Коли майже 65 років тому в родині Мансура й Хатідже Мустафаєвих народився син Фемій, батьки й гадки не мали, що в майбутньому він стане гордістю української оперної і пісенної сцени. Бо хіба можливим було це в умовах Ферганської долини, в маленькому радгоспі-поселенні? Тільки й перспективи, що продовжувати вести батьківську хліборобську борозну за тисячі кілометрів від рідної землі, з якої їх, кримських татар, депортували в сумнозвісному 1944-му.
Багато разів зустрічаючись зі співаком, не перестаю дивуватися його по-особливому світлій одухотвореності, шанобливому ставленню до співрозмовників. А коли виходить на сцену, стає немов розкриленим перед світом, даруючи слухачам неповторний тембр голосу. Сьогодні Фемій МУСТАФАЄВ — гість «УК».
— Фемію Мансуровичу, шкільну освіту ви здобували вже в Україні. Як вдалося батькам повернутися?
— Це сталося 1967 року. Після багаторічних звернень до відповідних інстанцій батьки зрештою одержали напівдозвіл — жити не в Криму, а в одній із близьких областей. Обрали Херсонську, а там Новоолексіївку, що в Генічеському районі. Після школи навчався у професійно-технічному училищі й навіть один сезон попрацював трактористом. А потім, несподівано і для себе, і для всіх, захопився музикою.
— Може, щось спрацювало на родинно-генному рівні?
— Може. Батько грав на баяні й акордеоні, але все це на побутовому рівні. Моєю першою професійною сходинкою як музиканта і співака стало Херсонське культосвітнє училище, де навчався на оркестровому відділенні духових інструментів, потім — музичне, де викладач Таїсія Праваторова відкрила переді мною досі не відомий світ музики. Навіть не знав, що голос можна ставити завдяки професійним вправам і заняттям. Чомусь думалося, що його дає тільки природа.
Після закінчення відділення хорового диригування одержав направлення до Київської консерваторії. Можливо, тепер це звучить просто, але тоді… У 1970-ті без цільового направлення годі було пробувати вступати до навчального закладу такого рівня.
— Вашим першим робочим місцем став Державний музичний театр для дітей і юнацтва. Трохи несподівано…
— Для мене також. Але так складалися обставини. Хоч у театрі пройшов хорошу житейську школу.
— Ви розмовляєте такою добірною українською мовою, що навіть не віриться у ваше кримськотатарське походження. Де проходили мовний вишкіл?
— Скрізь потроху. Передовсім на Херсонщині швидко почав опановувати українську. Інколи мені навіть здавалося, що я колись її вчив. Вона настільки мелодійна, що просто гріх не знати. Володію і кримськотатарською. Коли співаю українські й кримськотатарські народні пісні, вони мені нагадують одні другі мелодикою — такі самі задушевні, милозвучні. Не цураюся російської, потроху освоюю англійську, німецьку, італійську.
— У вашій творчій біографії є періоди праці в Німеччині, Словаччині. Які уроки винесли із закордонних поїздок?
— Відвідав дуже багато країн, чотири рази був у США. Там виступали в таких місцях, де про Україну навіть не чули. Але коли звучали українські пісні, тисячі людей завмирали. Принагідно скажу, що навіть одержував запрошення залишитися працювати. Звісно, що приємно вражають високий рівень життя, культури особливо в Німеччині. Але жити там постійно не зміг би. Бо Україна для мене найкраща і найрідніша.
А першою була поїздка наприкінці 1970-х. Коли навчався в консерваторії, брав участь у спільній виставі опери Генделя «Дейдамія». За цю роботу взялися вища лейпцизька музична школа та оперна студія Київської консерваторії. В Німеччині всі вистави були аншлагові. Мені, студентові, запропонували попрацювати в групі дрезденської опери п’ять років. Але мене не пустили. Тож коли у 1990-х і пізніше випадала щонайменша нагода поїхати за кордон на виступи — не пропускав.
— Ви багато спілкуєтеся з глядачами. Чи є епізоди, якими дорожите?
— Скажу тільки про останні роки. За цей час дуже змінилася наша країна, змінилися ми самі. З перших днів буремних подій був на Майдані, співав українські, кримськотатарські пісні зі сцени. Найвищою емоційною згадкою для мене як співака є момент, коли виконував «Думи мої» Тараса Шевченка, а зі мною в єдиному пориві співав 200-тисячний Майдан. Ось тоді я відчув, що таке сила народу.
— Що, гадаєте, треба робити, щоб повернути Крим?
— Це дуже болюче для мене запитання. Адже в Криму залишились родичі, дуже турбуюся за них. Ми разом обстоюватимемо рідну землю — і з цього, і з того боків. Кримські татари вміють боротися за свій край.
Боляче, що не можу поїхати до Криму. Востаннє був там 2013-го на кримськотатарському весняному святі Хидирлез. Цього року окупаційна влада робила жалюгідні потуги провести його. Уявіть, як там працює пропаганда: мені телефонують із Криму і кажуть: «Фемі, ми бачили твій виступ на Хидирлезі! Ти в Криму?» А я в цей час виступав для наших вояків в АТО. Як з’ясувалося, російське телебачення вставило в телевізійну версію концерту мій минулий виступ, унизу мікроскопічними буквами написавши «архів». А з рідними, близькими, друзями постійно на телефонному зв’язку. Навіть кримськотатарські пісні співаємо!
