьому якась закономірність?
— У межах сучасного Закарпаття межі колишнього Мараморошу, що існував за часів Австро-Угорщини, охоплюють Рахівський, Тячівський, Хустський, Міжгірський, Воловецький та Іршавський райони. Цей регіон завжди був дуже продуктивним на таланти високої проби. Мабуть, у ньому є згустки народної енергії такої сили, що вона просто вибухає високообдарованими людьми, і не лише митцями, а й науковцями, воєначальниками, священнослужителями, іншими елітними представниками нації.
— Творчість кожного з краян — лауреатів Шевченківської премії на 90% на місцевому матеріалі.
— Може, наша своєрідність — в енергетиці гір, може, у воді, щільно насиченій кремнієм і мікроелементами, може, в неймовірній суміші культур, традицій, мов, релігій, може, в нашій строкатій історії, може, в цивілізаційній давності, яка існувала вже тоді, коли ще землі Європи лежали в панцирах льодовиків. Так чи інакше, ми ходимо по скарбах, і я пробую підняти їх і показати світові. І тішить, що світ це радо приймає.
— Чи є ще серед закарпатської письменницької братії ті, хто повноважно претендуватиме на Шевченківську премію?
— Звісно, принаймні двоє: прозаїк Дмитро Кешеля і поет Василь Кухта. Вони давно готові й можуть змагатися за найвищу нагороду в галузі літератури.
— Упродовж багатьох років, Мирославе, ти успішно поєднуєш письменництво з видавничою практикою, заснувавши власне видавництво «Карпатська вежа». Що дає такий симбіоз?
— Сповна випробувавши на власній шкурі наш дикий видавничий і книжний ринок, я дійшов способу Толстого, який все, що писав, сам видавав і реалізовував. Тобто відповідав за своє слово до кінця. Так я створив у Мукачевому маленьке видавництво «Карпатська вежа». Десять людей мають постійну роботу. І це для мене дуже втішно, якась моральна сатисфакція.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Народився 1959 року в місті Хусті на Закарпатті. Закінчив Львівський університет ім. Івана Франка. Автор близько двадцяти книжок, зокрема філософсько-психологічних заповітів карпатського мудреця «Многії літа. Благії літа», які стали українським народним бестселером. Відзначений низкою літературних премій, зокрема двох міжнародних, а також відзнакою «Золоті письменники України» за найбільші наклади.
Прозу автора перекладали російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, англійською, японською мовами.
Ми в Google+