Голова державної комісії
з відселення 30-кілометрової зони
аварії на ЧАЕС у 1986 році
Василь СІНЬКО

На випадок аварії на ЧАЕС відповідні служби заздалегідь розробили план евакуації населення. Він не спрацював. Що робити? На засіданні урядової комісії всі погляди були звернені на Василя Сінька...

Люди йому вірили

Сьогодні можна почути: "Навіщо ламати голови над проблемами Полісся: там піски й болота - земля вимагає величезних витрат, а віддача мізерна..."

Ті, хто так думає, бачить лише комерційний зиск. До людей, історії їм байдуже. Щодо затрат і віддачі, то корінний поліщук, хазяйновитий селянин за духом, секретар райкому партії за посадою Василь Сінько власним прикладом довів, що й на Поліссі можна господарювати ефективно. Для цього потрібно лише розуміти людей і націлювати їх на поліпшення життя. Поліський район очолив 1973 року, який тоді замикав усі обласні статистичні зведення.

Через кілька років район ставили за приклад тим, де гумусу в грунті було значно більше... Родили льон, картопля, кормові культури. Досвід відгодівлі тварин експонували на ВДНГ у Москві. Секрет був один: Василь Данилович зумів пробудити у людей дух завзяття, знайшов серед них справжніх лідерів.

Злет району обірвала Чорнобильська трагедія. Вона показала й інше: високу кваліфікацію та відповідальність місцевих кадрів. Тож не випадково після евакуації поліщук Микола Приймаченко очолював обласну раду, його земляк Анатолій Хоменко - Баришівську районну. Практично скрізь, куди розкидала доля поліщуків, вони одразу заявили про себе організаторськими здібностями. І коли їх висували на певну посаду, обов'язково згадували добрим словом свого вчителя - Василя Сінька. Намагалися працювати, як він, - у найкритичніших ситуаціях знаходити найпростіше ефективне рішення.

Про це знали в області, тому й "кидали" Василя Даниловича на такі ділянки роботи, які для багатьох були непідйомними. Тож і на посаді голови державної комісії з відселення 30-кілометрової зони аварії на ЧАЕС у 1986 році він опинився невипадково. Територію і людей знав. Населення тих районів йому довіряло, а він щиро за всіх вболівав. Не було таких ситуацій, з яких Василь Данилович не знаходив виходу.

Перешкода стала порятунком

- Отже, Василю Даниловичу, 1 травня 1986 року вас призначили...

- Спершу організовувати відселення з 10-кілометрової зони. Коли з роботою впоралися, постала проблема 30-кілометрової зони. З 2 травня почав опікуватися нею. Зрозуміло, кинувся піднімати плани цивільної оборони на такий випадок. Те, що передбачалось ними, не спрацювало.

- Чому?

- План планом, а реалії життя внесли свої корективи. Транспорт, який мав бути застосований для евакуації, не змогли знайти. Зате від Іванкова до Чорнобиля вся траса була забита автобусами і вантажівками. Рух на кілька десятків кілометрів паралізувався. От і виникла ідея перешкоду зробити порятунком.

- Як це?

- Дуже просто. Представника штабу наділяли особливими повноваженнями і доручали йому евакуацію певного господарства. Щоб упоратися із завданням, розраховували необхідну кількість автобусів для перевезення людей і вантажівок для тварин. Уповноважений їхав на трасу, відбирав потрібну кількість техніки.

- Супротиву не було?

- Працювали в умовах надзвичайної ситуації. Всі розуміли, що часу на з'ясування стосунків не відведено.

- Як людям у селах пояснювали необхідність евакуації?

- Ніхто з нас навіть не думав, що хати залишаться сиротами, а села підуть у небуття. Спеціалісти переконували, що відселяти треба днів на три. Так і людям пояснювали. Тому громіздкі речі залишали, евакуйовані брали із собою документи і найнеобхідніше.

- А живність?

- Домашніх і колгоспних тварин забирали. Частину з них згодом відправили на м'ясокомбінат, частину залишили в господарствах, куди вивозили евакуйованих.