Принагідно скажу, що в АТО служить багато кримських татар. Після концертів ми з ними спілкуємося. Це мої кровні побратими. Пишаюся ними. Когось зустрічав у Пісках, когось у Мар’їнці, когось у шпиталях. Ми всі обстоюємо нашу українську землю.
— Протягом останніх двох років ви дали майже 200 (!) концертів. Це неймовірний результат. Тим паче, значну частину — в зоні проведення АТО. Що найбільше запам’яталося?
— Якщо щиро, іноді сам дивуюся: невже стільки концертів зробив для наших хлопців?! Принципово не рахую, це все роблять колеги. Питання ж не в кількості. Війна нині триває на всіх фронтах. Моя зброя — пісня. Роблю все для того, щоб наші воїни відчували нашу підтримку. Маю невелику команду, яка завжди зі мною. Це волонтери Тетяна і Вадим Момот, які матеріально допомагають нам від імені свого благодійного фонду «Відкрий своє серце». Це заслужений діяч мистецтв України Анжела Ярмолюк, яка їздить зі мною на всі заходи в зоні АТО. Вона пише патріотичні пісні, які дуже подобаються нашим хлопцям. Уже кілька її пісень стали батальйонними, бригадними.
Зрозуміло, що їздимо у вільний від роботи час. Адже це благодійні поїздки. Але раз на місяць у хлопців із концертами зазвичай буваю. Вони і співають разом з нами, і танцюють, і мовчать, і згадують, і плачуть. За один концерт відбувається стільки всього…
Комбати кажуть, що ми робимо ту роботу, яку навіть психологи не завжди можуть виконати. Пісня все може: і надихнути, і повести в бій, і нагадати про батьків, коханих, дітей, і подарувати найкращі спогади.
Після концертів довго спілкуємося, говоримо про все-все. Уже їжджу до друзів, яких знаю майже у всіх батальйонах.
Щойно виїжджаю, починаються дзвінки: «Каддафі» (вони мені такий позивний дали), а до нас цього разу заїдеш? Ми чекатимемо. Хоч на кілька хвилин, але заїжджай!» Як відмовити?
На передовій концерти відбуваються і в ангарах, і в окопах, і просто на вулиці, і біля техніки. Тому там виступає не так багато артистів. Але в містах, де є нормальні будинки культури, наші київські артисти бувають. Дуже добре, що почали їздити. Нехай не з самого початку, як я зі своєю командою, але вони приїжджають. Головне — нести українську культуру, українське слово на схід України.
— Ви провели масштабний патріотичний концертний тур «Тарас Шевченко. Солоспіви» у березні 2016 року. Як виникла ідея такого проекту?
— Унікальний доробок за творчістю Кобзаря «Тарас Шевченко. Солоспіви» записав у супроводі Національного академічного оркестру народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала — вийшов однойменний дводисковий музичний альбом. На його основі підготував концертну шевченківську програму, з якою понад три роки виступаю в Україні й за кордоном.
Українцям ще треба пізнавати Тараса. Патріота, провидця, геніального поета, який жив Україною, плакав її сльозами, страждав її болем. Наші воїни на фронті дуже чутливо сприймають Кобзаря. А в березні цього року за підтримки Міністерства культури зробив концертний тур «Тарас Шевченко. Солоспіви» для населення Донецької й Луганської областей. Це були 12 міст: Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, Покровськ, Сєверодонецьк, Старобільськ, Кремінна, Часів Яр, Роздольне, Дружківка, Курахове, Волноваха.
Улітку робитиму великий всеукраїнський концертний тур «Ми повернемось!» для вимушених переселенців із Криму та Донбасу. Сподіваюся, що буде підтримка Міністерства культури. Адже це не шоу — це справжня патріотична українська програма. Пропоную «Урядовому кур’єру» долучитися до акції і виступити інформаційним партнером проекту.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що віддаєте всього себе сцені. Чи щось змінилося за цей час?
— Не змінилося. Як любив співати, так і люблю. І пісню ні на що не проміняю. Маю багато концертів, запрошень, особливо від наших військових у зоні АТО. Маю великі плани на запис цікавих музичних альбомів. Хоч це не означає, що відмовляюся від інших радощів. Люблю порибалити, побути наодинці з природою. Неймовірно надає сил море. Люблю дихати з ним на одній хвилі. Концертів, фестивалів, конкурсів теж вистачає. У мене багато учнів, студентів, якими дорожу і пишаюся. Життя триває.
— Дякуючи за розмову, хочу подарувати вірш сумського поета Анатолія Гризуна, присвячений вам. У ньому є такі рядки:
Чисті ритми татарської пісні
І вкраїнський святий вокаліз!..
На землі цій, гарячій та прісній,
Ваш талант ялівцево проріс.
— А я дякую: поетові — за увагу до моєї творчості, всім читачам — за любов до пісні, сцени і мистецтва. Хто їх любить і шанує, у тих велике і добре серце. Вірю, що Крим неодмінно повернеться до України, війна на сході закінчиться нашою перемогою, а всі ми житимемо, як писав Кобзар, «в сім’ї вольній, новій».
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Фемій МУСТАФАЄВ. Народився 1952 року в Узбекистані. Закінчив Київську консерваторію. Співав у Київському театрі оперети, оперній студії консерваторії, дрезденській (Німеччина) та кошицькій (Словаччина) операх, сім років був солістом Державного духового оркестру України, тісно співпрацював з естрадно-симфонічним оркестром.
Нині професор кафедри академічного та естрадного вокалу Київського університету імені Б. Грінченка. Народний артист України.
Ми в Google+