Антін Мухарський належить до тих людей, які в одне життя вміщають кілька іпостасей. Він впізнавана творча особистість і одночасно менеджер у галузі культури, успішний бізнесмен. Як він ще себе проявить? Антін запевняє, що ніколи не буде чиновником. Він розпочинав творчу біографію як актор. Тому перші запитання саме про це.
— Ви лауреат двох вітчизняних акторських «Пекторалей», вагомим є приз критики на Единбурзькому фестивалі за роль Раскольникова. Чому успішний і талановитий актор покинув театр імені Лесі Українки?
— Не почувався там комфортно і не бачив перспектив у державному театрі з радянською зрівнялівкою, бо це кладовище талантів. Крім того, мав утримувати родину, і грошей катастрофічно не вистачало. Театр — це мистецтво для дуже заможних людей, які можуть собі дозволити працювати за копійки (сміється).
— Як би ви реорганізували театр у сучасних умовах?
— Договірна система більш сприятлива, чесніша і конкурентніша. Якщо на твої спектаклі йдуть глядачі, вони готові платити гроші, отже, ти повинен отримувати відсоток від валового збору. Хоч це лише мрія, утопія.
Існує стала важка державна система, яка складалася роками. І поки що не маємо жодних перспектив її похитнути. Щоправда, можна вчинити радикально: всіх звільнити, а потім набрати трупи за контрактною системою. Але дуже багато людей опиняться на вулиці як профнепридатні. Викинути їх — приректи на жебрацьке існування.
— Судячи з вашої мотивації ви дуже відповідальна людина. І батько. Наважитися в наш непевний час мати п’ятьох дітей!
— У мене дві дитини від першого шлюбу і троє зі Сніжаною Єгоровою. Ми нині перебуваємо з нею в стані розлучення. На жаль, наш конфлікт зайшов занадто далеко. Ми не змогли домовитися.
— Сніжана в ЗМІ мотивує, що ви занадто націоналіст.
— Мені важко зрозуміти логіку Сніжани. У неї кожен день якийсь інформаційний привід, аби за законами шоу-бізнесу привернути до себе увагу. Я намагаюся не грати в ці ігри. І відмовляюся коментувати наші стосунки.
— Наскільки часто вам доводилося ламати свій характер і призвичаюватися до життєвих обставин?
— Характер мені доводилося ламати в театрі, коли залежно від режисера і сценариста ставили завдання, які суперечили моїй природі, моїм переконанням. Але через те, що мистецтво театру колективне, треба було грати за правилами колективу. Мій радикальний індивідуалізм внутрішньо протистояв колективізму. Це причина, чому я залишив театр і серіали. Із середини 2000-х я перестав зніматися в них. Незручно грати «кушать подано» із «бліставшими» російськими зірками. Їхня шовіністична природа виявлялася вже там, вони ставилися до нас як пани до холопів. Я почав шукати інші шляхи і форми творчого існування, щоб поєднати мистецтво і заробіток.
— Наскільки ви нині самостійні у формуванні команди, естетики своїх шоу?
— Нарешті я домігся тієї незалежності, про яку давно мріяв. Звів баланс відверто комерційних і абсолютно творчих проектів.
— До них віднедавна додалися і видавничі проекти?
— Так, це з’явилося спонтанно. Коли батьки та друзі питали в мене, хто я, відповідав: письменник. Розумів це чітко із самої юності. На жаль чи на щастя, життя змушувало мене займатися іншими видами діяльності. Але тепер звертаюся до письменництва. У 25 років я отримав першу премію за книжку «Доба» на конкурсі Національної спілки письменників «Гранослов». Ще тоді я долучився до хвилі українського відродження початку 1990-х. Це був час, коли з’явилися видатні постаті у театрі, літературі, образотворчому мистецтві. Я був певною мірою дотичний до тих кіл.
Щодо видавничої діяльності, то нещодавно ми випустили великий історично-мистецький альманах «Майдан. Революція духу». Готуємо видання дитячої казки «Легенда про Квітозавра». Її презентацію плануємо на «Книжковому Арсеналі» — буде виставка ілюстрацій, дитячі читання, театралізований перформенс.
— А самі читаєте?
— Щодня годину-півтори перед сном.
— Не сумуєте за театром, кіно?
— Ні. Я зрозумів, що не актор. Не хочу надягати маску… Може, з’явиться режисер, сценарист, із якими зробимо щось спільне, але бути робочим матеріалом в інших руках не можу.
— До кого дослухаєтесь, хто для вас авторитет?
— Мої авторитети вже в потойбічні. Євген Сверстюк був для мене камертоном совісті. Я вважав його своїм наставником. Коли треба із кимось порадитися, читаю Шевченка, Булгакова, Джека Лондона, Ніцше, іноді під настрій — Чарльза Буковськи. А ще Донцова, публіцистику Бандери. Адже основний напрям моєї нинішньої діяльності — сучасне українське радикальне мистецтво, що започатковує дискусії.
— Які новини від професора антропології Ореста Лютого з його «лагідною українізацією»?
— Вона умовно лагідна. Нині готуємо до видання подвійний диск: один справді лагідний, а другий суворий для людей віком понад 18 років. Це мистецтво воєнної доби, воно є рефлексією на ситуацію в країні. До речі, як на мене, Революція гідності була і культурологічною революцією. Перші «коктейлі Молотова» на вулиці Банковій кинули наші побратими скульптор Геннадій Тітов і архітектор, дизайнер Олексій Шемотюк, який нині у лавах «Правого сектору» на передовій. Так що в прямому сенсі можна сказати, що митці запалили вогонь тієї революції.
— Уявіть себе міністром культури…
— Я ініціював би закон про меценатство — це б відродило мистецькі ініціативи; закон на захист української мови і підтримав би бонусами українськомовних ведучих та їхні програми. А ще ввів би пільгове оподаткування книжок. Та не покладайте великих сподівань на міністерство і на міністра. Треба самостійно, як барон Мюнхаузен, витягати себе за волосся з болота. Держава ніколи не впорається з проблематикою повсякденного життя. Треба ставати дорослими і не чекати, доки мама поміняє памперси, а тато підітре шмарклі. Самі плекайте свій сад.
— Але не всі на це здатні.
— Людина або вільна, або раб, або в перехідному стані. Вона має визначитися, якою бути. Раби мріють не про волю, а про власних рабів. Людина може звільнитися тільки зсередини. І не завжди багатий — вільний. Вільна людина чує в собі голос Бога і має виконувати його план.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Антін МУХАРСЬКИЙ. Народився в Києві 1968 року. Закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенко-Карого. Працював актором у Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Зіграв близько 20 головних ролей. Знімався в кіно і серіалах. Був режисером, автором та ведучим телевізійних програм. Заснував галерею незалежного мистецтва, культурологічну платформу «Український культурний фронт». У літературному доробку автобіографічний роман «Доба» (сповідь молодого бандерівця), роман «Попса для еліти», збірка повістей «Після злучення тварина сумна», «Смерть малороса», культурологічні альманахи «Жлобологія», «Майдан. (Р)Еволюція духу». Також відомий під творчим псевдонімом Орест Лютий, як автор проектів «Лагідна та сувора українізація».
Ми в Google+