175 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕНРІХА СЕМИРАДСЬКОГО

ТАЛАНТ. Картини етнічного поляка Генріха Семирадського, який народився на Харківщині, нещадно критикували в Росії за їх європейськість, що змусило митця фактично емігрувати. На жаль, росіяни досі не усвідомили, що головний сюжет полотен цього видатного живописця — вічне протистояння красивого на вигляд зла святій простоті й досконалості добра.

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ХИТРИЧЕНКА

Досі репресований партизан

ПОГЛЯД. Один із доказів того, що правдиву історію так званої Великої Вітчизняної війни досі не написано й вона потребує детального вивчення і переосмислення, — гірка доля командира об’єднаних загонів партизанів Київщини Івана Хитриченка. Після приходу Червоної армії його представили до звання Героя Радянського Союзу і як колишнього начальника одного з райвідділів міліції Києва планували призначити заступником наркома внутрішніх справ УРСР. Однак поїздка до Берії на затвердження обернулася 10 роками ув’язнення за нібито співпрацю з німцями, безпідставні розстріли підлеглих партизанів та особистий моральний розклад.

Одні досі вважають ці звинувачення обґрунтованими, інші доводять, що Іван Хитриченко став жертвою недоброзичливців, які прагнули привласнити його заслуги і славу. Знаково, що колишній партизан провів під слідством аж три роки, а виголошений йому вирок, коли 25 років таборів сприймали як норму, за сталінськими мірками напрочуд м’який. 

У хрущовські часи Хитриченка повністю реабілітували, хоч колишній перший секретар Чернігівського підпільного обкому ВКП(б) Олексій Федоров, призначений головою комісії у справах партизанів, називав Хитриченка «поліцаєм» і категорично заборонив друкувати написану ним книжку спогадів.

Біографія опального партизанського командира справді промовиста. Під час строкової служби у Червоній армії Хитриченко вступив до партії, а після демобілізації його направили на службу до правоохоронних органів. Однак після закінчення 1934 року Московської школи вищого керівного складу міліції чомусь опинився на цивільній посаді на машинно-тракторній станції на Вінниччині. Аж у квітні 1937 року, коли сталінський терор винищив майже всі партійні кадри, Хитриченка призначили спочатку другим, а за кілька місяців — першим секретарем Дунаєвецького райкому ВКП(б), з якої колишнього міліціонера цілком прогнозовано відправили до тюрми, звинувативши у «троцькізмі».

Однак хвиля репресій уже пішла на спад, і через рік, як і майбутнього комісара ковпаківців Семена Руднєва, арештанта виправдали і навіть призначили начальником одного з райвідділів міліції у Києві. Саме тут Хитриченка застала війна й окупація, бо спроба разом з військами, що відступали, вийти з оточення завершилася невдачею.

На відміну від Олексія Федорова, спеціально залишеного на Чернігівщині для організації партизанського руху, колишній міліціонер самотужки створив із земляків у рідному Радомишльському районі Житомирщини загін народних месників. Однак після того як два десятки горе-партизанів розбіглися після першої сутички з гітлерівськими карателями, Хитриченко усвідомив, що основою руху спротиву мають бути не вчорашні колгоспники, а кадрові військові.

Саме так він потім пояснював, чому за фальшивими документами прибув до Києва і ризикуючи, що його впізнають, записався до поліції. Він зумів стати начальником охорони радянських військовополонених, які працювали на відбудові Наводницького залізничного мосту. Десятки з них зуміли втекти за сприяння головного охоронця, який через три місяці теж опинився у партизанському лісі.

У березні 1943 року відбулася доленосна для Хитриченка зустріч із Ковпаком, загони якого прийшли на Полісся. «Дід», який судив про людей за ділами, а не за анкетами, призначив колишнього міліціонера керівником партизанських загонів Київщини.

На відміну від Федорова, який став Героєм навесні 1942 року фактично авансом, подання на присвоєння Хитриченку цього звання було обґрунтованим. Однак опальний командир умів воювати, та не вмів брехати. У мемуарах, виданих вже по його смерті, — чесне визнання, що аж до весни 1943 року масового партизанського руху в Україні не було. Не менше вражає відсутність топографічних карт, тому аж до визволення Київщини Хитричеко користувався виданою ще за царських часів детальною мапою «Кієвской губєрнії».

25 вересня 1943 року, коли сталінські полководці щоденно прирікали на смерть десятки тисяч червоноармійців у марних зусиллях прорватися до Києва з Букринського плацдарму, партизани за завданням Ставки взяли штурмом розташований на річці Прип’ять райцентр Новошепеличі та збудували 140-метровий наплавний міст. Ним з ходу переправилися радянські танки, але вже 30 вересня нікому не потрібну переправу наказали знищити. Кривавий маршал Жуков не хотів нікому віддавати лаври переможця, хоч у підсумку долю Києва вирішила саме загроза його оточення з півночі.

