Народну артистку України співачку Наталію-Марію Фарину, яка багато років живе й працює в Рівному, знаю давно. А вона не змінюється: так само щиро усміхається під час зустрічі й неодмінно запрошує на концерт.
Цього разу наша зустріч була особливою: незабаром 35 років, як вона дарує свій солов’їний спів людям. Її творчий вечір, до якого активно готується, так і називатиметься: «Два імені — одна любов».
— А чому у вас два імені? Гадаю, це цікаво не лише мені.
— Коли я народилася, за порадою хрещеної, яка була актрисою, мама вирішила назвати мене Наталкою. Мовляв, буде в нас Наталка Полтавка — майбутня актриса. До речі, дід по маминій лінії співав у церковному хорі. А тато сказав: ні, маємо нести людям духовність (у нього вся сім’я була віруючою), тож донька буде Марією. І записав так у метрику.
У нас на Львівщині подвійні імена — явище поширене, тож це нікого не дивувало. Кажуть, батьки змалку відчувають, як складеться доля їхньої дитини. Мабуть, так і є. На жаль, ні мами, ні тата вже немає на цьому світі. Але, гадаю, на небесах вони тішаться, що мені вдалося поєднати обидва шляхи: артистичний і духовний. Через пісню несу людям насамперед духовність, ретельно підбираючи репертуар.
— Ваші пісні щирі, пронизують до глибини душі, до сліз. Люди плачуть на концертах: то бринять заповітні струни їхніх душ, які вдалося зачепити вам, непересічній майстрині нелегкої справи.
— А мені так хочеться й собі зронити сльозу разом з ними! Не вірите? Що старшими стаємо, то більше ностальгуємо за юністю, пережитими миттєвостями. Але я не маю на це права, тож тримаюся стійко. У мене інша місія на сцені.
— Місія робити світ кращим з допомогою голосу нелегка. Але це шлях обраних — тих, хто достойно пройде з нею.
— До цієї місії наполегливо і вперто прямувала з дитинства, ніде й ніколи не розлучаючись із піснею. А коли проходила прослуховування перед поважним журі для участі в міжнародному конкурсі імені Глінки (було це в залі камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії 1989 року), мене слухала… сама Бела Руденко. Для мене, вчорашньої випускниці Львівської консерваторії, це була неймовірна творча удача — зустрітися з людиною, чий голос я слухала вдень і вночі. Ще в школі збирала скляні пляшки, здавала їх у магазин і на виручене купувала пластинки з Белою Руденко. І раптом сама прима підходить до мене, по-материнськи кладе руку на голову й каже: «Дитино, в тебе все попереду. Бажаю тобі великих сцен і світлих виступів». І неначе запрограмувала мене на ось цю життєву місію.
Хоч на конкурсі я тоді не перемогла, саме ця зала стала для мене символічною і врешті-решт рідною: звідси мене, по суті, благословили у професію. До речі, вона чи не найакустичніша в Україні. Тепер кажу про це з власного досвіду.
— На фестивалях, конкурсах, концертах, творчих звітах Рівненщини Наталія-Марія Фарина вела першу скрипку. Недаремно ж вас назвали поліським соловейком. Складно все це?
— Ще й як! Виснажливо фізично. За логікою, артист має бути задоволений морально. Бо робота, ні, важка праця соліста-вокаліста обласної філармонії, на жаль, завжди була і є низькооплачуваною.
— Це щоб усе відповідало тезі, що митець має бути голодним?
— Голодним хіба що в сенсі постійного самовдосконалення. Саме з цього змісту народився цей вираз. А в прямому значенні вокаліста треба дуже добре годувати. Відомо, що Соломії Крушельницькій сім’я віддавала все м’ясо, на яке тільки могла спромогтися, щоб вона мала силу співати. Самі ж перебивалися хлібом і водою.
Питання про оплату праці й відповідно можливості для самореалізації професійних митців давнє. Кажу не лише про вокалістів. Потерпають, ледь виживаючи, творчі натури — скульптори, художники, журналісти. Українська земля щедра на таланти. Натомість у нас професійність дедалі частіше підміняють аматорством, відтісняючи на задвірки тих, хто має неперевершений потенціал. Хочу, щоб в Україні достойно цінували професійне мистецтво — вокальне, інструментальне, театральне. Урешті-решт, професійних журналістів, голос яких губиться за суцільною комерціалізацією видань і відповідною редакційною політикою.
— Бела Руденко недарма говорила про великі сцени, які на вас чекають. Знаю, що ви не просто виступали, а підкорювали своїм неперевершеним, як і в неї, сопрано чимало сцен і концертних майданчиків у всьому світі.
— З піснями побувала в багатьох країнах. Уперше — за горбачовської відлиги в Аргентині гастролювали цілий місяць. У Франції (Парижі, Ліоні) була кілька разів, у Німеччині — теж неодноразово, де публіка, до речі, дуже любить солов’їні наспіви. У Словаччині, колишній Югославії, Греції, Болгарії (зокрема в місті Відін, побратимі Рівного), Польщі. І хоч би де була — за кордоном чи в Україні — доля дарувала мені зустрічі з цікавими непересічними людьми. Щиро вдячна цій інколи примхливій пані за таку прихильність до моєї скромної персони. До речі, знайома із двома президентами: нашим земляком Леонідом Кравчуком і його наступником Леонідом Кучмою. А п’ятий Президент Петро Порошенко поєднав своє новорічно-різдвяне привітання Україні 2017 року з колядкою в моєму акапельному виконанні: «Янголи в небі пісню співають, що Христос родився, всіх возвіщають».
