«Тут ночі дуже темні й зоряні. Довкола поля, поля, поля... Зазвичай це так дивує. Вийдеш іноді й думаєш: і що ти тут робиш? Усвідомлення того, що триває війна, на мить зникає. Доки вкотре не прилетить і не гримне…» — каже Володимир Лісовський, начальник медичної служби 16 окремого стрілецького батальйону. У перші дні повномасштабного вторгнення рашистів в Україну він залишив кабінет керівника комунального некомерційного підприємства Великобірківської селищної ради «Тернопільська центральна районна лікарня» та пішов на фронт. Нещодавно Володимир Лісовський переміг у регіональному відборі на здобуття українського медичного Оскара — ордена Святого Пантелеймона в номінації «Військовий лікар».
— Пане Володимире, як сприймаєте той факт, що ви стали переможцем регіонального відбору відзнаки «Орден Святого Пантелеймона»? Що для вас означає ця нагорода?
— Цієї нагороди заслуговує кожен медик, який у перші дні повномасштабної війни пішов на службу в Збройні сили України. Особливо ті, які віддали власне життя на фронті. На мій погляд, кожен полеглий бойовий медик посмертно мав би отримати таку відзнаку не від ЗСУ, а саме від медичної спільноти.
— Ви з перших днів на фронті. Що спонукало залишити кабінет головного лікаря? Це було спонтанне чи виважене рішення?
— Ще за кілька місяців до цього мене не покидали відчуття, що буде повномасштабна війна. Не мав сумнівів і вагань, піду чи не піду. Це мій найперший обов’язок — і як чоловіка, і конституційний. Найбільше ж спонукало те, що я не хотів, щоб війна прийшла безпосередньо до мого дому та щоб мої діти воювали. Це війна батьків, тож ми повинні цю кількасотлітню війну нарешті завершити, а не залишати у спадок дітям.
26 лютого я звернувся в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки: якщо моя допомога буде потрібна, готовий працювати на тій ділянці, куди скерують. На той час досвідчених і кваліфікованих медиків-хірургів на лінії фронту дуже бракувало, тож 28 лютого мені зателефонували й викликали, адже формувався новий батальйон. 1 березня я прибув у терцентр. Досвід головного лікаря, організатора, хірурга дуже допоміг одразу влитися в роботу.
— Нині ситуація з медиками на фронті краща?
— Медиків завжди не вистачає. Навантаження дуже велике.
— Як ваше рішення піти на війну сприйняла родина, колеги?
— Не можу сказати, як сприйняли колеги, бо, відверто кажучи, не знаю цього. Вдома я не радився. Вирішив одноосібно і поставив перед фактом. Сприйняли належно, тому що ми патріотична родина, розуміємо, чим може закінчитися війна, якщо всі втечуть або сховаються. Хоч це, можливо, звучить і пафосно, але коли Батьківщина в небезпеці — ти повинен діяти. Відчуття патріотизму має бути з молоком матері. Якщо його немає, то воно вже не з’явиться ні з вишиванкою, ні із синьо-жовтою аватаркою — на жаль, ні з чим.
— Можливо, повномасштабна війна все-таки переверне комусь свідомість?
— Сподіватися на це важко. Уявляєте, навіть у нас, на заході України, частина людей не усвідомлює, що таке війна та чим вона для них може закінчитися. Вони не бачили, що таке зруйновані міста. А ми бачимо, як від сіл не залишається нічого. Нічого! Рівна площина. московити прагнуть тотального знищення України та українців.
— Як вплинуло на вас перебування на фронті? Що змінила війна у вашій свідомості?
— Війна змінила мої цінності в житті. Українці дуже люблять свій дім і господарство. Так, у помірних дозах це добре. Але часто більшість із нас усе життя вкладають у хату, штори й меблі, паркан. Краще ті кошти вкласти в подорожі, нові знання, побачити щось цікаве у світі. У мене все життя — робота. Не знаю, коли діти й онуки виросли. Треба щось змінювати. Якщо вдасться, хочу десь побувати. Скільки є чудових місць в Україні! Два роки тому ми з молодшою донькою мандрували містами центру нашої країни. Були неймовірно вражені цими історичними місцями. А скільки у світі є дивовижних місць! Сподіваюся там побувати.
