Наш символ — на недосяжній висоті

15-РІЧЧЯ ВІДКРИТТЯ МОНУМЕНТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ В КИЄВІ 

ПОГЛЯД. За радянських часів типовим символом України була жінка кремезної комплекції із пшеничним снопом у руках. Причому модифікації заохочувались лише щодо «знака аграрного достатку», який колгоспниця то ніжно притискала до грудей, то гордо клала на плече, то піднімала над головою.

Не дивно, що схвалений особисто тодішнім Президентом України Кучмою монумент Незалежності в Києві, урочисто відкритий 23 серпня 2001 року, часто іменують «останнім пам’ятником радянській Україні», бо дівчина на ньому, прозвана «Галею на стовпі», — звичної міцної статури, а типовий сніп замінила калинова гілка над головою. Та розгледіти деталі Оранти-Берегині, якою офіційно вважається 20-тонна скульптура на 52-метровій колоні з білого каменю, неозброєним оком складно. Зате важко не звернути увагу на еклектичне поєднання українського бароко із французьким ампіром «а ля Людовик» із позолотою, що є улюблено-помпезним стилем вітчизняних можновладців від Кучми до Януковича і Пшонки.

Фахівці визнають, що український монумент Незалежності дуже подібний до пам’ятника героям Угорщини, спорудженого ще 1896 року в Будапешті, а колона, якою Оранту-Берегиню піднято на недосяжну висоту, — символ імперій, до яких Україна не має жодного стосунку. Та навряд чи можна було очікувати іншого результату, якщо конкурс на найкращий монумент офіційно тривав буквально два тижні(!), а остаточний варіант «Галі на стовпі» об’єднав особливості відразу трьох різнопланових проектів, відібраних як кращих.

Слабка втіха те, що могло бути ще гірше, бо, наприклад, відкритий уже Віктором Януковичем 2012 року в Харкові монумент Незалежності зовсім не має «хохляцького духу», такого немилого місцевим добкіним і кернесам. Тут втіленням «України, яка летить» (такий офіційний задум композиції) служить язичницька (навіть не слов’янська, а грецька) богиня Ніка з екзотичним для українських просторів лавровим вінком у руках. Не дивно, що місцеві гострослови охрестили пам’ятник «дєвушкой на шарє» (п’єдестал у Харкові, на відміну від Києва, — не колона, а куля).

Комусь може видатися, що критичне обговорення вже встановлених монументів Незалежності не доречне, бо зносити — їх ще більший гріх, а київський Майдан завдяки двом українським революціям став сакральним місцем, візуальний центр якого — саме піднесена увись Оранта-Берегиня. Це свята і беззаперечна правда, однак без розуміння мови символів нам не обійтися. Ідеться не лише про монументальне мистецтво, в якому ще донедавна тривала війна на випередження. Зокрема Голова Верховної Ради Володимир Рибак з гордістю розповідав, як на посаді міського голови Донецька «за рік задовольнив усіх»: тут встановили пам’ятники англійцеві Юзу, радянському генералові Толбухіну, колишньому першому секретареві обкому компартії Дегтярьову і відкрили «табличку правозахисникові Стусу».

У цьому контексті кожна безнаціональна «Україна, яка летить», — ще одна поразка в давній уже війні проти української Незалежності.

Те саме можна сказати про нерозуміння мови символів у військовій справі, де досі на комірцях генеральських і адміральських мундирів красуються «стилізовані зображення трьох листків калини», яка в Україні традиційно є символом дівоцтва і цнотливості. А воїнам доречніші чоловічі символи, якими в українській міфології є дуб, а в європейській — лавр.

25-РІЧЧЯ ЗАБОРОНИ КОМПАРТІЇ В УКРАЇНІ

Партія диктатури і диктату

МОРАЛЬНІСТЬ. «Уже маємо формальну релігію, основану на догмах ненависті та класової боротьби», — писав Іван Франко про тодішніх більшовиків і пророче застерігав, що в комуністичній країні «люди жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови».

Час підтвердив справедливість прогнозів Івана Франка, а компартії — чи не єдині політичні сили, програмна мета яких — встановлення диктатури і знищення «гнилої» демократії. Зайве пояснювати, що єдиним шляхом до влади для комуністів стали не вибори, а насилля, як було це в колишній Російській імперії чи окупованій Червоною армією Східній Європі.

Навіть на Заході, де по завершенні Другої світової війни почали вільно діяти фінансовані Сталіним компартії, це призвело до кривавої громадянської війни у Греції, розгулу терору в Італії, дестабілізації політичної ситуації в інших країнах. Тодішньому канцлерові Західної Німеччини Аденауеру депутати-комуністи чесно пообіцяли після свого приходу до влади його повісити, однак з «великою повагою». 1956 року відповіддю цій підривній і антидемократичній діяльності стала заборона компартії як такої, що загрожує існуванню ФРН.

