Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України
Доля подарувала мені тривалу, щиру, нічим не потьмарену дружбу з автором щемливих «Чорнобривців». Цими листопадовими днями йому могло б виповнитися 85. Могло б, якби не оте лиховісне 21 лютого 2013 року, коли його навік зборола невиліковна хвороба. А до того підірвала здоров’я раптова смерть дорослого сина Ярослава.
Нас із Миколою Федоровичем найперше побратало те, що обидва ми родом із колись Великої Волині, до якої належала і його рідна Житомирщина, і шматочок моєї Тернопільщини. Він із цікавістю слухав про мій рідний Сураж, мальовниче старовинне село, що в часи Острозького князівства мало статус містечка. Один з його кутків нині так і називається — Місто. То й на суразькому хлібі колись жили-виростали спудеї Острозької академії. Має село певну дотичність і до виходу знаменитих острозьких першодруків.
Про все це я не раз із погордою переповідав Миколі Федоровичу. Хвалився йому і сільською церквою Різдва Пресвятої Богородиці, побудованою 1730-го, й своєю школою, яка з’явилася в рік, коли перестало битися серце Великого Кобзаря. Разом із Сингаївським ми навіть збиралися написати листа в Міністерство освіти України, аби воно надало школі ім’я Тараса Шевченка. Спільно помріювали і про бюст нашому Пророкові навпроти цього навчального закладу. Бачився нам молодий Тарас зі свічкою в руці, якою він немов благословляв би молоде покоління моїх земляків до світла, знань.
Знаючи про наші щирі взаємини, директор школи Марія Боднійчук одного разу несміливо запитала, чи не міг би я запросити на гостину до школярів автора знаменитих «Чорнобривців». Микола Федорович, попри літа, був легкий на підйом і 24 квітня 2009-го вже стояв перед допитливими очима учнів і вчителів рідної мені школи. Приїхали сюди літератори із Шумська, а ще — завідувачі шкільних бібліотек району. Тоді я вкотре відчув, як мої земляки кохаються на рідному художньо-поетичному слові і як трепетно горнуться до його майстрових, та ще таких знаменитих, як Микола Федорович.
* * *
Найбільша шкільна зала була справді переповнена. Микола Сингаївський одразу зізнався, що давно закоханий у Сураж, як і в своє рідне село Шатрище Коростенського району на Житомирщині, де він народився й виріс.
«Мій пуп закопаний на хуторі Сингаї, — уточнив поет, — крайня хата якого примикала колись до села. Але коли «керівна і спрямовуюча сила», тобто партія комуністів, наказала ліквідувати хутори, то її непохитною волею нас, хуторян, змусили перебратися в село, так би мовити, у більш цивілізовану місцину. У нашій сім’ї виростало дванадцятеро дітей. А ще разом з нами виховували і двох моїх двоюрідних братів. Ми спізнали багато гіркот та бідувань, хоч людські радощі подеколи навідували нас, особливо на Різдво, Великдень, Зелені свята.
Із п’яти років я знав одну педагогіку — виховання працею. Спочатку це була сапка, потім заступ, граблі. А трохи подорослішавши, пас худібку. Ступаючи босоніж по вранішній росі, перетворював мамині напуття в поетичні рядки на зразок:
У садах наливаються
сонцем плоди.
Я жену череду на луги
за діброву.
Вийде мати щаслива
й накаже: «Гляди,
Щоб телятко не виссало
в полі корову».
Особливо любив літні зоряні поліські ночі, коли з поля звозили льон. Були вони мені як причастя. Наш тато, колгоспний бригадир, а у війну — мужній партизан з’єднання Сидора Ковпака, мобілізував на цю роботу ледве не всю сім’ю. Від тих ночей, пропахлих льоном і тремтливими передсвітанковими зорями, віяло дивною поезією. У такі хвилини з мого серця самі виринали рядки. Уранці слово до слова усе записував у зошит.
Під ліричний настрій марив музикою, грою на гармошці. У восьмому класі під час канікул пішов на заробітки до Коростеня, вимощував там кам’яну дорогу. За літо здобувся на ціле багатство, за яке, не спитавши дозволу в батька, купив гармонію. Ох і дісталося за це від нього, мовляв, штанців у школу немає, а ти в музику вшнипився! Кілька днів не міг сісти від болю, завданого татом по м’якому місцю, зате гармошка в руках.