Звісно, на війні змінюєшся. Стаєш і м’якший і черствіший водночас. Чужі біди для мене зараз значно важчі. Проте за цей рік і відсіялося багато чого. Ми змінюємося, інакше дивимося на світ.
— Як ставиться до вас і загалом до ЗСУ місцеве населення?
— Наш батальйон розташований фактично в трьох областях. Прості люди ставляться прихильно. Пригадую, приблизно рік тому, коли заходили в село, хотіли бути схожими на цивільних. Поїхали в районний центр, щоб купити спортивні штани. А продавці не захотіли гроші брати! Для мене це було дуже зворушливо. Справді, більшість віддасть останню сорочку для військового. Вони розуміють, що роблять військові й що станеться, якщо їх не буде. На жаль, коли приїжджаю додому, бачу зміни не в кращий бік. Нині не може бути іншої цінності, ніж життя воїна на фронті. Зараз усе має бути для фронту. Буде перемога — буде все.
— Цивільні звертаються до вас по медичну допомогу?
— Так, ми надаємо допомогу всім, адже найближча лікарня від нас досить далеко. Іноді трапляються навіть комічні ситуації. У зв’язку зі службою виходимо періодично в населені пункти. Якось іду сільською стежиною, місцевий чоловік назустріч: «Лікарю, маєш прийняти в моєї доньки пологи». Я до нього: «Жартуєте?!» Він категоричний: «Ні, ми нікуди не поїдемо, то треті пологи. Словом, я до вас телефоную — і ви приходите». Це свідчить про те, що нам вдалося завоювати авторитет. Звичайно, не можу зробити те, що міг у лікарні, але скерую в правильному напрямку. Маю портативний кардіограф, переносний УЗД-апарат, завдяки чому встановлюємо деякі патології, ставимо діагноз, призначаємо лікування й навіть надаємо його. Медикаментами допомагають усі, хто може. Їх надсилають зі США, Португалії, Італії, Іспанії, Польщі. Ліки завжди потрібні, до того ж багато.
— Який випадок навіть вас, досвідченого медика, змусив трохи похвилюватися?
— Найчастіше на фронті трапляються контузії, потім ідуть мінно-вибухові травми та уламкові поранення. Ще на початку моєї служби стався випадок, коли воїни рятували свого командира, а поряд розірвалася ще одна міна, й бійцеві відірвало руку, розкрило грудну клітку. На жаль, цей боєць помер. Та почуття вини мене ще довго не полишало: може, не все зробив, може, таки врятував би?..
Була певна проблема спочатку під час сортування. Коли я один, а привозять 10—12 поранених, з контузіями, й кожен просить, щоб йому надали невідкладну допомогу першому… Але й до того звикаєш. Усе робиш, сортуєш, усім надаєш допомогу. Тішуся, що всі бійці, які до нас потрапляли на етап евакуації, залишилися живими до моменту, коли ми їх передавали у шпиталь. Дехто гадає, що бойові медики сидять у шпиталі. Ні, наша функція — бійця з передової з часу поранення доправити туди живим. Це може тривати дві-три години, а може й шість, залежно від ситуації.
— За весь період перебування на фронті який момент був для вас найважчим?
— Був боєць з украй важким пораненням. Літо. Швидка без кондиціонера. І ми годину везли його в лікарню. У машині було майже 50 градусів спеки. Доправили в лікарню ще живого, та, на жаль, він помер: були травми голови, несумісні з життям. А мене ще потім пів години відливали водою, бо перегрівся організм. Мабуть, це був найважчий випадок.
Дуже шкода кожного, хто помирає. Важко дивитися на тих, кого привозять уже загиблими. Смерть — це дуже боляче…
— Окрім фізичного навантаження, це ще й постійне напруження для психіки. Навіть у тилу непросто впоратися з цим. Як даєте собі раду?
