СУГОЛОССЯ

Поет Олег Гончаренко задивився в утаємничений світ геніального митця
 

Серед розмаїття книжок, що з’явилися останнім часом у видавництві «Фенікс», по-справжньому подивувала збірка віршів «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)» Олега Гончаренка — автора, не відомого широкому загалу. Поет задивився в утаємничений світ геніального художника і талановито проілюстрував його роботи, гортаючи сторінку за сторінкою каталог Майстра, що містить 500 уже хрестоматійних шедеврів.

Таке зміщення ролей — як правило художники ілюструють літературні твори — аж ніяк не ознака кризи жанру. Власна світоглядна система Марчука, що не вписується в рамки трьохвимірної системи координат візуального мистецтва, уже не раз проектувалася на музичні, прозові та поетичні інтерпретації її суті. Цього разу її високі регістри знайшли відлуння у філософських осмисленнях самобутнього автора і зазвучали як партія у своєрідному дуеті. Ніби перетнулися у просторі, розведені в часі погляд поета із словом художника і відбувся проникливий діалог двох споріднених душ.

Одну з ранніх картин доби тотальної цензури «А кругом тільки степ» автор озвучує, ніби вивільняється від накипілого правічного смутку зболеної рідної стихії, де тиша породжує спокій і бунт, розпач і надію:

А кругом тільки степ… І про
що ж  іще мріяти?
Змарнувати пасхальну
посвячену ніч?
Та даремно і так скільки ж
безкраїв міряв ти,
поки впав у ріллю цю, розкрилену, ниць.
Занімієш — відчуєш:
«Нарешті-то мислиться!»
Тут ще тропами турів гуляють
бики.
Тут і справді іти втричі ближче
до місяця,
Ніж до першого злого вікна-у-
віки…

Окремі замальовки звучать як власна сповідь або спомин на тлі видатного шедевру, як, наприклад, «Портрет академіка Миколи Амосова»:

Я бажання тамую свої
нездійсненні.
Відступаю назад — у життя,
за Народ.
Ви колись врятували мені вже
неню,
То яких мені ждати  іще
нагород.
І які були в нені на серці
розпуки —
Те Знання лише Богу по силі і
Вам.
Жаль, художник сховав поза
задумом руки, —
Й намальовані б Ваші
поцілував!

Серед дев’яти проілюстрованих циклів з особливою проникливістю зазвучав «Голос моєї душі» — найграндіозніший у Марчуковій творчості. Поет витлумачує наповнену символами і драматизмом, пройняту пантеїстичним духом першовитоків народної свідомості творчість геніального митця і так, разом, всією міццю генетичної пам’яті вони спокутують свою щиру любов до України.

Збігається тональність і сходиться в одну точку відстань між Ланівцями на Волині і Мелітополем у причорноморських степах, коли мова заходить про рідне село, «де в дорозі ти грузнеш по серце» («Над колискою»), і «в кожної хатини — Божі очі» («Тут дуже затишно»), а «до хатини — сонячна стежина» («Двоє»), і панує одухотворена єдність всього сущого: людей і птахів, корів і коней, дерев і вітрів («Сільська ідилія»):

Якщо ідилії бувають, то — в
селі,
Де все іще правдиве і
первинне,
Де люди не зрікаються землі,
Роботи, віри, щастя і…
провини…

Немало подивований від несподіванки, що зустрів достойного співрозмовника, великий Іван Марчук зазначив у передмові до збірки: «Наші душі споріднюються болем і добром, щирістю і прагненням здивувати. Інколи ми міняємося місцями: я скрипка — він скрипаль, він скрипка — я скрипаль. Важливо — музика. Гармонія музики. Суголосся душ».