75 РОКІВ ПОСТАНОВИ ПРО ВІДБУДОВУ ШАХТ

Донбас, який «усіх годує»

ПАРАЛЕЛІ. Ще на початку визволення тодішніх Сталінської (Донецької) і Ворошиловградської (Луганської) областей від нацистських окупантів Державний комітет оборони видав постанову від 22 лютого 1943 року «Про відновлення вугільних шахт Донбасу». Однак надії сталінського керівництва на швидке вигнання німецьких військ зазнали краху. Лише на початку вересня Донбас визволили, а 26 жовтня 1943 року вийшла чергова постанова «Про першочергові заходи з відновлення вугільної промисловості Донбасу».

Цього разу йшлося не лише про шахти, а про весь вугільно-промисловий комплекс, відбудова якого стала всенародною справою. Вугілля було не менш важливим, як нафта, бо єдиною тягловою силою на залізницях були паровози на твердому паливі, металургія потребувала коксу, а промисловість — електроенергії, головним джерелом якої теж було чорне золото.

Добувати вугілля почали навіть жінки, поспіхом мобілізовані на визволених територіях України. Тодішня традиція, коли вся країна працювала на Донбас, годуючи його, живе досі. З тією лише різницею, що у часи Стаханова шахтарі добували по 100 тонн вугілля на кожного за зміну, а ще у 2013 році видобуток упав до 300 тонн на кожного за рік.

105 РОКІВ ПРОЦЕСУ БЕЙЛІСА

Київська поразка чорносотенців

УРОК. Дедалі частіше можна почути, що українцям нібито властивий стихійний антисемітизм, який укоренився у нас ще з часів Хмельниччини й Коліївщини. Путінський агітпроп невтомно розповідає світові про масові погроми євреїв петлюрівцями та міфічну участь українських націоналістів у розстрілах у Бабиному Яру, прославляючи денікінців та вносячи у сонм «борців за свободу Росії» злочинців, на руках яких кров десятків тисяч замордованих юдеїв.

Фактично йдеться про перекладання провини із хворої на здорову голову, яскравий приклад чого — інспірована ще за царських часів справа Бейліса. 20 березня 1911 року в Києві знайшли труп 12-річного гімназиста Андрія Ющинського, на тілі якого було 47 колотих ран. Влада оголосила це ритуальним убивством християнського хлопчика євреями, які нібито вицідили кров жертви на замішування маци.

Слідчого Євгена Міщука, який обстоював суто кримінальну версію і на власний ризик продовжив пошуки вбивць серед київських бандитів, за самоуправство і перевищення повноважень заарештували. Його долю повторив присланий із Петербурга криміналіст Микола Красовський, бо міністр внутрішніх справ і вище керівництво імперії прагнули не істини, а підстав для антисемітської істерії, яка мала відвернути увагу суспільства від дедалі гостріших проблем імперії.

Цапом-відбувайлом, якого звинуватили у вбивстві, став Мендель Бейліс — родич київського рабина і прикажчик цегельного заводу, поблизу якого знайшли труп хлопчика. Доки чорносотенні газети із промовистими назвами «Русское знамя», «Земщина» і т. ін. розписували «єврейські звірства», українець Володимир Короленко приїхав до Києва захищати Бейліса, а історик Микола Грушевський назвав організаторів ганебного судилища «прислужниками племінної і расової ненависті». Співредактор українського часопису «Слово» Софія Русова видала брошуру «Слово правди про євреїв», на сторінках якої викрито підлу суть організованої в Києві провокації.

Матеріали справи, яку розглядав суд із 23 вересня по 28 жовтня (ст. ст.) 1913 року, були шиті такими білими нитками, що навіть затятий чорносотенець і видавець газети «Киевлянин» Василь Шульгін визнав: «Звинувачення проти Бейліса — белькотіння, яке здібний захисник розіб’є жартуючи». Єдиною надією влади стали присяжні, до яких чомусь не потрапила жодна людина з вищою освітою, а п’ятеро із 12 жителів приміських околиць, київських візників і міщан, які мали вирішити долю підсудного, були членами «Союза русского народа», більш відомого як «Чорна сотня».

У день оголошення вердикту присяжними для тиску на них у Києві провели молебень «по убієнному отроку», кілька тисяч учасників якого опинилися під будівлею суду. Однак робітник винного складу Порфирій Клименко, селянин із Борщагівки Митрофан Тертичний, працівник вокзалу Петро Калитенко, селянин із Кожухівки Фауст Савенко, міщанин Іван Перепелиця, селяни Архип Олійник родом із Гостомеля та Митрофан Кутовий із Хотова, національність яких засвідчують українські прізвища, і ще п’ятеро дрібних чиновників і службовців ухвалили вердикт «Не винуватий».

Не відомо, як саме проголосували присяжні, бо за законом це залишилося таємницею. Однак беззаперечно, що більшість із них були українцями, які навіть в умовах тиску не пішли проти совісті та продемонстрували абсурдність тверджень у «вродженому антисемітизмі».

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)