Згодом без мене не обходилися жодні сільські свята, а надто весілля, на які разом зі мною неодмінно запрошували й тата, де він міг і чарочку-другу перехилити, й сином похвалитися: он якого музиканта виховав!»
* * *
Хтось із старшокласників, піднявши руку, поцікавився в Миколи Федоровича, як він прийшов до пісні й коли його почали активно друкувати. Гість із Києва не без задоволення зізнався, що піснярем його зробили сільські музичні вечори-гулянки, на яких він наслухався і записав «нещотну» кількість народних пісень.
«Особливий вплив на мою поетичну творчість зробив приїзд на канікули мого брата Петра, студента філфаку Київського університету, майбутнього члена Спілки письменників. Він прибув того разу не сам — привіз із собою живого письменника однокурсника Юрія Мушкетика, якого вже друкували. Як же вони гарно розповідали про університет, літературне життя й свою творчість! У час їхнього одкровення я не втримався й потайки зазирнув у братові записники. Мамо рідна! Та вони ж майже всі віршами списані. Значить, братик поріднився з поезією? А чим же я гірший за нього? То дарма що на сім років молодший, відставати від брата не збирався.
Щодня трішечки мережив. Уже й батько перестав за це докоряти. Звичайно ж, мені хотілося якнайшвидше побачити свої праці надрукованими. Щось із написаного — пан або пропав! — послав у районну газету. Кілька віршів там одразу ж надрукували. Коли Петро прочитав мою пробу пера, тепло сказав: «А ти знаєш, їй-бо непогано. Від добірки віє чимось свіжим, прозорим. Колю, тобі гріх не писати».
А невзабарі мої вірші з’яви-лися і в обласній газеті «Радянська Житомирщина». Працював тоді там доброї душі Василь Земляк, у майбутньому лауреат Шевченківської премії. Після появи в цій газеті моїх віршів він написав мені листа, в якому, не посоромлюся сказати, назвав мене, тоді ще старшокласника, «співцем проліскових гаїв і синіх весен». Звичайно, такі слова не могли не окриляти».
* * *
Особливе «творче очманіння», за словами Сингаївського, найшло на нього після особистої зустрічі з Максимом Рильським, якого обожнював ще з початкових класів.
«Якось пасу я на лузі корів, — щиро ділився спомином поет, — і чую, що на моїй вулиці щось загуркотіло. Коли це прибігає по мене мама й каже: «Синочку, мерщій додому, а я за тебе допасу корів». Прибігаю, а з легкової машини мені виносять новенький костюмчик, чорні туфельки і наказують якнайшвидше збиратися та їхати в Житомир на зустріч із кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР Максимом Тадейовичем Рильським.
В обласному центрі мене заводять до великої зали будинку культури й просять привітати кандидата одним віршем і не більше. Коли я його прочитав, залом прокотилися гучні оплески. Я розгубився, не знав, що робити далі. З острахом позираю на класика. А він лагідно каже: «Читайте ще, Миколо!» І тоді я, наймолодший з ораторів, ще на кілька хвилин заволодів увагою зали. Читав, аж захлинаючись, особливо ж славив рідний поліський край, наш Житомир, як ось:
Де шум соснового прибою
Гойдає хвилями весна,
Встає над Тетерів-рікою
Моя столиця обласна...
До речі, за ці вірші мені згодом дали доброго прочухана: «У Сибір хочеш? У нас одна столиця — зореносна Москва». Але все обійшлося.
Максим Рильський підійшов до мене, погладив мій розкуйовджений неслухняний чуб і тихо мовив: «Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку». І попросив мій зшиток із віршами. Завдяки йому я ще школярем побачив свою добірку в «Літературній Україні» з напуттям поета-корифея».
* * *
Суразькі школярі та їхні наставники піснею про чорнобривці зустрічали Миколу Сингаївського, «Чорнобривцями» й проводжали його. Тож цілком закономірною була їх зацікавленість почути з уст самого автора, як народився цей шедевр.
