РЕПЛІКА

Ці діалоги я почула під час відрядження, чекаючи на автобус до Чернігова. Здається, до них варто прислухатися нашим телевізійникам.

 —…А що ж, ми так і живемо: день минув — то й слава Богу! — дві бабусі на лавці проти сонечка і сірий гребенястий красень, що сокорів поруч на огорожі, раділи теплому весняному дню. За кілька кроків від них розташована автобусна зупинка, тож старенькі розважалися, коментуючи, хто звідки приїхав і хто куди від’їжджає.

— Вам тут і телевізора не треба — всі новини перед очима! — привітно пробасив огрядний чоловік.

— Та нехай йому трясця — тому телевізору! — щиро вигукнула бабуся в синій хустці. — Я ось Аксені розказувала, як учора новини по Києву дивилася.

Бабця в чорно-зеленій картатій хустині згідливо покивала головою.

— Таке! А чим же, бабо Галю, вам столичні телевізійники не догодили? — здивувався співрозмовник.

— Спершу показали аварію на дорозі — я аж заплакала: такі молоді люди покалічилися, а одного й зовсім, царство йому небесне, не врятували! Потім загорілося в сільській хаті — хазяїн чадним газом отруївся, — почала загинати пальці бабуся. — Далі квартиру показали — газ вибухнув, будинок розніс. Після цього маніяк за дітьми ганявся. Скандал ще прокрутили — політики якісь не помирилися. Злодії ювелірну крамницю пограбували. А потім десь не в нас землетрус був — страшне й сумне! Вилізла я на піч, лежу та й думаю: «Господичку, чи це справді вже кінець світу? Жодної ж доброї новини нема!» Лежу й тремчу, не спиться мені: щось гупнуло — не знаю, чи то коза в хліві рогом стіну зачепила, чи зарізяка якийсь по мою душу лізе? А потім все мені вчувається, що трактор гиркає — ось-ось у причілок в’їде, хату розвалить — кому я тоді, сиротина, треба? Або, здається, літак низько так гуде — ніби за димар зачепився… Вранці, як сонечко блиснуло, — я й перехрестилася: вдень страхіття ніби відступають.

— Еге ж, на людях веселіше, — додає бабця Аксеня.— Розказали нам, що трійня, яка в Чернігові народилася, вже потроху на ніжки спинається — радість у батька й матері. А в Седневі діти навчалися в холодному незатишному панському будинку, а тепер ось нову теплу школу їм побудували — кажуть, найкращу в Україні, зі скляним дахом… Дак люди з організацій різних на суботник їздили, допомагали прибирати територію, щоб її швидше відкрили…

— А ще для дачників пільгові автобуси запускають — скоро наша сусідочка почне їздити город порати, — радіє бабця Галя. — А як мені сподобалася розповідь про молоденьку жіночку, яка всю зиму щодня  варила відро борщу чи супу і носила безхатченкам у притулок, бо їм депутати грошей не дали і не було чого їсти. А батьки їй із села овочі привозили, щоб богоугодне діло і далі робила  — ловкі, мабуть, люди. Аж на душі розвиднілося: є у світі добрі новини.

— Але їх тільки місцеве телебачення показує. А захочеш побачити, що у світі робиться, — такого надивишся, хоч хрестись та тікай! — в унісон зітхнули бабці. — Ми оце думаємо, якщо в Чернігові є так багато хорошого, то є ж, мабуть, і в інших містах. Чого ж воно до Києва не доходить і його не показують?

Підійшов автобус, пасажири кинулися до його прочинених дверей, тому запитання бабусь лишилося без відповіді. Та й хто, крім авторів тих ретельно підібраних похмурих сюжетів, може сказати, чому вони надають перевагу лише негативу?