— Ви, бачу, ніколи не розлучаєтеся з піснею?
— Ніколи. Наспівую навіть тоді, коли заходжу до свого під’їзду. Пісня — мій життєвий мотиватор, моя молитва, мій смуток і моя радість. Сусіди мені навіть сходову клітку мити не дозволяють: кажуть, самі впораються, в артистки мають бути білі руки, бо вона в них одна така. Уявляєте?
— Напередодні пандемії ми із задоволенням слухали ваш спільний концерт із головним лікарем санаторію «Червона калина» Миколою Сивим. Вдячна публіка й досі не приховує захоплення.
— Співпрацюємо із Миколою Сивим та його дітищем — цим чудовим санаторієм не перший рік. Він напрочуд творча людина, тому й зумів створити в «Червоній калині» не лише чудові умови, а й неповторну мистецьку ауру. Він її підтримує, я б навіть сказала, ревно плекає. Іде до людей з добром і піснею: його концерти перед відпочивальниками вже стали традицією. Чи багато такого в Україні? А творити в цій аурі просто неймовірно! Тут народилася не одна пісня, тут ми разом із Миколою Юрійовичем записуємо відеокліпи, щоб залишити для людей якнайбільше добра й України.
— Кожен ваш вихід на сцену — неповторна імпровізація, перевтілення, образ жінки-співачки, жінки-матері, жінки-берегині життя на землі. Серед пісень є улюблені?
— Пісні — як діти, їх не можеш любити більше чи менше. Але мені найбільше до душі класичний український репертуар: пісні про маму та романси. Пригадуєте цикл творчих вечорів «Його величність романс»? Ми разом з Миколою Сивим виконуємо пісню на вірші Андрія Демиденка «Материн поріг», люди плачуть:
Чого ти, мамо, стала сива?
Не від років, моя дитино,
Старіє мати від розлук…
На цю пісню ми зняли кліп на прикладі захисника України, який пройшов АТО.
Романси «Не забудь», «Дніпровський вальс» — це, так би мовити, з моїх сценічних довгожителів. Люблю вечори на основі творчості Тараса Шевченка: від барокової музики до романтизму. Пригадуєте вечір «Володар мудрих пророцтв», де ми працюємо разом із камерним оркестром філармонії (концертмейстер Ірина Козачук), що народився до 200-річчя Шевченка? Коли немає натхнення, розгортаю «Кобзар», воно приходить саме собою.
— Нині ви професор інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету, викладаєте вокал, ставите на крило молодих виконавців.
— Завжди відчувала потребу поділитися тим, що знаю і вмію, з іншими. Спочатку мала певні години викладання, а згодом цілком перейшла на викладацьку роботу. Вона дарує нові крила й величезне задоволення. Серед моїх учнів — солісти філармоній, оперних театрів, естрадні співаки, педагоги з вокалу — одне слово, ті, хто несуть людям живий спів. І залишаються в професії, попри цей нелегкий шматок хліба. Ось у нашій Рівненській філармонії успішно працюють солістки-вокалістки учасниця «Голосу країни» Анастасія Янцур та Світлана Жуковська, в Івано-Франківській — Юрій Яремчук, в Мюнхенській опері в Німеччині — Анастасія Перетягіна. До речі, цього року вона член журі четвертого Міжнародного конкурсу «Бурштинові солоспіви».
— Розкажіть про конкурс детальніше. Це, якщо не помиляюся, ще одне ваше дітище?
— Так. 2017-го я подала на громадський бюджет Рівного свій проєкт «Рівне — місто унікальних подій». Оскільки він здобув підтримку, я змогла 2018-го втілити в життя свою ідею — зібрати в нашій найакустичнішій залі філармонії талановитих виконавців з різних куточків України. Головою журі тоді була моя викладачка професор Львівської музичної академії Мирослава Логойда. І то був добрий початок. На жаль, нині пані Мирослави вже немає з нами. Але є конкурс, який виріс до міжнародного рівня. Попри пандемію, ми не зупинили його — працювали онлайн. Цього року в журі були представники Німеччини, Польщі, Норвегії. 13 червня переможці четвертого міжнародного конкурсу вокального мистецтва «Бурштинові солоспіви» в номінації «Академічний вокал» теж виступлять у залі камерної та органної музики Рівненської обласної філармонії. Привідкриваючи завісу, скажу: це будуть представники Києва, Миколаєва, Одеси, Дніпра, Івано-Франківська. Отож запрошую на гала-концерт. І дуже хочу, щоб гостям сподобалося наше комфортне зелене європейське Рівне, яке не втомлююся популяризувати, адже приросла до нього душею.
— Чудовий подарунок з нагоди 35-річчя вашого творчого шляху. Бажаю вам нових знахідок, знайомств, а ще талановитих і працьовитих учнів. Адже творчість — то не лише талант, а й постійна наполеглива праця, чи не так?
— Так, це талант, стократ помножений на працю.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Наталія-Марія ФАРИНА. Народилася 1961 року в селі Добросин Жовківського району на Львівщині. Закінчила Львівську державну консерваторію імені Миколи Лисенка (клас вокалу). Понад три десятиліття працювала солісткою-вокалісткою Рівненської обласної філармонії.
Народна артистка України, професор інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету. Авторка ідеї й натхненниця всеукраїнського, а згодом — міжнародного конкурсу вокального мистецтва «Бурштинові солоспіви».
Ми в Google+