- Стало зрозуміло, що реевакуації не буде, Україна перетворилась на всесоюзну ударну будову - для евакуйованих зводили села. Коли було прийняте таке рішення?

- Наприкінці травня. А вже у липні у Фасовій Макарівського району будівельники Тернопільської області здали перше село для переселенців. До зими практично всі евакуйовані, які жили на квартирах у місцевих жителів, заселили власні помешкання. Щоправда, частині самотніх людей видавали одну хату на двох. Потім їх розселили.

- Зрозуміло, тоді вимагались рішучі дії. Як ви вважаєте, чи все робилося правильно?

- Усе робилось уперше. Необхідного досвіду ніхто не мав. Головне - не розгубились, не опустили руки. З роботою впоралися. З відстані часу видно, що частину господарств можна було реевакуювати. Але це окрема тема. Як і тема збереження Поліського краю. Його, без сумніву, треба відроджувати. Евакуація не повинна стати зрадою батьківської землі. Тому, пригадуючи евакуацію, ми повинні мати на увазі повернення до життя осиротілого краю.

Зраджена земля

- Чи не ця тривога змусила аграрника взятися за перо публіциста?

- Своїми книжками прагну достукатись до байдужих сердець, аби пробудити їх від сплячки. Не можна розглядати проблеми вражених Чорнобилем земель відокремлено від комплексу економічних і соціальних проблем нашого часу. Деякі люди, спекулюючи турботою про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, наживають у зоні неправедні капітали. Я неодноразово порушував питання про впорядкування і поліпшення державного контролю там при заготівлі лісу. Від кого це залежить - і чути не хочуть. Так і з інших питань. Тож не випадково сьогодні ситуація у зоні Київської області гірша, ніж у сусідній Білорусі.

- Спеціалісти стверджують, що можна і треба активніше відроджувати життя в ІІІ і ІV зонах. Ваша думка?

- Цю роботу не можна було припиняти взагалі. Вона занедбана. Тому слід детально оновити знання про ситуацію не лише в 30-кілометровій зоні, а й усього Полісся. Залежно від рівня забруднення необхідно визначитися, що можна вирощувати на конкретному полі. Земля не повинна дичавіти, її треба доглядати, плекати, як дитину.

- Василю Даниловичу, як ви ставитесь до організації екскурсійних поїздок у зону?

- Шоу на біді не роблять! Перш ніж показувати наслідки трагедії, треба навести хоча б елементарний порядок. Демонструючи гостям наше лихо, ми не маємо розписуватись у власному безсиллі, а повинні демонструвати вміння його долати. Існує ще одна проблема. Чорнобильський вибух, окрім усього, створив унікальний полігон для напрацювання заходів унеможливлення подібних трагедій. Після зупинки ЧАЕС спеціалісти напрацьовують досвід демонтажу станції. Зусилля необхідно зосереджувати на цьому, а не на екскурсіях. Життя є життя. Належить пам'ятати, що здобуті в Україні знання можуть знадобитися іншим. Наша місія - демонструвати не руїни, а інтелект нації, спрямований на подолання біди.


БІЛЬ ОЧЕВИДЦЯ

Я не байдужий

Земля ні в чому не винна, її зрадили ми, люди, які "посадили" тут, у чарівному краї, не зовсім вивчений з погляду безпеки об'єкт для виробництва дешевої електроенергії. Нині цей об'єкт став найдорожчим, адже знищує людство, на лікування якого витрачаються мільярди.
Буваючи і сьогодні в Поліському та Іванківському районах, у зоні відчуження, так і не можу зрозуміти, якої ж держави земля за колючим дротом? Якщо України, то вона 20 років самостійна держава. Якщо Радянського Союзу, то його 20 років як немає. Якщо Білорусі, то в неї немає колючих загородок, а усе зроблено, аби забезпечити умови проживання людей на забруднених територіях.
То чия ж це земля?
Кажуть, що це зона відчуження, якою керує Мінчорнобиль. То що він робить, аби ця зона зменшувалась і швидше оздоровлювалася? Минуло 25 років, а змін на краще там не видно...

(З книжки Василя Сінька "Зраджена земля")