Аналогічно вчинили в уже незалежній Україні, коли ліквідували єдину на її території партію диктатури і диктату, винну в створенні тоталітарного режиму, про небезпеку якого застерігав Іван Франко.

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА

Призабута спадщина Каменяра

ГЕНІЙ. Усі нюанси біографій видатних особистостей заслуговують вивчення, однак вкрай важливо, щоб копирсання у дрібницях не заслонило величі наших пророків і насамперед здобутих ними для кожного з нас уроків. Це повною мірою стосується начебто не обділеного славою ні за часів УРСР, ні нині Івана Франка.

Радянські ідеологи втовкмачували, що він «вічний революціонер», а в незалежній Україні чи не головною темою численних публікацій стали «три кохання» письменника та аналогічні подробиці його життя. Насправді Іван Франко боявся революції як вогню і постійно доводив, що «страшному, кривавому вибухові, який через зростаючий утиск, злидні і збільшення кількості пролетаріату був би невідворотним і для всього поступу дуже шкідливим», слід запобігти шляхом «якнайдосконалішого впровадження розумних і продуманих реформ».

«Наївний» геній стверджував, що «тільки науки й правди меч врагів спалить огнем». Утім, аналізуючи «здобутки» кривавої більшовицької революції, після якої українців стали винищувати десятками мільйонів, і провального для України помаранчевого уроку, мимоволі ловиш себе на думці, що саме «науки і правди» катастрофічно бракує нашому суспільству.

«Мій український патріотизм — це не сентимент, не національна гордість, це тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо став би підлий проти власної совісті. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч бідний, неповороткий і непорадний, усе-таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливості, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду, і ніяка чесна праця не пропаде намарне», — це не просто слова, а життєве кредо великого Каменяра.

Він здобув чудову освіту, що тоді гарантувало заможне існування за умови зречення українства, однак свідомо обрав зовсім інший шлях — пророка і мученика. Іван Франко не боявся говорити чужим і своїм правду, яка зазвичай гірка, за що його переслідували, а завершив життя майже у злиднях. Однак тим цінніший вистражданий ним урок, що не у шуканні «союзників, помічників, протекторів та меценатів лежить натуральне джерело сили та відродження». Без любові до власного народу та віри в нього «Україна готова знов опинитись у ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії», — застерігав син коваля, немов бачачи дні нинішні, коли «стурбована» насамперед власними проблемами сита Європа готова миритися з Путіним нашим коштом.

Ще неприємніші для «щирих патріотів», які звично грабують власний народ у вже незалежній Україні, слова Івана Франка, що «незалежність політична нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи пруссака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само, як росіянин і пруссак, лише про самих себе, а не про благо народу?»

«Теперішня рівність перед законом — це те саме, якби хтось втішав голодного тим, що він має право бути ситим, але не дав йому при тому хліба. Що нам з того, що на папері обіцяно рівність перед законом, коли в житті на кожнім кроці бачимо, що то неправда; що на багатого немає рівного закону», — ці написані понад сто років тому гіркі слова Івана Франка нині актуальні як ніколи.

До речі, так само, як його висновок, що «збагачення одиниць стоїть в простій пропорції до зубожіння народної маси», а робоча сила хоч є товаром, однак, на відміну від сучасного нам цивілізованого світу, «найдешевшим і найгірше оплачуваним». На відміну від горе-патріотів, які гарно навчилися співати гімн України, однак щиро дивуються, чому комусь коле око їхня хатинка за морем і рахунки в офшорах, романтик і мрійник Франко «приземлено» вважав, що «питання суспільне — се поперед усього питання економічне, питання жолудка, і тільки на економічнім полі може дочекатись розв’язки».

«Нація, котра помирає з голоду, потребує хліба, азбуки і конституції; концертами «національними», романами і поезіями дуже мало їй можна прислужитись», — вважав «крамольний» і раціональний Каменяр, чия публіцистична спадщина з часом дедалі актуальніша і варта вивчення до кожної яті і коми.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФАЇНИ РАНЕВСЬКОЇ

Єврейська актриса з українського Таганрога

КУМИР. Антон Чехов, справжнє прізвище якого Чех, писав, що «народився в мальовничому українському місті Таганрозі». Це також мала батьківщина уславленої «російської» актриси Фані Фельдман, більш відомої як Фаїна Раневська.

До речі, вона стала знаменитою після ролі Зінки у п’єсі «Патетична соната» українського драматурга Миколи Куліша, поставленої на сцені московського Камерного театру (МХАТу-2).

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)