«Створюючи цю пісню, — продовжував душевну оповідь Сингаївський, — я найперше думав про свою маму, перед подвигом якої стою на колінах. Щоразу набігає сльоза, коли згадую її тяжку долю. Виховуючи чималеньку сімеєчку, вона ще й умудрялася працювати дояркою в колгоспі, щодня встаючи о четвертій ранку, щоб встигнути на ферму. А чого їй коштувало пережити смерть вісьмох дітей, серед них двох синів-фронтовиків, один з яких склав голову неподалік Коростеня, в Радомишлі, а другий — у Празі.
На яких вагах зміряти силу волі й мужності наших матерів-солдаток? Ось про мою дорогу Уляну Андріївну, всіх жінок України мені й хотілося повідати в «Чорнобривцях». До речі, ці квіти вона любила над усі інші. Ними був натиканий весь наш город, вони рясніли навколо хати. Десь читав, що це типова українська квітка.
Коли я разом із композитором Володимиром Верменичем здавав цей твір, не все було просто. Тодішня цензура промацувала кожен рядок. Особливо стежила, щоб не потрапило в пісню слово «українець», «українка». Ця тема тільки й лишилася в рядках: «Розквітають і квіти, і доля на моїй українській землі». Але люди й між рядків відчули, що то пісня про них і для них. Першим її виконав Костянтин Огневий. Згодом пісню підхопив знаменитий Дмитро Гнатюк, срібноголосе диво дівчат із хору Григорія Верьовки на чолі з Ніною Матвієнко. «Чорнобривці» полинули до людей у багатьох світах. Нових барв їй додали виконавці з Канади Дарка і Славко, незабутня Квітка Цісик.
«То правда, що ваші «Чорнобривці» пішли між люди не одразу?» — долинув із залу голос когось з учителів.
«Так, — ствердно відповів Микола Сингаївський. — А причина була більш ніж вагома. Саме тоді вийшов на екрани фільм «Літа молодії» зі знаменитою піснею «Рідна мати моя» Андрія Малишка і Платона Майбороди. Вона настільки голосно й розлого задзвеніла, що іншим новим пісенним творам цього плану поряд з нею було тіснувато. І хоч невзабарі «Чорнобривці» зазвучали, я з Верменичем ще вдосконалював їх. Так довго ми не працювали над жодним іншим твором. А написав я понад 500 пісень. Мені близькі слова, що шлях до Незалежності йшов і через українську пісню. Певно, й моє слово чогось варте».
* * *
Того незабутнього весняного дня суразькі школярі та їхні наставники почули ще багато цікавого про життя-творчість іменитого поета. А щоб стати таким, довелося, за його словами, багато вчитися й працювати. Дорогою до літературного Олімпу він пройшов трудовий вишкіл у рідному колгоспі й на будовах Кривбасу, навчався на філологічному факультеті Київського, а потім Львівського державних університетів, трудився в «Літературній Україні», київській газеті «Молода гвардія», журналах «Ранок» та «Піонерія», а згодом у газеті «Демократична Україна», муштру якої пройшов і я.
Перша його поетична збірка «Жива криничка» побачила світ 1958 року. Її підтримав видатний майстер слова Михайло Стельмах. Відтоді доробок поета становив не один десяток книжок, понад 40 з яких він написав саме для дітей. Поетичною творчістю Сингаївський здобув звання лауреата премій імені Миколи Островського та Лесі Українки, став заслуженим діячем мистецтв України.
Поетові не були чужими літератури інших народів. Він багато перекладав з російської, польської, болгарської, французької, новогрецької мов, якими добре володів. Його твори перекладено не тільки мовами народів колишнього Союзу, а й багатьма європейськими. Дві його збірки вийшли в Болгарії.
«Праця письменника подібна до хліборобської, — завершив виступ перед моїми земляками Микола Сингаївський. — Якщо хочеш добитися щедрого врожаю, маєш рано вставати й пізно лягати. День у день, рік у рік. Отож шануйте, діти, працю, а найперше завжди шануйте батьків і вчителів! І любіть Україну Шевченковою любов’ю».
Ці слова поважного гостя з Києва мої земляки сприйняли як найщиріше напуття.
Ми в Google+