Молодь гуртує рідне слово

У Києві завершився XIV Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, який розпочався 2013 року в Житомирі. АXV конкурс 9 листопада 2014-го стартує у Вінниці.

ПОСТУП

Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика  назвав переможців учотирнадцяте

Лауреатів престижного мовного змагання, яке  проводить Ліга українських меценатів, цього року 72: від третьокласників — до студентів університетів  і курсантів військових вишів та вчителів, учні яких посіли перші місця.  У Театрі імені Івана Франка 15 травня на їхню адресу надійшло багато привітань від влади, а до їхнього преміювання долучилися зокрема й деякі кандидати в президенти України та народні депутати.

З-поміж багатьох нагород, які отримали переможці ХІV конкурсу імені Петра Яцика, особливо зворушує особиста премія від голови Національної спілки письменників України Віктора Баранова: пам’яті його батьків Євдокії Іванівни і Федора Яковича. Віктор Баранов наголосив: «Кожна цивілізована держава має свої атрибути, обов’язкові й невід’ємні: це Державний гімн, Державний прапор і державна мова. Зневажати українську державну мову — таке саме, що не встати під час виконання Державного гімну, топтатися по Державному прапору або його спалити. Думаймо і про це».

Конкурсанти мислять по-європейськи

ВРАЖЕННЯ. Позавчора я прийшла додому з Театру імені Івана Франка, де відбулася урочиста церемонія закриття ХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, розмірковуючи, хто і як може закохати дитину в нашу державну українську мову. З-поміж переможців конкурсу, які виходили на сцену отримувати нагороди, була і Люба Янковська, випускниця гімназії №8 із Севастополя, яка виборола цього року перше місце. «Моєю метою була не перемога, не слава, не подарунки, — сказала вона, — а знання. Це дуже важливо — прищеплювати любов та повагу до рідного слова. Українське слово згуртовує всіх нас. Нехай живе Україна!»

А хто прищепив цю любов саме їй, дівчині, батько якої росіянин, мама українка, а в родині спілкуються лише російською? Мамина мама, яку Люба пам’ятає із раннього дитинства: вона розмовляла з онукою тільки українською. Бабусі вже немає на білому світі, а її слово пульсує в Любиному серці.

Вона виросла в російськомовному Севастополі. У гімназію з російською та українською мовами навчання батьки віддали її до російського класу. Там бабусине слово розквітало для дівчинки лише на уроці української мови і літератури — коли приходила вчителька Наталія Федорівна Іванко, яка, за словами Люби, вклала в неї «не просто знання, а всю душу». Про пані Наталю багато сказав її виступ зі сцени Театру імені Івана Франка: «Петро Яцик мріяв, щоб наша мова розвивалася, щоб українське слово з’єднувало всіх українців з усього світу, а тим більше українців України. І мені хочеться процитувати слова мого славетного земляка Павла Загребельного, який теж дуже цінував цей конкурс. Він казав: «Українець робиться українцем не завдяки географії, не завдяки території, на якій ми живемо. Навіть не завдяки історії. Нас творить мова. Ми виховані нашою мовою. Ми діти нашої мови. І доки цього не збагнемо, ми не будемо справжніми українцями і не будемо повновартісним народом». Вірю: в цій залі справжні українці, справжні знавці української мови, її шанувальники і патріоти. Нам, старшому поколінню, є кому передавати естафету. Згадаймо Тараса Шевченка: «Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте, в остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть»…

«Світла, чиста дитина, дуже чесна — ніколи ні в кого не списувала, ні до кого в зошит не підглядала; дуже відверта — в розмовах ми з нею як подруги», — це Люба Янковська зі слів Наталії Федорівни. Дівчина складатиме зовнішнє незалежне оцінювання в Києві, дуже хоче вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, щоб стати українським філологом.

«Найчастіше про людей, які мають довге (не за віком) і багате на події життя, можна розповісти й одним словом — простим і немудрованим. Так само й з Василем Симоненком. «Я — українець. Оце і вся моя біографія».

Біль, сум і втома — три речі, здатні вбити людину. Любов, Батьківщина і душа — три речі, які роблять людину безсмертною. Симоненко помер двадцятивосьмирічним — у боротьбі за волю. Це слово священне для кожного українця», — написала 10 квітня у шкільному творі про улюбленого поета семикласниця Оксана Кучурка, яка рідною мовою спілкується вдома з батьками, вони українці, а в гімназії №7 міста Севастополя — на уроці української мови і літератури, якої навчає учнів Валентина Терентіївна Рябка. Дівчинка вперше побачила Київ завдяки конкурсу імені Петра Яцика, де її відзначили заохочувальною премією.