— Алкоголю не вживаємо — це однозначно. Передусім стараємося висипатися, для цього деколи п’ємо снодійні. А ще особисто я щовечора обов’язково телефоную додому, до дітей, спілкуюся із внуками. Думка про те, що в них усе нормально, що вони не чують пострілів, тримає. Це найбільший стимул жити й воювати.
— Нещодавно у вас була відпустка, заходили у свій робочий кабінет. Сумуєте за лікарнею, колективом?
— За роботою хірурга, керівника, спілкуванням з колективом і пацієнтами сумую. Але у зв’язку з медичною реформою усе стало так складно… Треба приймати непопулярні рішення, проводити скорочення. Насправді доводиться забирати останні гроші в людини, які вона мала на виживання. Малі лікарні можуть самоліквідуватися. Я б хотів помилитися, але світова практика така. Ми ж до цього не готові, не маємо належної інфраструктури. Дуже співчуваю своєму заступникові. Я пішов в одне пекло, а його залишив в іншому. Але треба усе це витримати.
— Як стали медиком?
— Я ніколи не мріяв стати медиком. Вступав на стоматологію у Львові. Чи надзвичайно цього хотів? Не можу сказати, так сталося. У мене склад розуму більш технічний. Виявилося, що для хірурга це теж дуже важливо. У Львові на стоматологічний факультет я не вступив. Після підготовчого відділення Тернопільського медичного інституту вступив і в цей медінститут. Коли постав вибір на шостому курсі між кардіологією та хірургією, більше схилився до хірургії.
У родині я перший медик. Тішить те, що старша донька Марта теж пішла в медицину. Вона лікар-стоматолог, закінчила перший випуск стоматологічного факультету Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського. Молодша дочка Анастасія теж випускниця ТНМУ. Напевно, я був позитивним прикладом для дітей, що вони пішли моїм шляхом. Молодша донька нині проходить інтернатуру, мріє бути хірургом, хоча я, відверто кажучи, не дуже це схвалюю. Хочу, щоб мала час для себе, а не жила лише роботою, як я. Утім, ніколи не шкодував, що пішов у медицину. Як і про те, що 26 лютого пішов на війну. Мене часто запитують про це. Жодного разу навіть у помислах не було такого.
— Що означає ваш позивний «Сальва»?
— Коли пішов на фронт, якось зателефонував до молодшої доньки з проханням: «Настю, щось підшукай, щоб мені пасувало, стосувалося і служби, і медицини». І вона знайшла. У перекладі з латини Salva означає «захистити», «зберегти», «надійний».
— Що найперше зробите після Перемоги?
— Хочеться перегорнути цю сторінку, тому що на війні страшно. Не вірте, якщо хтось казатиме, що не страшно. Це небезпечна людина, бо в неї є великі шанси загинути й потягнути за собою інших. Там дуже страшно, психічні травми в усіх будуть стовідсотково. Найважче під час війни, та й опісля, залишитися людиною. Вбиваючи на війні, повернутися у цивільне життя та гармонійно влитися в нього майже нереально. А це ж сотні тисяч бійців! Адаптаційний період буде надзвичайно важкий. Дуже багато роботи чекає на психологів і психотерапевтів, на відділення реабілітації.
Що найпершим зроблю після Перемоги? Є в нас гільзи від американського ручного гранатомета, ми з них зробили чарки. Зберемося всі побратими, адже на фронті унікальні стосунки. Ти можеш в людину не вірити, а вона тобі врятує життя. Тут «я мудріший, ти дурніший» не може бути, бо це закінчується погано. Хто вважав себе мудрішим, відсіявся. Хтось почав шукати можливості звільнитися: чи через хворобу, чи за доглядом важкохворих родичів… Залишаються найнадійніші. Отож після Перемоги ми зустрінемося, наллємо собі нарешті кілька грамів чогось смачного в ці келишки з гільз. Згадаємо тих, хто загинув. Потім прийду додому, обійму всіх рідних. Напевно, все…
— Що насамкінець хотіли б сказати нашим читачам?
— Дуже коротко. Словами Володимира Сосюри: «Любіть Україну»!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+