Ось так лише на уроках української мови і літератури до снаги виховати справжніх патріотів, таких, як Люба Янковська та Оксанка Кучурка з російськомовного Криму, прекрасним педагогам Наталії Іванко та Валентині Рябці.

Але позавчора у Театрі імені Івана Франка я збагнула, що почуття патріотизму можна заронити в душу, якщо його не було, чи возвеличити встократ і за кілька хвилин: це було зокрема до снаги ансамблю Школи хореографічного мистецтва «Сонечко» з Житомира, який композиціями «Майдан. Небесна Сотня» та «Бережіть Україну» з козацьким маршем підняли з місць весь схвильований і розчулений зал.

А що вже говорити про конкурс імені Петра Яцика, який за чотирнадцять років діяльності закохав в українську мову мільйони дітей і дорослих?

А якщо за це по-справжньому візьметься вся країна?

«З учителями української мови з усієї країни ми перечитали майже 5 тисяч праць конкурсантів. Любіть Україну — головна думка більшості з них. Немає там ідеї споживацтва, а є ідея співтворення. Це пишуть люди європейського вільного способу мислення. Ця молодь вже бере на себе відповідальність за Україну. І ми мусимо підтримати її», — сказав директор Інституту української мови НАНУ, голова журі конкурсу імені Яцика Павло Гриценко.

«Держава може бути тоді, коли є мова»

Президент Ліги 
українських меценатів
Володимир ЗАГОРІЙ

— Пане Володимире, коли українська мова у вашому житті поставала особливо значимою?

— Я етнічний українець, усі мої пращури — теж. Закінчив українську школу, але навчався потім в Одесі і Ленінграді, працював у Росії. Знову повернувся в Україну. Я розумію, що держава може бути тоді, коли є не тільки кордони, відповідні структури, а є база. А база — це мова. Я її любив, люблю, любитиму й пропагуватиму. Чим більше людина знає мов, тим вона інтелігентніша. Але своя державна повинна бути провідною.

— Ваші діти змалечку розмовляли українською?

— Так, а ще російською. Моя дружина Людмила — росіянка, козачка зі Ставропольського краю. Її пращури — з Полтавщини. Та виїхали чи їх туди вигнали колись. Ми познайомилися з Людмилою в інституті. Я навчався в Ленінграді й розмовляв російською.

— А з дружиною як спілкуєтеся?

— Можемо і російською, й українською. Сім’я — це невеличке державне об’єднання, де ми самі вибираємо, як краще розмовляти.

— Що дає кожного року Україні конкурс імені Петра Яцика?

— Щороку невеличкий камінець або невеличку сходинку: щоб ми розбудовувалися, ставали міцнішими, поважнішими — великою, незалежною, цілісною заможною державою Україна.

— Яке майбутнє, на ваш погляд, у цього конкурсу?

— Сьогодні в нас завершився чотирнадцятий конкурс імені Петра Яцика. Дай Боже, щоб колись з’їхалися до Театру Івана Франка і на сто чотирнадцятий…

Якщо дівчинка читає на уроці

КНИГОЛЮБ. Що можна подумати про ученицю, погляд якої спрямований під парту в той час, коли її однокласники виконують на уроці завдання з якогось предмета чи контрольну роботу? Мабуть, — з чогось потайки списує… Але щодо Сашеньки Хруль вчителька початкових класів Білоцерківської спеціалізованої школи №1, що на Київщині, Олена Колісник у такому випадку знає достеменно: дівчинка тримає під партою якусь книжку й захоплено перегортає її сторінки, якщо із завданням упоралась найпершою. Тоді вільні хвилини на уроці вона використовує на улюблене заняття.

Сучасні діти не надто охочі до книжок, каже Олена Олександрівна, а Саша читає дуже багато. Тож і мову знає й відчуває. З рідної української виборола перше місце на олімпіаді серед учнів 4-х класів міста Біла Церква і друге місце на конкурсі імені Петра Яцика, в якому взяла участь уперше.

Саша Хруль — учениця спеціалізованої школи з поглибленим вивченням слов’янських мов. Російську вона опановує з першого класу, а з п’ятого візьметься ще й за польську чи болгарську. 

Сторінку підготували Людмила ЯНОВСЬКА, Світлана СКРЯБІНА (фото), «Урядовий кур’єр»